За багато років по тому він спробував знайти батьків і розповісти їм, як їхній Пухлик став великим Варамиром Шестишкуром, та обоє дотоді вже померли і згоріли на вогнищах. «Пішли у дерева та струмки, у скелі та землю. У прах та попіл.» Саме так розказала лісова відьма її матері того дня, коли помер Горбик. Але Пухлик не хотів ставати горбиком землі — він мріяв про той день, коли барди заспівають про його діяння, а вродливі дівчата палко за них розцілують. «От виросту — стану Королем-за-Стіною» — обіцяв собі Пухлик. І хоча не став, але підібрався близенько. Імені Варамира Шестишкура люди страхалися. Він їхав у бій на спині снігового ведмедя заввишки у тринадцять стоп, тримав у неволі трьох вовків та сутінькота, сидів одесну Манса Розбишаки. «Саме Манс привів мене туди, де я зараз. А було б його не слухати. Було б ковзнути у мого ведмедя та подерти його на клапті.»

Доки не з’явився Манс, Варамир Шестишкур був своєрідним князем у власних володіннях. Жив він на самоті, оточений своїми звірями, у колишньому Хагоновому теремі з рублених колод, законопачених мохом та глиною. З тузня сіл йому приносили данину хлібом, сіллю та сидром, дарували плоди з садів та зеленину з городів. М’ясо він здобував собі сам. Коли він жадав жінку, то потай надсилав свого сутінькота, і будь-яке дівча, на яке падав його вибір, покірно йшло за котом до Варамирового ліжка. Декотрі плакали, ніде правди діти, але все одно йшли. Варамир дарував їх своїм сім’ям, брав од кожної кучерик волосся на спогад і відсилав назад. Час від часу нагоджувався якийсь сільський зух зі списом у руці — бажав убити хижу тварюку та врятувати сестру, кохану або дочку. Таких він убивав, але жінок ніколи не чіпав. Деяких навіть благословив дітьми. «Ото ще куцопердки. Кволі, миршаві створіння — от як Горбик — і жодного з хистом.»

Раптом страх змусив його скочити на ноги та заточитися у запамороченні. Тримаючись за бік, щоб спинити струмочок крові з рани, Варамир ковзнув до дверей і відкинув засмальцьовану шкіряну запону, що вкривала пройму. Перед ним відкрилася біла стіна. «Сніг.» Не диво, що всередині стемніло і просмерділо димом. Снігопад геть поховав хатину під білими заметами.

Варамир наліг на снігову перепону; сніг розсипався і дав дорогу, ще м’який та вогкий. Знадвору ніч була біла, наче смерть; бліді ріденькі хмари танцювали запобігливо навколо срібного місяця під холодними поглядами тисяч зірок. Він побачив горбаті обриси інших хатин, теж закиданих снігом, а за ними — бліду тінь оберіг-дерева, вбраного у крижаний обладунок. На південь та захід пагорби перетворилися на білу пустелю, де ніщо не рухалося, крім лапатих сніжинок.

— Будячихо! — кволо покликав Варамир, питаючи себе тривожно, чи далеко вона могла піти. — Будячихо! Жінко! Де ти є?

Десь далеко, наче у відповідь, завив вовк. Варамирові усім тілом пробігли дрижаки. Він знав те виття так само добре, як Пухлик колись знав голос власної матері. «Одноокий.» То був найстарший з його трьох, найбільший, найзавзятіший. Пластун був кощавіший, швидший, молодший, Хитрунка — меткіша, та обоє стереглися Одноокого, бо лютий старий вовк не знав ані страху, ані жалю.

Конаючи разом зі своїм орлом, Варамир втратив владу над іншими своїми звірями. Сутінькіт утік до лісу, а снігова ведмедиця обернула пазурі проти всіх навколо себе та подерла чотирьох людей, перш ніж загинути від списа. Вона б і Варамира пошматувала, якби дотяглася — ведмедиця ненавиділа його і лютувала щоразу, як він вдягав її шкуру або залізав на спину.

Але вовки…

«То мої брати. Моя зграя.» Безліч холодних ночей він спав укупі зі своїми вовками, обклавшись їхніми кошлатими тілами задля збереження власного тепла. «Коли я помру, вони порозкошують моєю плоттю і лишать самі кістки зустрічати весняну відлигу.» Думка чомусь видалася йому втішною. Вовки часто здобували йому харч у спільних мандрах, і здавалося справедливим нагодувати їх востаннє власним тілом. Він міг би навіть почати своє друге життя, розриваючи зубами теплу мертву плоть власного трупа.

