Мала драгоманка мала рацію, і вже не вперше. Крій токару не дозволяв їздити на коні. Дані зморщила носа.

— Ну як скажеш. Але не накриті ноші, благаю — бо я задихнуся за тими запонами. Хай приготують крісло.

«Хай всі кролі дивляться, як гідно я ношу кролячі вуха.»

Коли Дані зійшла донизу, Резнак та Скахаз упали на коліна.

— Ваша превисокість сяють так сліпуче, що позбавлять зору кожного чоловіка, який насмілиться підняти очі, — заторохтів Резнак. Підстолій мав на собі токар важкого коштовного шовку бурякового кольору з золотим краєм. — Гіздахрові зо’Лораку надзвичайно пощастило з вами… а вам з ним, пробачте мені зухвалість. Ваш шлюб врятує наше місто, ось побачите.

— Ми всі за це молимося. Я хочу посадити власний оливковий гай і дочекатися врожаю.

«Чи не байдуже, вдовольнять мене Гіздахрові поцілунки чи ні? Мир — ось що мене вдовольнить. Хіба я пересічна жінка — не цариця та королева?»

— Людей нині збереться аж чорно… наче мух.

Голомозий був вбраний у чорні плетені плахти та карбований в подобі м’язистих грудей панцир. Шолом у вигляді зміїної голови він тримав під пахвою.

— Чи мені боятися мух? Ваші Мідні Звірі вбережуть мене від лиха.

Усередині підніжжя Великої Піраміди завжди панували сутінки та прохолода — стіни у тридцять стоп завтовшки не пускали всередину ані спеку, ані гармидер міських вулиць. Її супровід вже шикувався всередині брами. Коні, мули та віслюки жили у стайнях вздовж західної стіни, слони — вздовж східної. Дані придбала трьох велетенських, чудернацьких звірів разом зі своєю пірамідою. Вони нагадували їй сірих мамутів, хіба що ікла були підрізані та визолочені, а очі — сумні.

Вона знайшла Могутнього Бельваса за поїданням винограду, а Барістана Селмі — за спогляданням, як стайняр затягує попруги на зозулястому сірому коні. Троє дорнійців розмовляли з лицарем, але замовкли, коли ввійшла королева. Великий княжич упав на одне коліно.

— Ваша милосте, мушу молити вас знову. Здоров’я мого батька слабшає, але вірність вашій справі — незмінно непохитна. Якщо моя особа або мій подарунок викликали ваше невдоволення, благаю пробачити, але…

— Якщо прагнете мого задоволення, пане, почувайтеся за мене щасливим, — відповіла Даянерис. — Сьогодні день мого весілля. У Жовтому Місті усі танцюватимуть, не маю жодного сумніву.

Вона зітхнула.

— Та підведіться вже, пане князю, і посміхніться. Одного дня я повернуся на Вестерос посісти престол свого батька. І тоді шукатиму допомоги в Дорні. Але сього дня юнкайці оточили моє місто сталевим кільцем. Я можу загинути, ніколи не побачивши свого Семицарства. І Гіздахр може загинути. А Вестерос — потонути у хвилях бурхливого моря.

Дані поцілувала дорнійського князя у щоку.

— Ну ходімо вже. Час мені взяти собі чоловіка.

Пан Барістан допоміг їй сісти у крісло-ноші. Квентин повернувся до своїх дорнійців. Могутній Бельвас заревів, щоб відчинили браму, і Даянерис Таргарієн винесли уперед на сонце. Селмі наздогнав її на своєму зозулястому сірому.

— Скажіть мені, — мовила Дані, коли хода повернула до Храму Грацій, — якби моїм батькові та матері дали волю дослухатися до свого серця, з ким би вони побралися у шлюбі?

— То справи давно минулих часів. Ваша милість навіть не знають тих людей.

— Але ж ви знаєте. То розкажіть.

Старий лицар неохоче схилив голову на знак згоди.

— Ваша матінка королева завжди дбала про свій обов’язок. — Пан Барістан виглядав блискуче та поважно у золотому зі сріблом обладунку та білому корзні, що струменіло з плечей. Але голос його лунав болюче, наче кожне слово гострим каменем ранило ноги. — Проте ще дівчиною… вона захопилася юним лицарем зі штормового краю, котрий звоював запоруку її прихильності на турнірі та назвав її королевою краси та кохання. Втім, від тих подій лишилася сама скороминуща згадка.

— Що сталося з лицарем?

— Того дня, коли ваша паніматка побралася з вашим батьком, лицар відклав турнірного списа назавжди. А згодом став дуже побожний; чули люди, як він казав, що тільки Діва замінить йому в серці королеву Раелу. Певно ж, пристрасть його і жага були марними. Простий земельний лицар не пасував за чоловіка принцесі королівської крові.

