— Воєводо Сніговію, — спитав Клідас, — а чому ви не вимагали від дичаків віддати усю їхню зброю?

Йому в відповідь зареготав Шкірян.

— Ви хочете, щоб вільний нарід бився поруч із вами проти спільного ворога. Та як нам битися без зброї? Кидатися в упирів сніжками? Чи гамселити їх ломаками?

«Те, що носить більшість дичаків, не краще за ломаки» — подумав Джон. Дерев’яні киї, кам’яні сокири, довбні з прив’язаними каменями, списи з гартованими у вогнищі вістрями, ножі з кістки, каменю та драконоскла, плетені з верби щити, кістяні обладунки, виварені шкірянки… Хіба що тенни кували спиж, а наскочники на кшталт Плакуна носили вкрадену броню та зняті з трупів залізні мечі… але й ті були стародавньої роботи, зношені роками вжитку, поплямовані іржею.

— Тормунд Велетнебій ніколи не дасть згоди роззброїти своїх людей, — мовив Джон. — Він не Плакун, але і не боягуз. Якби я попрохав його про таке, справа дійшла б до крові.

Норей попестив бороду.

— Ну хай ви посадите ваших дичаків у ті зруйновані замки, воєводо Сніговію, але як примусите там лишитися? Що завадить їм піти на південь у кращі, тепліші землі?

— Наші землі! — додав Старий Кремінець.

— Тормунд дав мені своє слово. Він присягнувся, що служитиме поруч з нами до весни. Плакун та інші ватажки присягнуться в тому ж самому, або ми не дозволимо їм пройти.

Старий Кремінець струснув головою.

— Вони нас зрадять!

— Слово Плакуна нічого не варте, — мовив Отел Ярвик.

— Вони безбожні дикуни! — скрикнув септон Келадор. — Навіть на півдні зрадливість дичаків відома усім!

Шкірян схрестив руки на грудях.

— Пам’ятаєте битву, що відбулася отут унизу? Я в ній стояв на іншому боці від вас, пригадуєте? А нині ношу ваш чорний стрій і вчу ваших хлопців убивати ворога. Хтось назве мене перевертнем… може, й не збреше… але дикун я такий самий, як ви, ґави. Ми теж шануємо богів — одних з Зимосіччю.

— Богів півночі. Відколи постала Стіна, а чи й раніше, — мовив Джон. — Саме ними присягнувся Тормунд. І дотримає слова. Я знаю його, як знав Манса Розбишаку. Навіть ішов з ними у війську, якщо пригадаєте.

— Я не забув, — відповів великий шафар.

«Авжеж, — подумав Джон, — мені й на думку не спало, що ти міг таке забути.»

— Манс Розбишака теж присягався, — правив далі Марш. — Він обітував не вдягати корони, не брати дружини, не ставати батьком синам. А тоді перевернувся, зробив усе сказане і повів на Семицарство велетенське жахливе військо. Рештки саме цього війська чекають отам за Стіною просто зараз.

— Зламані й знесилені рештки.

— Зламаного меча можна перекувати. І вбити ним когось.

— Вільний нарід не має ані писаних законів, ані князів та панів, — мовив Джон. — Але й вони люблять своїх дітей. Принаймні це ви маєте визнати.

— Нас не турбують їхні діти. Ми боїмося свавілля батьків, не синів.

— Я теж. Тому і наполіг на заручниках. — «Не такий я вже довірливий йолоп, за якого ви мене вважаєте… і не наполовину дичак, хай у які плітки ви вірите.» — Сто хлопчиків віком від восьми до шістнадцяти років. По синові од кожного ватажка і очільника, решту за жеребом. Хлопчики служитимуть джурами та зброєносцями, звільняючи наших братчиків для інших обов’язків. Дехто з часом може вирішити вдягти чорне. Траплялися й дивніші речі. Решта у кожному разі лишиться запорукою вірності їхніх батьків.

Північани перезирнулися.

— Заручники, кажете, — задумливо промовив Батько Норей. — І Тормунд погодився?

«Мусив або погодитися, або приректи своїх людей на смерть.»

— Кривава ціна, так він їх назвав, — відповів Джон Сніговій. — Але погодився її заплатити.

— Чому б не назвати? — Старий Кремінець постукав ціпком по кризі. — Ми завжди кликали вихованцями тих малих, яких Зимосіч од нас вимагала. Та розуміли, що насправді вони були заручниками. То й що? Кому гірше?

— Хіба що тим, чиї батьки розгнівили Королів Зими, — відповів Батько Норей. — Тих повернули додому коротшими на голову. Але ти мені ось що скажи, хлопче… якщо ці твої дичацькі друзі надумають нас обдурити, тобі стане духу зробити те, що ти муситимеш?