Пов’язатися з собаками завжди було найлегше — вони жили біч-обіч із людьми і самі майже олюднилися. Ковзнути у шкуру пса — все одно, що вдягти старого чобота, пом’якшеного довгим носінням. Як чобіт підлаштовувався до ноги, так собака підлаштовувався до нашийника, навіть якщо того нашийника не бачило людське око. З вовками, певно, велося важче. Людина могла заприязнитися до вовка, навіть змусити його коритися своїй волі… та жодна людина не могла уповні приборкати вовка.

— Вовки та жінки одружуються на все життя, — часто казав Хагон. — Коли ти береш собі когось із них — то береш шлюб. Від того дня вовк є часточкою тебе, а ти — часточкою його. І обидва ви змінюєтеся назавжди.

Інших звірів у лісі — так твердив мисливець — краще зовсім не чіпати. Коти є жорстокими та зарозумілими, щомиті ладні обернути свій раптовий гнів проти тебе. Олені, великі й малі — то здобич хижака; якщо носити їхні шкури надто довго, то і найхоробріша людина перетвориться на боягуза. Ведмеді, вепри, борсуки, тхори… з ними Хагон не бажав мати справи.

— Деякі шкури не варто вдягати ніколи, хлопче. Тобі не сподобається, ким ти у них станеш.

За його словами, найгіршими були птахи.

— Люди не створені залишати тверду землю. Якщо довго літати хмарами, то не схочеш повертатися. Знав я перевертнів, що пробували вселятися у яструбів, сов, круків. А потім, навіть повернувшись до власної шкури, сиділи несповна розуму і витріщалися у ті кляті небеса.

Утім, не всі перевертні трималися тієї самої думки. Колись, як Пухликові було десять років, Хагон узяв його на їхні збори. Варги-вовкулаки були найчисленнішими у товаристві, але малий побачив багато інших — далеко чудернацькіших, але й на диво принадних. Боррок виглядав точнісінько як його вепр — лише ікл бракувало. Орель мав орла, Терня мала сутінькота (Пухлик забажав собі власного кота, щойно її побачив), а була ще й козятниця на ймення Грізелла…

Втім, жоден із них не був такий могутній, як Варамир Шестишкур — ба навіть Хагон, високий і похмурий, з твердими, наче камінь, долонями. Мисливець помер, заливаючись слізьми, коли Варамир відняв у нього Сірошкура — випхав геть і оголосив звіра своїм. «Не буде тобі другого життя, старигане.» Тоді він іще називав себе Варамиром Тришкуром. Сірошкур став його четвертим звіром — хоча старий вовк був уже немічний, майже беззубий, і скоро пішов услід Хагонові до царин смерті.

Варамир умів забрати собі будь-якого звіра, котрого забажає, зігнути під своєю волею, зробити його плоть власною. Пса чи вовка, ведмедя чи борсука…

«Будячиху» — раптом подумав він.

Хагон сказав би, що то мерзенно, найчорніший гріх з усіх можливих. Але Хагон був мертвий, з’їдений та спалений. Манс прокляв би його найстрашнішими прокляттями… але Манс загинув чи потрапив у полон. «Ніхто й не знатиме. Я стану Будячихою-списницею, а Варамир Шестишкур помре.» Мабуть, хист його загине разом із тілом. Він втратить вовків і проживе решту своїх днів як висохла бородавчаста баба… та все ж то буде життя. «Якщо вона повернеться. І якщо мені стане сили її захопити.»

На Варамира накотила хвиля запаморочення. Він опинився на колінах, зануривши руки у снігові замети. Ухопив жменю снігу, набив ним рота, втер у бороду та потріскані губи, жадібно всмоктуючи вологу. Вода була така холодна, що він ледве змусив себе ковтнути, і аж тоді зрозумів, яким жаром палає.

Але тала вода лише підігріла його голод. Порожнє черево жадало їжі, не води. Сніг уже не падав, зате здіймався вітер, наповнював повітря кришталевими друзками, різав обличчя, поки Варамир пробирався заметами, щулячись від рани, яка відкривалася і закривалася знов. Подих виривався з рота пошматованою білою хмаркою. Досягнувши оберіг-дерева, він знайшов упалу гілку саме такої довжини, щоб нею підпертися, як костуром. Тяжко спершись на гілку, він зашкандибав до найближчої хижі. Можливо, селяни забули там щось, коли тікали… торбу яблук, трохи сушеного м’яса… та бодай щось, аби дожити до повернення Будячихи.