Нарешті, коли ззовні намету вже видовжувалися полудневі тіні, Тормунд Велетнебій — Голос-у-Піднебессі, Гучний Ріг, Криголам, Громовий Кулак, Ведмежий Жених, Медовий Король у Краснокутті, Речник Богів і Батько Воїнів — тицьнув уперед свою дебелу правицю.
— Ну гаразд, згода. І хай пробачать мені боги. Бо десь там є сотня матерів, які не пробачать ніколи.
Джон схопив простягнуту руку і потиснув її. Слова обітниці загриміли йому в голові. «Я — меч у темряві. Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей.» І для нього особисто — новий рядок. «Я — сторож, який відчинив браму і пустив до неї ворога.» Багато б він віддав, щоб упевнитися, чи правильно чинить. Але вже зайшов надто далеко, щоб вертати назад.
— Згода і угода, — відповів Джон.
Тормунд стиснув йому долоню, трохи не розтрощивши кістки — принаймні у цьому він анітрохи не змінився. Борода теж лишилася тією самою, хоча обличчя під кущем білого волосся схудло і змарніло, а червоними щоками пролягли глибокі ущелини зморщок.
— Краще б Манс тебе вхекав, поки мав змогу, — буркнув Тормунд, намагаючись перетворити Джонову руку на кашу з м’яса та кісток. — За миску юшки та кусень хліба віддати золото, ще й хлопчиків на додачу… тяжка ціна. Куди подівся той добросердий юнак, що я колись знав?
«Його обрали князем-воєводою.»
— Я чув від людей, що чесна угода лишає обидві сторони невдоволеними. То що, за три дні?
— Аби ж дожити ці три дні. Дехто з мого племені плюне мені в вічі, коли почує твої умови. — Тормунд нарешті відпустив Джонову руку. — Твої ґави теж бурчатимуть, якщо я хоч трохи їх знаю. А маю ж знати — побив вас, чорних дупаків, стільки, що й не порахую.
— Краще не згадуй про таке надто гучно, коли опинишся на південь від Стіни.
— Гир! — зареготав Тормунд. Тут теж нічого не змінилося; старий і досі реготав часто, лунко та охоче. — Розумно кажеш. Бракувало, щоб чорні пташки задзьобали мене на смерть.
Він ляснув Джона по спині.
— Коли мій нарід опиниться за Стіною в безпеці, ми з тобою за це трохи вип’ємо і закусимо. А доти…
Дичак стягнув обруч з лівого плеча і кинув Джонові. Потім зробив те саме з його близнюком з правого плеча.
— Ось тобі перша данина. Мені ці обручі дісталися від батька, а йому — від діда. Тепер вони твої, ниций чорний байстрюче.
Важкі, товсті прикраси було викувано зі старого золота, карбовано прадавніми рунами першолюдей. Тормунд Велетнебій не знімав їх, відколи Джон уперше його побачив; обручі здавалися його частиною так само, як біла борода.
— Браавоські лихварі перетоплять обручі на золото. Сум і сором. Краще б ти їх не віддавав.
— Оце вже ні! Тормунд Велетнебій не дозволить пащекувати, що примусив вільний нарід віддати всі скарби, а свої лишив собі. — Він вишкірився. — Але того обруча, що я ношу на прутні, таки лишу. Він більший, ніж оці крихітні перстеньки. А тобі був би за гривню.
Джон мимоволі засміявся.
— Бачу, ти не міняєшся!
— Та міняюся. — Вишкір розтанув, наче сніг під літнім сонцем. — Я вже не той, що був у Краснокутті. Надто багато смерті бачив, і чого гіршого теж. Сини мої…
Сум скривив Тормундове обличчя.
— Дормунда вбили у битві за Стіну. Зовсім хлопчина був. Його дістав один з лицарів твого короля — якийсь йолоп у сірій криці з метеликами на щиті. Я бачив удар, та не встиг і добігти до свого синочка, як він уже лежав мертвий. Торвинд… його забрав холод. Хворобливий був малий. Однієї ночі просто узяв та й помер. А найгірше… ми ще не знали, що він мертвий, а він вже постав блідий з синіми очима. Мусив сам дати йому ради. Тяжко, Джоне, ой, тяжко.
Сльози заблищали в очах старого воїна.
— Правду кажучи, пуття з нього не вийшло… але він був мій хлопчик, і я його любив.
Джон поклав Тормундові руку на плече.
— Мені дуже шкода.
— Та не ти ж його вбив. На твоїх руках чимало крові, годі казати. Мо’, не менше, ніж на моїх. Але чужої, не його.
Тормунд рішуче струснув головою.