«Хто ж тоді Дааріо Нахаріс? Сердюк-запроданець, не вартий навіть застібати золоті остроги на ногах земельного лицаря?»

— А що мій батько? Чи була жінка, яку він кохав більше за свою королеву?

Пан Барістан посовався у сідлі.

— Ну… не те щоб кохав… радше сказати «жадав», але то… лише кухонні плітки, теревені праль та стайнярів…

— Я хочу знати. Я ніколи не знала свого батька. І хочу дізнатися про нього все. І хороше… і решту.

— Воля вашої милості. — Білий лицар говорив поволі, ретельно добираючи слова. — Принц Аерис… ще замолоду його увагу захопила одна панна з Кастерлі-на-Скелі. Сестра в перших Тайвина Ланістера. Коли вони з Тайвином брали шлюб, ваш батько на бенкеті випив забагато вина. Люди чули, як він казав, що то велике нещастя — скасування права зверхника на першу ніч. П’яний жарт, не більше. Але Тайвин Ланістер був не з тих, хто пробачає такі жарти… або надмірності, які ваш батько дозволив собі під час постілювання.

Обличчя старого лицаря пашіло.

— Я вже сказав забагато, ваша милосте. Я…

— Вітаю, ласкава царице!

Друга хода зрівнялася з її власною, і тепер зі свого місця у кріслі-ношах їй посміхався Гіздахр зо’Лорак. «Мій цар і повелитель.» Дані стало цікаво, де Дааріо Нахаріс і що він робить. «Якби це була казка, він підлетів би учвал саме тоді, коли ми дісталися б храму. І викликав Гіздахра на бій за мою руку.»

Біч-обіч валки цариці та Гіздахра зо’Лорака поволі просувалися Меєрином. Нарешті перед ними замаяв Храм Грацій, виблискуючи золотими банями на сонці. «Яка краса» — сказала собі цариця, але десь глибоко всередині маленька дурненька дівчинка не припиняла роззиратися, шукаючи Дааріо. «Якби він кохав тебе, то прийшов би і забрав під загрозою меча, як Раегар викрав свою північанську дівчину» — наполягала маленька дівчинка. Але цариця знала, що то дурощі. Навіть якби її полковникові стало божевілля спробувати викрадення, Мідні Звірі зарізали б його, не давши наблизитися і на півсотні сажнів.

Перед дверми храму на них чекала Галацца Галаре, оточена сестрами у білому, рожевому та червоному, блакиті, золоті та порфірі. «Їх менше, ніж було.» Дані пошукала очима Еццару і не знайшла. «Невже кривава різачка забрала навіть її?» Хоча цариця лишила астапорців помирати з голоду ззовні мурів, щоб не дати різачці розповсюдитися, хвороба поширювалася все одно. Захворіло чимало людей: відпущенці, сердюки, Мідні Звірі, навіть дотракійці, хоча пошесть досі не торкнулася жодного з Неблазних. Дані подумки молилася, щоб найгірше вже минулося.

Грації винесли наперед крісло зі слонової кістки та золоту балію. Спритно притримуючи токар, щоб не ставати на його край, Даянерис Таргарієн опустилася на оксамитове сидіння, а Гіздахр зо’Лорак став на коліна, розв’язав їй сандалі та почав омивати ноги. П’ятдесят євнухів заспівали чарівним хором, десять тисяч очей прикипіли до видовища. «Він має лагідні руки, — подумалося Дані, поки між її пальців лилися теплі запашні олії. — Якщо до них додається ще й лагідне серце — може, з часом я до нього прихилюся.»

Коли ноги були омиті, Гіздахр висушив їх м’яким рушником, знову вдягнув і ушнурував сандалі, потім допоміг Дані підвестися. Руч-об-руч вони увійшли до храму слідом за Зеленою Грацією; повітря там повнилося густими пахощами, а у стінних заглибинах стояли, оповиті тінями, боги старого Гісу.

За чотири години по тому вони вийшли з храму чоловіком та дружиною, пов’язані на зап’ястках і кісточках ланцюжками жовтого золота.

Королева Селиса насунулася на замок Чорний у супроводі власної доньки та її блазня, власних служниць та двірських паній, а також власного загону збройної варти з п’яти десятків лицарів, панцирних слуг і стражників. «І всі — королевині люди, — подумав Джон. — Та хоч крутяться вони навколо Селиси, а служать насправді Мелісандрі.» Червона жриця попередила про їхнє прибуття мало не за день перед тим, як зі Східної Варти прилетів крук з тією самою новиною.