«Краще спитай Яноса Слинта.»

— Тормунд Велетнебій не стане випробовувати мою довіру. У ваших очах, князю Норей, я ще зелений хлопчик, та моїм батьком був Едард Старк.

Але великий шафар не вгамовувався.

— Ви сказали, ці хлопчики служитимуть зброєносцями. Авжеж пан воєвода не мають на думці навчати їх битися зі зброєю в руках?!

Джон спалахнув гнівом.

— Авжеж ні, пане великий шафарю — я посаджу їх шити мереживну білизну! Певно ж, вони будуть навчатися зі зброєю. Також збивати масло, рубати дрова, вигрібати стайні, виливати нічні горщики, бігати з листами… але у вільний від цих обов’язків час їх навчатимуть списа, меча і довгого лука.

Марш зачервонівся темнішою барвою.

— Хай князь-воєвода пробачать мені відверті слова, але м’якших я не знайду. Те, що ви пропонуєте, є ніщо інше, як зрада. Вісім тисяч років братчики Нічної Варти стояли на Стіні, захищаючи її від дичаків. Нині ви хочете пропустити їх на південь, дати притулок в наших замках, нагодувати, вдягти і навчити битися. Воєводо Сніговію… невже я мушу нагадувати вам, що ви склали присягу?

— Я пам’ятаю присягу, яку склав, — мовив Джон. — «Я — меч у темряві. Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей.» А ви, пане, проказували ті самі слова, коли складали свої обітниці?

— Панові князю-воєводі відомо, що так.

— Ви певні, що я чогось не забув? Приміром, про короля, про його закони? Про те, як ми маємо захищати кожен вершок королівських володінь, чіплятися за кожен зруйнований замок? Нагадайте мені слова цієї частини присяги.

Джон почекав на відповідь. Її не було.

— Я — щит, що боронить царину людей. Ось які ми з вами проказували слова. То скажіть мені, пане великий шафарю: хто є ці дичаки, коли не люди?

Бовен Марш розтулив рота, але не вимовив ані слова. Шиєю його поповзла бурякова барва.

Джон Сніговій одвернувся од нього. Останнє світло сонця почало тьмяніти. Джон подивився, як тріщини на Стіні міняються з червоних на сірі й чорні — з вогняних блискавок на річки чорного льоду. Там унизу пані Мелісандра скоро запалить ніч-варту і читатиме свій звичний переспів: «Господи Світла, оборони нас, бо ніч темна і повна жахіть».

— Зима насувається, — нарешті мовив Джон, порушивши незграбну мовчанку. — А з нею насуваються білоходи. Зупинити їх ми можемо лише тут, на Стіні. Бо Стіну збудовано саме на те, щоб їх зупиняти… але на Стіні мають стояти люди. Нашу суперечку скінчено. Нам ще багато треба зробити, перш ніж відчинити браму. Тормунда з його людьми потрібно нагодувати, вдягти і оселити в помешканнях. Чимало серед них буде хворих і змучених голодом. Цих я ввіряю вам, Клідасе. Врятуйте стількох, скількох зумієте.

Клідас блимнув підсліпуватими рожевими очицями.

— Зроблю все, що зможу, Джоне… тобто пане князю-воєводо.

— Нам знадобляться усі вози, гарби та хури, щоб перевезти вільний нарід до їхніх нових домівок. Отеле, подбайте про це.

Ярвик похмуро скривився і відповів:

— Авжеж, князю-воєводо.

— Ви, пане Бовене, збиратимете вхідне мито. Золото, срібло, бурштин, гривні, обручі й намиста. Порахуйте, складіть гарненько і подбайте, щоб усе дісталося Східної Варти без втрат.

— Авжеж, воєводо Сніговію, — відповів Бовен Марш.

А Джонові подумалося: «Лід, — сказала вона, — і кинджали у пітьмі. Червона замерзла кров і оголена сталь.»

Долоня мечової руки сама собою згиналася і розгиналася. Здіймався вітер.

Кожна ніч здавалася холоднішою за попередню.

Келія не мала ані комина, ані жарівниці. Єдине вікно було надто високо розташоване, щоб бачити з нього бодай щось, і надто вузьке, щоб з нього вилізти… зате достатньо широке, щоб пускати нічний холод. Першу сорочку, яку їй дали, Серсея розірвала на шматки, вимагаючи повернути їй власний одяг. Та натомість мусила мерзнути оголена. Коли їй принесли другу, вона хутко натягла її через голову, ще й подякувала, давлячись вимушеними словами.