Що казав про Валу той бевзь Аксель Флорент? «Дівчина і на вроду як квіточка, і дозріла, мов ягідка. Добрячі стегна, круглі груди… та їй дітей лупити — не перелупити!» О так, він мав рацію, але дичацька красуня мала в собі набагато більше — і вже довела це, знайшовши Тормунда там, де зазнали поразки гартовані розвідники Варти. «Може, вона і не справжня принцеса, та жоден князь чи король не відмовився б від такої дружини.»

Але цього моста було спалено давно, і Джон сам підніс до нього смолоскипа.

— Бажаю Торегові щастя, — відповів він. — А я склав обітниці.

— А дарма — вона була б не проти! Хіба не так, дівчинко?

Вала попестила довгого кістяного ножа на стегні.

— Хай князь-гайворон приходить до мого ліжка, коли схоче — аби мав сміливість. От вихолощу його — зразу стане легше триматися обітниць.

— Гир! — знову пирхнув Тормунд. — Чув, Торегу? Тримайся од неї подалі. Одну доньку я вже маю, другої мені не треба.

І струснувши головою, ватажок дичаків пірнув назад до свого намету.

Поки Джон чухав Привида за вухом, Торег привів Валі коня. Вона все ще їздила сірим бахмутиком, якого їй дав Мулій у день від’їзду зі Стіни — кошлатим, опецькуватим, сліпим на одне око. Розвернувши коника до Стіни, Вала спитала:

— Як ся має маленька потворка?

— Удвічі побільшав, відколи ви поїхали, а голосить утричі гучніше. Коли вимагає цицьку, його чують у Східній Варті, — відповів Джон, сідаючи на власного коня.

Вала поїхала поруч.

— Отже… я привела вам Тормунда, як обіцяла. То що тепер? Мене повернуть до старої келії?

— Вашу стару келію вже зайнято. Король-Башту забрала собі Королева Селиса, для себе і почту. Пам’ятаєте Гардінову Башту?

— Оту, що наче зараз завалиться?

— Вона валиться вже років сто. Верхній поверх я наказав полагодити для вас, панно. Ви матимете більше простору, ніж у Король-Башті, хоча й не такого зручного. Зрештою, Гардіновим Палацом її ніхто ніколи не звав.

— Між зручностями та волею я щоразу обираю волю.

— Замком ви можете ходити вільно, та в іншому, на жаль, мусите лишатися бранкою. Втім, обіцяю, що вам не дошкулятимуть небажані гості. Гардінову Башту стережуть мої люди, не королевині. А у нижньому передпокої спить Вун-Вун.

— Велетень за охоронця? Навіть Далла не могла таким похвалитися!

Тормундові дичаки спостерігали, як вони йдуть, визираючи з наметів та куренів, нашвидкуруч поставлених між позбавленими листя деревами. На кожного чоловіка, здатного битися, Джон побачив трьох жінок і стільки ж дітей — кощавих, змарнілих, з запалими щоками і голодним вогнем у очах. Коли Манс Розбишака вів вільний нарід у напад на Стіну, його військо гнало поперед себе великі гурти овець, кіз, свиней; та нині єдині тварини, що траплялися на очі, були мамути. Якби не лють і сила велетнів, їхніх мамутів теж покололи б і поїли — Джон не мав у тім сумніву. Що не кажи, а м’яса на кістках мамута знайдеться чимало.

Побачив Джон і ознаки хвороб, і саме вони стурбували його найбільше. Якщо загін Тормунда отак потерпає від голоду і немічі, то що сталося з тими тисячами, які пішли за Матінкою-Кротихою до Недолі? «Котер Пайк має невдовзі бути там. Хтозна — якщо вітри на нас зглянулися, раптом він уже пливе назад до Східної Варти, натоптаний по вінця вільним народом.»

— Як вам повелося з Тормундом? — запитала Вала.

— Спитайте за рік. Найтяжче досі попереду — як умовити мою власну братію з’їсти те, що я їм наварив. Боюся, жодному з них моя страва не смакуватиме.

— То дозвольте мені допомогти.

— Ви вже допомогли. Ви знайшли Тормунда.

— Я можу більше.

«Чом би й ні? — подумав Джон. — Вони всі вірять, що вона принцеса.» Вала і виглядала найсправжнісінькою принцесою, і верхи сиділа так, наче народилася у сідлі. «Принцеса-войовниця, — майнула думка, — не якась квола істота, що сидить у вежі, чепурить волосся і чекає, щоб її урятував подорожній лицар.»

— Я мушу повідомити королеву про нашу угоду, — мовив Джон. — Запрошую і вас до знайомства з нею. Якщо, звісно, знайдете в собі сили зігнути коліна.

