Джон зістрибнув на лід, подякував хлопцям на коловороті й кивнув до двох списників на чатах. Обидва насунули на голови вовняні відлоги так, що з облич виднілися самі лише очі, але Джон упізнав Тая за сплутаною косою засмальцьованого чорного волосся, а Овейна — за ковбасою, запханою в порожні піхви при боці. Та власне, упізнав би навіть за тим, як вони стояли. «Добрий володар має знати своїх людей» — казав колись батько йому та Роббові ще у Зимосічі.

Джон підійшов до краю Стіни і задивився на поле битви, де загинула сила Манса Розбишаки. Мимоволі спливла думка, де зараз мав бути Манс. «Чи знайшов він тебе, сестричечко? А чи ти стала для нього лише способом утекти з неволі?»

Стільки води спливло, відколи він востаннє бачив Ар’ю. Яка вона стала? Чи впізнав би Джон її у обличчя? «Ар’я-Підніжка. З вічно брудною мармизою.» Чи має вона досі того легенького меча, що скував їй Мікен? «Штрикай гострим кінцем» — сказав він їй тоді. Необхідна мудрість на весільну ніч — якщо правдива хоч половина з чутого ним про Рамзая Сніговія. «Привези її додому, Мансе. Я врятував твого сина від Мелісандри, а зараз рятую чотири тисячі твого вільного народу. Віддяч мені хоча б цією маленькою дівчинкою.»

У страхолюдній пущі на півночі між деревами повзли вечірні тіні. Західне небо палало червоною загравою, на сході визирали зорі. Джон Сніговій розім’яв пальці мечової руки, пригадуючи всіх, кого втратив. «Семику, милий пухкий дурнику, ти зіграв зі мною жорстокий жарт, коли підніс до князя-воєводи. Князь-воєвода не має друзів та приятелів.»

— Воєводо Сніговію! — покликав Шкірян. — Кліть підіймається.

— Чую, — відповів Джон, відсуваючись од краю.

Першими з кліті виступили ватажки родів Кремінець та Норей, вбрані у хутро та залізо. Норей скидався на старого лиса — зморшкуватий, тендітний статурою, але хитроокий і в рухах спритний. Торген Кремінець був на півголови коротший, зате важчий, мабуть, удвічі — кремезний суворий дядько з червоними корчуватими ручиськами завбільшки з окости, якими він важко спирався на ціпка з тернового дерева, шкутильгаючи крижаною стежкою. Наступним показався Бовен Марш, загорнутий у ведмежу шкуру, за ним — Отел Ярвик, а потім — септон Келадор, як завше, під чаркою.

— Ходімо зі мною, — запросив Джон.

Вони пройшлися верхівкою Стіни, висипаними жорствою стежками, на захід до червоного сонця, що потроху котилося до обрію. Сажнів за двадцять п’ять од хатини-зігрівайки Джон спинився і мовив:

— Ви маєте знати, навіщо я вас покликав. За три дні на світанку відчинять браму, і Тормунд зі своїми людьми пройде крізь Стіну. Нам попереду лежить багато роботи — підготуватися до їхньої з’яви.

Його оголошення зустріла тиша. Потім Отел Ярвик мовив:

— Князю-воєводо, але ж там тисячі…

— …виснажених дичаків, змарнілих до краю, змучених голодом, вигнаних з рідних домівок. — Джон вказав на вогнища унизу. — Онде вони. Тормунд каже, їх чотири тисячі.

— За вогнищами я б сказав: три тисячі. — Бовен Марш жив підрахунками та вимірами, то була його царина. — Ще двічі по стільки ж перебуває у Недолі з тією лісовою відьмою, кажуть нам розвідники. А пан Денис пише про великі табори у горах за Тіньовою Вежею.

Джон не став заперечувати.

— Тормунд каже, що Плакун хоче знову спробувати сили на Мості Черепів.

Старий Буряк помацав свого рубця, якого отримав, захищаючи Міст Черепів останнього разу, коли Плакун намагався прорубати собі шлях через Кугаву.

— Авжеж пан воєвода не збираються пропускати до нас і того… пекельного гемона?

— Не надто охоче. — Джон не забув голови, які йому лишив Плакун — з кривавими ямами замість очей. «Чорний Джак Булвер, Волохатий Гал, Гарт Сіре Перо. Я не можу за них помститися, та не забуду їхніх імен.» — Але так, пане великий шафарю, його теж. Ми не можемо перебирати вільним народом: оцього пустити, а того ні. Мир означає мир для всіх.

Норей гучно відхаркнув і сплюнув додолу.

— Краще вкласти мир з вовками та стерв’ятниками!

— У моїх підвалах тихо й мирно, — забурчав Старий Кремінець. — Віддайте Плакуна мені.