— Ну, годі вже. Я маю ще двох міцних синів.
— Та й доньку, хіба ні?
— Мунду? Авжеж. — На Тормундове обличчя повернулася посмішка. — Віриш, вона таки узяла собі за чоловіка отого Рика Довгосписа. Спитай мене, то малий більше має в штанях, ніж у голові. Але до неї добрий та лагідний. Я йому сказав, що як скривдить мою квіточку, то я йому прутня висмикну і віддухопелю ним до кривавої юшки.
Він ще раз добряче ляснув Джона по спині.
— Час тобі вже вертатися. Ще трохи просидиш — і твої вирішать, що ми тебе зжерли.
— Ну то на світанку. За три дні від нинішнього. Спершу хлопчики.
— Та чув я тебе вже перші десять разів, брехлива ґаво. Хтось би подумав, що ми один одному не довіряємо.
Він сплюнув на підлогу.
— Гаразд, спершу хлопчики. Мамути підуть околяса. Ти перекажи Східній Варті, щоб чекали і не лякалися. А я подбаю, щоб при твоїй клятій брамі не було ані тисняви, ані бійок. Ввійдемо гарненько і слухняно, наче каченята за мамцею. А за мамцю-качку буду я. Гир!
На тім Тормунд проводив Джона геть з намету. День ззовні стояв ясний, безхмарний. Після двох тижнів гри у хованки сонце повернулося на небо, і Стіна на півдні мерехтіла біло-блакитними іскрами. Джон часто чував приказку від старших чоловіків у замку Чорному: «На Стіну примха нападає, мов на Аериса Навіженого», або іноді «Стіна перемінливіша за жінку». Хмарними днями вона скидалася на білий камінь, ночами без місяця — на чорне вугілля. Під час снігових віхол Стіна здавалася різьбленою зі снігу. Але в такі дні, як нинішній, не лишалося сумнівів, що її роблено з льоду. В такі дні Стіна мерехтіла, наче кришталь септона, кожну тріщину і западину розмальовувало яскравими візерунками сонячне сяйво, на прозорих напливах танцювали і завмирали морозні веселки. В такі дні Стіна стояла прекрасна, мов у казці.
Старший син Тормунда чекав коло коней, розмовляючи зі Шкіряном. Торег Високий — так кликали його серед вільного народу, бо хоча за Шкіряна хлопець був вищий хіба що на вершок, зате над власним батьком витикався на цілу стопу. Гарет, дебелий парубок з Кротовини на прізвисько Лошак, купчився перед вогнем, спиною до двох інших. Він та Шкірян — ото була і вся варта, яку Джон привів з собою на перемови. Якби князь-воєвода узяв більше людей, дичаки завважили б їх за ознаку страху; а якби Тормунд справді надумав криваву зраду, Джона не врятували б і два десятки. Іншого захисту, крім Привида, Джон не потребував; лютововк умів винюхувати ворогів — навіть тих, які ховали ворожість за приязними посмішками.
Але Привида зараз поруч не було. Джон стягнув чорну рукавицю, вклав до рота два пальці й свиснув.
— Привиде! До мене!
Згори зненацька зашуміло, завирувало. З гілки старого дубу, плескаючи крилами, злетів і всівся Джонові на сідло старий Мормонтів крук.
— Зер-р-на! — заволав він. — Зерна, зерна, зерна!
— Овва, і ти теж тут?
Джон простягнув руку зігнати птаха, та зрештою лагідно скуйовдив йому пір’я. Крук вилупив на нього одне око, нахилив голову так загадково, наче щось знав, і пробурмотів:
— Сніг-сніговій.
І тут між двох дерев з лісу виник Привид, а з ним поруч — Вала.
«Вони наче створені одне для одного.» Вала була з ніг до голови вбрана у біле: білі вовняні штани, заправлені у високі чоботи вибіленої шкіри, кожух-накидку з білої ведмежої шкури, припнуту на плечі різьбленим обереговим обличчям, білий каптанчик з кістяними застібками. Подих її теж був білий… але очі — блакитні, довга коса — наче темний мед, щоки — зашарілі від морозу. Давно вже Джон не бачив такої неймовірної краси.
— Ви намагаєтеся вкрасти мого вовка? — спитав її воєвода.
— Чом би й ні? Якби кожна жінка мала лютововка, чоловіки поводилися б чемніше та сумирніше. Навіть чорні ґави.
— Гир! — реготнув Тормунд. — Ти з нею не перебріхуйся, Снігу-воєводо, бо однак не перебрешеш. Занадто вже вона розумна і для тебе, і для мене. Краще вкради її швидше, поки Торег не пролупив очі й не вкрав її перший.