Негоже вийде, якщо її милість образиться ще до того, як він розтулить рота.

— Можна мені сміятися, коли колінкуватиму?

— Не можна. Це не забавка. Між нашими народами тече річка пролитої крові — стара, глибока і червона. Станіс Баратеон — один з дуже небагатьох володарів, які вітають думку прихистити дичаків у Семицарстві. Для успіху мого задуму мені потрібна згода його королеви.

Грайлива посмішка зникла з вуст Вали.

— Маєте моє слово, Снігу-воєводо. Перед вашою королевою я буду чемною та сумирною дичацькою принцесою.

«Вона мені не королева, — хотів був відповісти Джон. — Правду кажучи, вже не дочекаюся, коли вона звідси зникне. А якщо боги зглянуться, то й Мелісандру з собою забере.»

Решту шляху вони подолали мовчки. Привид трусив по п’ятах; Мормонтів крук супроводив їх до брами, а потім, коли люди злізли з коней, полинув на чорних крилах угору. Лошак пішов попереду з запаленою гілкою — освітити шлях крижаним проходом.

Коло південного виходу брами на Джона з супутниками вже чекала невеличка купка чорних братчиків. Серед них був Ульмер з Королівської Пущі; саме старий лучник виступив наперед сказати слово за інших.

— З ласки пана воєводи, хлопці хочуть знати. То бути миру, мосьпане? Чи крові та залізу?

— Миру, — відповів Джон. — За три дні від нинішнього Тормунд Велетнебій проведе своїх людей крізь Стіну. Як друзів, не ворогів. Дехто навіть стане до наших лав новими братчиками. Ми маємо привітати їх належним чином. Тепер повертайтеся до своїх обов’язків.

Джон віддав повід коня Шовкунові.

— А мені треба до королеви Селиси. — Її милість сприйняла б за образу, якби він не з’явився до неї негайно. — Потім мушу написати кілька листів. Принеси до моїх покоїв пергамен, пера і горщик маестерського чорнила. Потім поклич Марша, Ярвика, септона Келадора і Клідаса.

Келадор, певно, буде напідпитку, а Клідас — поганенькою заміною справжньому маестрові. Та інших він не мав. «Дочекатися б Сема.»

— Північан теж поклич. Кремінця і Норея. Ти, Шкіряне, теж маєш бути там.

— Гоб пече пироги з цибулею, — мовив Шовкун. — Попрохати усіх приєднатися до вас за вечерею?

Джон подумав і відповів:

— Ні. Попрохай приєднатися до мене на заході сонця нагорі Стіни. — І обернувся до Вали. — А вас, панно, прошу зі мною, коли ласка.

— Ґаві наказувати, бранці коритися, — відповіла вона знову грайливо. — Ця ваша королева, мабуть, дуже люта, якщо ноги дорослих чоловіків згинаються від самого її вигляду. Чи не вдягти мені кольчугу замість вовни та хутра? Бо це вбрання подарувала мені Далла, не хочу заляпати його плямами крові.

— Якби слова точили з людей кров, тоді б вам було чого боятися. Та гадаю, панно, вам і в цьому вбранні буде безпечно.

Вони потроху просувалися до Король-Башти стежками, нещодавно розчищеними між кучугур брудного снігу.

— Я чула, ваша королева має довгу чорну бороду.

Джон знав, що не має посміхатися, але не втримався.

— Лише вуса. І то досить ріденькі. Кожну волосину можна полічити.

— Яка зневіра!

Попри всі свої балачки щодо господині у власному маєтку, Селиса Баратеон не надто поспішала залишити вигоди замку Чорного заради зловісних тіней Ніч-Крому. Звісно, вона тримала при собі варту: чотирьох стражників коло дверей, двох ззовні на сходах, двох усередині біля жарівниці. Очолював королевину варту пан Патрек з Король-Гори, вбраний у лицарський вапенрок біло-блакитно-срібних барв та делію, розцяцьковану п’ятикутними зірками. Коли його знайомили з Валою, лицар упав на коліно і поцілував їй рукавичку.

— Ви ще прекрасніші, ніж мені казали, принцесо, — оголосив він. — А я чимало чув од королеви про вашу красу!

— Оце так диво! Вона ж ніколи мене не бачила. — Вала попестила пана Патрека по голові. — Ну вставайте вже, пане колінкарю. Встаньте, встаньте!

Джонові здалося, наче вона наказує собаці; він ледь не розреготався. Присилувавши себе зробити кам’яну мармизу, Джон сказав лицареві, що має побачити королеву. Пан Патрек надіслав одного зі стражників угору сходами спитати, чи не матиме її милість ласку прийняти гостей.