— Але вовк має лишитися тут! — наполіг пан Патрек.

Джон цього чекав. Лютововк непокоїв королеву Селису — майже так само, як Вун Вег Вун Дар Вун.

— Привиде, сидіти!

Її милість знайшлася за шиттям коло вогню. Королевин блазень танцював навколо під музику, чутну лише йому, теленькаючи дзвіночками на рогах.

— Ґава, ґава, чорна справа! — скрикнув Пістрявчик, побачивши Джона. — А у морі, та й на дні ґави білі, наче сніг. Отакої, йой-ой-ой.

Принцеса Ширена скрутилася клубочком у кріслі коло вікна, сховавши каптуром найбридкіші латки сірої лускачки, що спотворила їй обличчя. Пані Мелісандри ніде не було видно, і за те Джон мав дяку — рано чи пізно йому доведеться мати з нею справу, та краще не в королевиній присутності.

— Ваша милосте, — мовив Джон, стаючи на коліно.

Вала вчинила так само. Королева Селиса відклала шиття.

— Підведіться.

— З ласки вашої милості, прошу вітати панну Валу. Її сестра Далла була…

— …матір’ю того верескливого немовляти, з-за якого ми вночі не спимо. Я знаю, хто це, воєводо Сніговію. — Королева пирхнула і зморщила носа. — Пощастило вам, що вона повернулася раніше, ніж мій чоловік і король, інакше б недобра на вас чекала доля. Воістину недобра.

— То ви — дичацька принцеса? — запитала Валу Ширена.

— Дехто так каже, — відповіла Вала. — Моя сестра була дружиною Манса Розбишаки, Короля-за-Стіною. Вона померла, народжуючи йому сина.

— Я теж принцеса! — оголосила Ширена. — Та ніколи не мала сестри. Мала колись брата в перших, але він поплив за море. Він був лише байстрюк, але мені подобався.

— От справді, Ширено! — втрутилася її мати. — Князь-воєвода тут, мабуть, не на те, щоб слухати про плоди Робертових капостей. Пістрявчику, будь гарненьким дурником і відведи принцесу до її покою.

Пістрявчик зателенькав дзвіночками.

— Поведу, ой, поведу, — заспівав дурник. — Ходімо зі мною до синього моря, під хвилями моря не знатимеш горя. Поведу, поведу, що й сам не знайду.

Він узяв малу принцесу за руку і потяг з кімнати, підскакуючи.

Джон мовив до королеви:

— Ваша милосте, ватажок вільного народу погодився на мої умови.

Королева Селиса ледь-ледь помітно кивнула головою.

— Мій ласкавий пан чоловік віддавна плекав намір від щедрот своїх жалувати тим дикунським племенам притулок у державі. Мабуть, слід їх привітати у новій домівці — та лише за умови дотримання королівського миру і закону.

Королева підібгала губи.

— Мені казали, з ними йде чимало велетнів.

Відповіла їй Вала.

— Майже дві сотні, ваша милосте. І більше як вісімдесят мамутів.

Королева здригнулася.

— Жахливі істоти!

Джон не зрозумів, кого саме вона мала на увазі: мамутів чи велетнів.

— Утім, такі чудовиська можуть стати в пригоді панові королю у його майбутніх битвах.

— Напевне, ваша милосте, — відповів Джон, — але мамути завеликі, щоб пройти крізь нашу браму.

— Хіба її не можна розширити?

— Це, гадаю… було б нерозумно.

Селиса знову пирхнула.

— Як скажете. Це ж ваша служба, ви маєте у ній тямити. Але де ви оселите усіх цих дичаків? Кротовина, мабуть, не досить велика, щоб там мешкало… скільки їх, до речі?

— Чотири тисячі, ваша милосте. Вони допоможуть поставити залоги у покинутих Вартою замках, щоб зміцнити оборону Стіни.

— Мені дали зрозуміти, що ті замки лежать у руїнах. Похмурі рештки колишніх твердинь, холодні й непривітні, радше купи каміння, ніж людське житло. У Східній Варті про них згадували як про притулки щурів і павуків.

«Павуки дотепер мали вже повиздихати з холоду, — подумав Джон, — а щури взимку і в казан згодяться.»

— Це правда, ваша милосте… і все ж навіть руїни дарують якийсь прихисток. А найголовніше: між ними та Іншими стоятиме Стіна.

— Бачу, воєводо Сніговію, ви ретельно все обміркували. Певно, король Станіс буде задоволений, коли повернеться переможцем зі своєї битви.

«Хай спершу повернеться.»

— Звісно, — вела далі королева, — найперше дичаки мають визнати Станіса своїм королем, а Ра-Гльора — своїм богом.

