— Зроби мені цю маленьку послугу — і станеш моїм собакою, щодня їстимеш м’ясо, — пообіцяв князь Рамзай. — Ти відчуєш спокусу зрадити мене. Втекти, боротися, пристати до ворога. Ні, мовчи! Я не терпітиму твоїх заперечень. Спробуй збрехати — і я вийму тобі язика. На твоєму місці інший чоловік повстав би на мене… але ж ми знаємо, хто ти, чи не так? Зраджуй мене, коли хочеш, мені байдуже… але спершу порахуй пальці та склади ціну зраді.

Смердюк знав ціну. «Сім, — подумав він. — Сім пальців. Сімома пальцями можна якось обійтися. Сім — число священне.» Він пам’ятав, як йому боліло, коли князь Рамзай наказав Гицлеві оголити його підмізинний палець від шкіри.

Повітря було вологе та важке, на ґрунті подекуди стрічалися мілкі калюжі. Смердюк обережно пробирався між ними, намагаючись не сходити з решток мостовиння — колод та дощок, намощених передовим загоном Робба Старка на м’якій землі, щоб прискорити перехід війська. Там, де колись стояв могутній мур, лишилися окремі камені — брили чорного базальту, такі величезні, що на місце їх ставили, мабуть, кількасот будівників. Деякі глибоко вгрузли в болото, і від них стирчали самі лише кути, а інші валялися навколо, наче розкидані велетнем іграшки, тріскалися і розсипалися, заростали мохом та пліснявою. Після дощу велетенські камені стояли мокрі та лискучі; під скупим вранішнім сонцем вони здавалися вкритими масною чорною олією.

А за ними стовбичили башти колись величного замку.

Башта-П’яниця похилилася так, наче ось упаде — і падала вже з півтисячі років. Башта Дітей витикалася у небо прямо, наче спис, але її потрощена верхівка стояла відкрита усім вітрам та зливам. Вартова Башта, широка і приземкувата, була найбільша з трьох, рясно поросла мохом, а на північному боці навіть пустила з-поміж каменів покручене дерево. На схід та захід від неї досі стояли рештки зруйнованого муру. «Карстарки тоді зайняли Башту-П’яницю, Умбери — Башту Дітей, — пригадав він. — А Вартову Робб забрав собі.»

Він досі, заплющивши очі, внутрішнім зором бачив прапори, що плескали хвацько на свіжому північному вітрі. «Нема того більше. Все зникло, все пропало.» Вітер на щоках зараз повівав з півдня, а єдині прапори, що майоріли над рештками Калин-Копу, зображували золотого кракена на чорному полі.

За ним спостерігали. Він відчув на собі очі, а здійнявши погляд угору, краєм ока упіймав кілька блідих облич між зубцями Вартової Башти і потрощеним муруванням нагорі Башти Дітей — саме там, за прадавніми переказами, діти лісу колись прикликали молот вод на землі Вестеросу, розламавши їх навпіл.

Єдиним сухим шляхом крізь Перешийок була загата; башти Калин-Копу затикали її північний кінець, наче корок — пляшку. Шлях був вузький, а руїни розташовані так, що будь-який ворог з півдня мусив проходити під ними та між ними. Підступаючи до котроїсь із трьох башт, нападник відкривав спину стрілам з інших двох, поки видирався вогкими кам’яними стінами, порослими білими слизькими пасмами «привидової шкури». Болото обабіч загати було геть непрохідне — суцільна мішанина трясовин, грузьких пісків, лискучих зелених моріжків, які необережному окові здавалися твердими, але оберталися на рідку воду, щойно на них ступить нога… і все це аж юрмилося отруйними зміями, ядучими квітами та хижими левоящерами з зубами, схожими на кинджали. Не менш небезпечними там були й люди. Їх рідко бачили, та завжди знали, що вони є: болотники, жабоїди, грязючники. Низзи та Троски, Дерни та Багнюки, Раци та Каламути, Зеленогиди та Чорнобагви — отакі імена вони давали один одному. Залізняки, втім, звали усіх гамузом «болотними чортами».

Смердюк проминув гнилий труп коня, в якого з шиї стирчала стріла. При його наближенні в порожню очницю хутко пірнула довга біла змія. Позаду коня виднівся вершник — або те, що від нього лишилося. Гайвороння обідрало з черепа обличчя, дикий собака закопався під кольчугу в пошуках тельбухів. Трохи далі ще один труп так занурився у болото, що виднілися вже тільки пальці та обличчя.

