— Панно Віло, — мовив він до зеленокосої дівчини. — Вірність є великою чеснотою. Сподіваюся, ви так само берегтимете вірність Малому Вальдеру, коли вас поєднають у шлюбі. Щодо Старків… їхній дім вимер лише у чоловіках. Сини князя Едарда загинули, але доньки живі. Молодша зараз їде на північ, щоб одружитися з відважним Рамзаєм Болтоном.

— Рамзаєм Сніговієм! — зухвало виправила Віла Мандерлі.

— Воля ваша. Хай яким є його ім’я, скоро він побереться з Ар’єю Старк. Якщо ви бажаєте дотриматися присяг і обітниць, подаруйте йому свою вірність — бо саме він стане князем на Зимосічі та вашим зверхнім володарем.

— Ніколи він не буде мені володарем! Він змусив пані Роголіс до шлюбу, а потім зачинив її у підземеллі, де вона з голоду погризла собі пальці!

Шепіт згоди пробіг Двором Водяника.

— Дівчина каже правду, — мовив кремезний чоловік у біло-ліловому вбранні, чия делія була застібнута двійком схрещених спижевих ключів. — Руз Болтон лукавий та холодний, як лід, але з Рузом так-сяк можна мати справу. Знали ми й гірших. Але той його байстрюк… кажуть, він — безжальне, скажене чудовисько.

— Кажуть?! — Раегар випнув шовковисту бороду і глузливо вишкірився. — Вороги кажуть, так… але справжнім чудовиськом був Молодий Вовк. Радше звір, ніж юнак, він аж надувався пихою та жагою крові. А віри та честі не мав, про що мій вельможний пан дід самі дізналися на своє горе.

Він розвів руками, наче вибачаючись.

— Я не можу винуватити Білу Гавань за підтримку Робба Старка. Пан дід зробили ту саму прикру помилку. В усіх битвах Молодого Вовка Біла Гавань та Близнюки билися біч-обіч під його прапорами. Робб Старк зрадив нас усіх. Він покинув північ на безжальне свавілля залізняків, щоб викраяти собі гарненьке королівство на Тризубі. А тоді покинув і річкове панство, яке віддало йому все! Він розірвав шлюбну угоду з моїм дідом і одружився з першою ж західнячкою, що вкинулася йому в око. Молодий Вовк, кажете? То був ниций пес, а собаці — собача смерть!

На Двір Водяника впала тиша. Давос відчув моторошний холод у повітрі. Князь Виман дивився на Раегара згори вниз, наче на таргана, якого слід добряче прикласти п’ятою… але раптом поважно закивав, аж підборіддя затрусилися.

— Саме так, пес. Він приніс нам лише горе та смерть. Ниций, негідний пес. Кажіть далі.

Раегар Фрей продовжив.

— О так, він приніс горе та смерть… а цей цибульний князьок принесе ще — своїми балачками про помсту і відплату. Розплющте ж очі, як розплющив їх мій пан дід! Війну П’яти Королів майже скінчено. Нашим королем є Томен… єдиним королем! Треба допомогти йому залікувати рани цього прикрого розбрату. Як законний син Роберта, спадкоємець оленя та лева, він має повне право на Залізний Престол.

— Мудрі та правдиві слова, — закивав князь Виман Мандерлі.

— Зовсім ні! — тупнула ногою Віла Мандерлі.

— Замовкни, капосна дитино! — дорікнула пані Леона. — Юні дівчата мають бути прикрасою для ока, а не відразою для вуха!

Вона схопила дівчину за косу і під вереск потягла геть із палати. «Ось іде останній мій друг при цьому дворі» — подумав Давос.

— Віла завжди була свавільною дитиною, — винувато вимовила її сестра. — Боюся, і дружина з неї буде така сама.

Раегар здвигнув плечима.

— Нема сумніву, шлюб її пом’якшить. Твердою рукою і добрим словом…

— А якщо ні — то в сестри-мовчальниці! — Князь Виман посовався на кріслі. — Щодо тебе, Цибульний Лицарю… я наслухався досить зради для одного дня. Ти хочеш піддати моє місто небезпеці заради облудного короля і облудного бога. Змушуєш пожертвувати єдиним живим сином, щоб Станіс Баратеон міг посадити свою погордливу дупу на престол, на який не має жодних прав. Але я цього не зроблю. Ані заради твоїх умовлянь, ані заради твого хазяїна, ані заради будь-кого.

Князь Білої Гавані відштовхнувся і став на ноги. Од надміру зусиль шиєю його побігла барва.