«Ось ми і стали лицем до лиця у вузькому проході.»

— Ваша милість мусять мені пробачити. Але ці умови не обговорювалися.

Обличчя королеви скам’яніло.

— Дуже прикрий недогляд.

Останні сліди тепла у її голосі миттєво зникли.

— Вільний нарід не стає на коліна, — мовила Вала.

— То його слід на них поставити! — оголосила королева.

— Зробите так, ваша милосте, і ми випростаємося за першої ж нагоди, — пообіцяла Вала. — Та не просто так, а з клинками у руках.

Вуста королеви міцно стиснулися, підборіддя ледь помітно затремтіло.

— Неймовірна зухвалість. Гадаю, її слід було чекати від дичацької жінки. Треба знайти вам чоловіка, щоб навчив чемного звичаю.

Королева обернулася, палаючи очима, до Джона.

— Я цього не схвалюю, князю-воєводо. І пан чоловік не схвалять. Я не можу перешкодити вам відчинити браму — ми обидва це знаємо — але обіцяю, ви за це відповісте, коли король повернеться з битви. Сподіваюся, ще не пізно змінити ваші наміри.

— Ваша милосте. — Джон знову став на коліно. Цього разу Вала до нього не приєдналася. — Прикро, що мої дії заслужили ваше несхвалення. Мені дуже шкода, але я вчинив так, як вважав за найліпше. Чи дозволите мені піти?

— Дозволю. Залиште нас негайно.

Ззовні башти, щонайдалі від королевиних людей, Вала нарешті дала волю своїй люті.

— Ви брехали про бороду! Та в неї більше волосся на підборідді, ніж у мене між ніг! А донька… її обличчя…

— То сіра лускачка.

— Ми звемо її сіра смерть!

— Для дітей вона не завжди смертельна.

— На північ від Стіни — завжди! Єдині ліки від неї — трунок з блекоти, але згодиться і подушка чи ніж. Якби це я народила ту нещасну дитину, то вже багато років тому зробила б їй дарунок милосердя.

Такою Валу Джон ще досі не бачив.

— Але принцеса Ширена — єдина дитина королеви.

— Ну то мені шкода їх обох. Ця дитина нечиста!

— Якщо Станіс переможе у своїй війні, Ширена стане спадкоємицею Залізного Престолу.

— В такому разі мені шкода і вашого Семицарства теж.

— Маестри кажуть, сіра лускачка не є…

— Маестри хай вірять у що хочуть. А ви спитайте лісову відьму, якщо бажаєте правди. Сіра смерть спить, але завжди прокидається. Ця дитина нечиста!

— Вона мила дівчинка. Ви не можете знати…

— Можу. Це ви нічого не знаєте, Джоне Сніговію! — Вала вхопила його за плече. — Я хочу, щоб малу потворку звідси забрали. Його, і годувальниць теж. Не можна лишати їх у тій самій башті, що мертву дівчинку.

Джон викрутився з її руки.

— Вона не мертва!

— Мертва. Це лише її матір не бачить. І схоже, ви теж. Але смерть сидить у ній, і нікуди не поділася.

Вала відійшла від Джона трохи вперед, спинилася, обернулася.

— Я привела вам Тормунда Велетнебоя. Віддайте мені мою потворку.

— Якщо зможу, віддам.

— Майте таку ласку. Ви мені винні борг, Джоне Сніговію.

Джон дивився, як вона швидко крокує геть. «Вона помиляєься. Напевне ж помиляється. Сіра лускачка не така вже смертельна, як вона каже. А надто для дітей.»

Привид знову кудись зник. Сонце низько висіло над західним небокраєм. «От би просто зараз хильнути келих гарячого пряного вина. А краще два.» Проте вино мало зачекати. Джонові належало ще дати ради ворогам найгіршого різновиду: власним братчикам.

Коло підйомної кліті він зустрів Шкіряна, і вони удвох поїхали нагору. Що вище підіймалася кліть, то дужче дмухав вітер. За сім сажнів угору важка кліть почала хилитатися з кожним його подихом, час від часу скрегочучи по Стіні й викресуючи хмари крижаних кришталиків, що сліпучо виблискували під сонцем. Потроху кліть піднялася над найвищими баштами замку; на висоті у шістдесят сажнів вітер мав зуби і смикав ними за чорні кобеняки так, що ті гучно плескали по залізних ґратах. На висоті у сотню сажнів вітер різав просто наскрізь. «Стіна належить мені, — нагадав собі Джон, поки коловоротники приводили кліть на місце, — принаймні ще два дні.»