Ближче до башт трупи почали стрічатися всюди. З їхніх роззявлених ран витикався кровоцвіт — бліда квітка з тлустими вологими пелюстками, схожими на повні жіночі вуста.

«Залога, мабуть, мене і не впізнає.» Хтось може пригадати хлопця, котрим він був, перш ніж вивчив своє ім’я, але Смердюк буде їм геть чужим. Він давно не бачив себе у люстрі, та знав, яким старим має виглядати. Волосся його збіліло, почасти випало, а те, що лишилося, було сухе і жорстке, як солома. З підземелля він вийшов слабкий, наче квола стара, і такий кощавий, що сильний вітер міг би збити його з ніг додолу.

А руки… Рамзай дав йому рукавички — тонкої роботи, чорної шкіри, м’які та зручні, набиті вовною, щоб ховати нестачу пальців. Але якщо хтось придивиться, то зрозуміє, що три його пальці не згинаються.

— Стій там! — прогримів голос. — Чого треба?

— Перемовитися. — Він пустив кобилу вперед, вимахуючи прапором миру, щоб не змогли не помітити. — Я беззбройний!

Відповіді йому не було, та він знав, що за стінами залізняки саме обговорювали, чи пустити його до себе, а чи прохромити груди стрілами. «Байдуже.» Швидка смерть тут буде у сто разів легша, ніж повернення до князя Рамзая з поразкою.

Раптом двері до брамної башти прочинилися.

— Мерщій!

Смердюк саме обертався на голос, коли звідкілясь праворуч прилетіла стріла — звідти, де з болота стирчали великі уламки головного муру замку. Стрижень стріли розірвав складки прапора і повис безсило, зателіпавши вістрям за якусь стопу від Смердюкового обличчя. Смердюк так налякався, що негайно впустив прапор і мішком упав з сідла.

— Сюди! — заволав голос. — Хутко, дурню, хутко!

Смердюк порачкував сходами вгору, почув, як над головою свиснула ще одна стріла. Хтось ухопив його і втягнув досередини; позаду захряснулися двері. Далі його рвучко підсмикнули на ноги та приперли до стіни; коло горлянки з’явився ніж, а перед обличчям — чиясь бородата мармиза, та так близько, що хоч рахуй волосини в носі.

— Хто ти такий? Навіщо припхався? Кажи швидко, бо зроблю тобі те, що йому!

Вартовий крутнув головою в бік трупу, що гнив на підлозі коло дверей — зеленого, вкритого хробаками.

— Я залізного роду, — збрехав Смердюк. Так, той хлопчина, яким він колись був, народився залізняком, але Смердюк з’явився на світ у підземеллях Жахокрому. — Придивись до мого обличчя. Я син князя Балона. Я ваш принц.

Він назвав би і своє ім’я, але слова застрягли йому в горлянці. «Смердюк, я Смердюк, скигливий пацюк.» Але про те доведеться ненадовго забути. Жоден воїн не здасться на милість такій істоті, як Смердюк, хай як потерпає з відчаю. Треба знову прикинутися принцом.

Його полонитель витріщився йому в обличчя, скрививши рота в підозрі. Зуби він мав брунатні, гнилі, з рота тхнуло пивом і цибулею.

— Синів князя Балона всіх убили.

— Моїх братів убили. А мене — ні. Князь Рамзай узяв мене в полон після битви при Зимосічі. Він надіслав мене до вас на перемови. Це ти тут за ватажка?

— Я? — Чолов’яга опустив ножа і ступив крок назад, трохи не запнувшись на трупі. — Та ні, де мені, мосьпане. — Кольчуга на ньому була іржава, шкіряний каптан подекуди зогнив. Ззовні на одній долоні сочилася кров’ю болячка. — Очолює нас Ральф Кенінг. Так великий керманич наказав. А я тут при дверях стою.

— А це хто? — Смердюк копнув ногою труп.

Стражник витріщився на покійника так, наче бачив уперше.

— Цей… він випив води. Довелося йому врізати горло, щоб припинив верещати. Животом мучився. Воду пити не можна. Ми маємо пиво. — Стражник потер очі, червоні та запалені. — Ми, бувало, мертвих відтягали до підвалу. Там усі підземелля затоплені. Але зараз ніхто клопоту не хоче — кидаємо їх, де впали, та й по тому.

— Краще до підвалів. Личить віддавати їх воді. Потоплому Богові.

Чолов’яга зареготав.

— Шукаєте у підвалі богів, мосьпане? Дарма! Там лише щури і водяні змії — білі, гидкі, з вашу ногу завтовшки. Буває, видираються нагору сходами і кусають вві сні.