— Ти не лицар, а перемитник, що з’явився красти моє золото і проливати мою кров. Ти хотів забрати голову мого сина — я ж натомість заберу твою. Варта! Схопити цю людину!

Не встиг Давос поворухнутися, як його оточили вістря сріблястих тризубів.

— Пане князю! — гукнув він. — Але ж я посол!

— Справді? Ти прокрався до мого міста, наче перемитник. Я оголошую, що ти не князь, не лицар, не посол — але злодій та шпигун, поширювач брехні та зради. Я б мав видерти тобі язика гарячими кліщами та віддати до Жахокрому на білування. Але Мати Вишня має милосердя, і я теж.

Він махнув до пана Марлона.

— Пане брате, відведіть це створіння до Вовчого Лігва і відрубайте йому голову та руки. Я хочу мати їх у себе ще до вечері — бо не зможу і шматочка з’їсти, доки не побачу голову цього пачкаря на шпичці, з цибулиною в його брехливому роті!

Йому дали коня, прапор, м’який вовняний жупан, підбитий хутром кунтуш і пустили їхати вільно. Вперше за бозна-скільки часу він не смердів лайном і могилою.

— Або повертайся, здобувши замок, — сказав Дамон Потанцюй-Мені, підсаджуючи тремтливого Смердюка у сідло, — або спробуй утекти на всі чотири — і побачимо, чи далеко заїдеш. А він схоче побачити, не сумнівайся.

Дамон вишкірився і мазнув нагайкою по кінських крижах. Стара кобила заіржала і натужно рушила в дорогу.

Смердюк навіть не намагався озирнутися, боячись, що Дамон, Жовтий Пуць і решта кинуться навздогін. Його мучив страх, що це лише якийсь новий жарт князя Рамзая — нове жорстоке випробування, задля якого йому дали коня та відпустили подивитися, що він далі робитиме. «Невже думають, що я тікатиму?» Коняка під його сідлом була ледь жива, заморена голодом, з гулястими колінами; не було жодної надії втекти на ній від гарних ситих коней під князем Рамзаєм та його ловчими. А князь Рамзай ніщо в світі так не любив, як напускати своїх брехливих дівчаток на свіжий слід нової здобичі.

Опріч того, куди йому було тікати? Позаду розкинулися табори, повні вояків Жахокрому та затяжців, приведених Ризвелями з Бурчаків. Між ними стояло військо Курганища. На південь від Калин-Копу загатою через Перешийок рухалося інше військо — болтонівців та фреївців, теж під корогвою Жахокрому. На схід від шляху лежав голий негостинний берег, а далі — холодне солоне море. На захід — багна Перешийку, де кишіли змії, левоящери та болотні чорти з отруйними стрілами.

Тому тікати він не хотів. Не спокушався навіть спробувати.

«Я здобуду їм замок. Здобуду. Мушу здобути.»

День був сірий, вогкий, мрячний. З півдня дмухав вітер — мокрий, наче слинявий цілунок. Руїна Калин-Копу виднілася віддалік, помережана пасмами вранішнього туману. Кобила сунула до неї кроком, видаючи копитами тихе чвакання, коли витягала їх із сіро-зеленого болота.

«Я вже колись тут їхав.» То була небезпечна думка, і він негайно про неї пошкодував.

— Ні, — мовив він уголос, — то була зовсім інша людина, вона ще не знала свого імені.

Його ім’я було Смердюк. Він мусив пам’ятати. «Смердюк, Смердюк, гнилий остюк.»

Коли цим шляхом їхав той інший чоловік, за ним услід сунуло ціле військо — величне воїнство півночі йшло на війну під сіро-білим прапором дому Старк. А Смердюк рухався сам, стиснувши слабкими пальцями прапор миру на сосновій жердині. Той інший чоловік сидів на жвавому норовливому румаку, а Смердюк — на ледь живій коняці, самій шкурі та ребрах, яку не зважувався підганяти, щоб не звалитися. Той інший чоловік був неабиякий вершник, а Смердюк ледве тримався на кінській спині. Адже стільки часу минуло. Він більше не був вершником — ба навіть чоловіком. Він був створінням князя Рамзая, нижчим від собаки, хробаком у людській шкірі.

— Тобі доведеться прикинутися принцом, — казав йому князь Рамзай минулого вечора, поки Смердюк відкисав у болісно гарячій купелі, — але ж ми знаємо про тебе правду. Ти — Смердюк, і завжди ним лишишся, навіть коли солодко пахкотітимеш. Ніс може тобі збрехати, але ти пам’ятай своє ім’я. Не забувай, хто ти є.

— Смердюк, — відповів він. — Ваш Смердюк.