— Скільки розвідників убив Плакун? — гнівно запитав Отел Ярвик. — Скільки жінок він украв, зґвалтував чи зарізав?

— Трьох лише з моєї чаді! — відповів Старий Кремінець. — А кого з дівчат не забирає — тим виколює очі.

— Коли людина вдягає чорне, її гріхи забуваються і пробачаються, — нагадав Джон. — Якщо ми хочемо, щоб вільний нарід бився поруч з нами, то мусимо пробачити їхні злочини так само, як нам пробачили наші.

— Але Плакун не прокаже обітниць! — наполягав Ярвик. — І не вдягне чорного строю. Навіть інші наскочники йому не довіряють!

— Не обов’язково довіряти людині, щоб приймати від неї службу. — «Інакше як би я тут порався з вами усіма?» — Нам потрібен і Плакун, і решта його штибу. Хто знає дику пущу краще за дичака? Хто знає наших ворогів ліпше за того, хто боровся з ними?

— Все, що знає Плакун — різати і ґвалтувати! — заперечив Ярвик.

— Опинившись по наш бік Стіни, дичаки утричі переважатимуть нас числом, — мовив Бовен Марш. — І це лише Тормундів загін. Додайте людей Плакуна і тих, що у Недолі… та їм вистачить сили прикінчити усю Нічну Варту за одну ніч!

— Самим лише числом у війні не перемагають. Ви не бачили їх на власні очі, а я бачив. Половина з дичаків — напівмертві, лише дивом тримаються на ногах.

— Я б волів бачити їх мертвими, що вже ніяким дивом не тримаються, — мовив Ярвик. — Перепрошую пана воєводу, коли ласка.

— Не буде вам моєї ласки! — Джонів голос пролунав холодніше за вітер, що смикав зібране товариство за одяг. — Там у таборі є діти. Кількасот, коли не тисяча. І жінки теж.

— Списниці!

— Є й вони. А ще матері, бабусі, вдови та юні дівчата… ви їх теж раді приректи на смерть, пане перший будівничий?

— Братчики Варти не мають сваритися поміж себе! — втрутився септон Келадор. — Станьмо на коліна та помолімося Стариці, щоб освітила нам шлях до мудрості!

— Воєводо Сніговію, — мовив Батько Норей, — де ви хочете оселити отих ваших дичаків? Не на моїй землі, сподіваюся?

— Авжеж! — заявив Старий Кремінець. — Хочете посадити їх у Дарунку, то ваші власні глупощі. Та дивіться, щоб не порозволікалися хто куди, бо пришлю вам їхні голови. Зима вже на порозі, а мені нема чим годувати зайві роти.

— Дичаки залишаться на Стіні, — запевнив його Джон. — Більшість оселиться у наших покинутих замках.

Нині Варта вже тримала залоги в Крижаному Сліді, Довгому Кургані, Соболиному, Сірому Сторожі та Глиб-Озері. В кожному зі згаданих замків завжди бракувало людей, а десять досі стояли порожні й занепалі.

— Чоловіки з дружинами та дітьми, усі дівчата-сироти, хлопчики-сироти, молодші за десять років, старі жінки, матері-вдовиці, усі жінки, які не хочуть битися зі зброєю в руках. Списниць ми надішлемо до Довгого Кургану — приєднатися до їхніх сестер. Самотніх чоловіків — до інших фортець, які скоро відчиняться. Хто вдягне чорне, лишиться тут або поїде до залог Східної Варти і Тіньової Вежі. Тормунд візьме собі за стіл замок Дубощит — хай сидить неподалік.

Бовен Марш зітхнув.

— Якщо вони не доб’ють нас мечами, то доїдять голодними ротами. Чи не скажуть пан воєвода, як вони мають намір годувати Тормунда з його тисячами?

Джон чекав цього запитання і мав на нього відповідь.

— Через Східну Варту. Ми привеземо харчі кораблями — стільки, щоб вистачило. З річкового краю, штормового, Долини Арин, Дорну, Обширу… та хоч би і з Вільних Міст за вузьким морем.

— І за ці харчі буде сплачено… чим, дозвольте запитати?

«Золотом Залізного Банку Браавосу» — трохи не прохопився Джон, але натомість відповів:

— В укладеній угоді є умова, що вільний нарід може зберегти свої хутра та шкури для тепла взимку, але решту коштовних речей має віддати нам. Золото, срібло, бурштин, коштовне каміння, різьблену кістку… все, що має добру ціну. Ми відвеземо все це за вузьке море на продаж у Вільних Містах.

— За все багатство дичаків, — мовив Батько Норей, — ви купите барило ячменю. Ну нехай два барила.