У палаті коло комина стояла жінка, зігріваючи руки над жаринами майже згаслого вогню. Вона була вбрана в чорне від голови до п’ят, не носила ані золота, ані каменів, але роду була високого — навіть із першого погляду в цьому б не помилився ніхто. У кутиках її вуст зібралися зморшки, ще більше їх купчилося навколо очей, але поставою жінка була пряма й висока, на обличчя — показна і гордовита. Волосся її було брунатне, наполовину вже посивіле; пані носила його зібраним на потилиці у вдовиний вузол.

— Хто це такий? — спитала вона. — Де хлопець? Невже ваш байстрюк відмовився його віддати? Оцей старий — він що, його… о боги ласкаві, чим тут смердить? Ця істота обгидила собі штани, абощо?

— Ні, лишень побувала в руках Рамзая. Пані Барбреє, дозвольте познайомити вас із законним князем на Залізних островах, Теоном з дому Грейджой.

«Ні, — подумав він, — не кажіть це ім’я, Рамзай почує, він знатиме, знатиме, і зробить мені боляче!»

Пані закопилила губи.

— Я чекала трохи іншого.

— Що маємо, те маємо.

— Що з ним робив ваш байстрюк?

— Гадаю, зрізав трохи шкіри. Відтяв кілька невеличких частин тіла. Нічого важливого.

— Він при своєму розумі?

— Можливо. Хіба це важить?

Смердюкові було вже несила слухати.

— Благаю, м’сьпане, м’сьпані… тут якась помилка.

Він упав на коліна і затремтів, як листок під зимовим буревієм. Сльози полилися спотвореними щоками.

— Я не він. Я не перевертень. Той загинув у Зимосічі. А мене звати Смердюком. — Треба пам’ятати своє справжнє ім’я. — Звіть мене Смердюком — жалюгідним хробаком.

«Селаесорі Кворан» подолав уже сім днів шляху від Волантису, коли Копка нарешті виповзла з-під чардака — наче якась боязка лісова істота з довгої зимової сплячки.

Саме вечоріло, і червоний жрець запалював ніч-ватру в чималій залізній жарівниці посеред корабля. Жеглярі збиралися навколо на молитву. Голос Мокорро мав басовитий, наче в тулумбаса; доносився він з потаємних глибин дебелого тіла.

— Дякуємо Тобі за сонце, що зігріває нас, — молився жрець. — Дякуємо за зірки, що наглядають за нами посеред холодного чорного моря.

Справжній велетень, він був вищий за пана Джорага і чи не вдвічі ширший за нього; з одягу жрець носив яскраво-червоні шати, гаптовані на рукавах, подолі та комірі жовтогарячими язиками шовкового полум’я. Шкіру він мав чорну, наче смола, волосся — біле, мов сніг; на щоках та лобі наколоті були жовто-червоні язики вогню. У руці жрець тримав залізну патерицю заввишки у свій зріст, увінчану драконовою головою; коли він гатив її кінцем по дошках чардаку, дракон плювався зеленим тріскотливим полум’ям.

П’ятеро рабів-воїнів Вогняної Руки, що складали охорону жерця, очолювали переспів вірян, який лунав у відповідь жерцеві. Вони молилися мовою Старого Волантису, але Тиріон достатньо чував молитов, щоб утямити загальний зміст. «Запали в нас вогонь і оборони од пітьми, бе-бе-бе, освіти нам шлях і зігрій, наче в печі пиріг, ніч темна і повна жахіть, порятуй нас від страшного чогось там, і знову бе-бе-бе.» Проте вголос нічого не казав. Тиріон Ланістер пречудово обходився без жодного бога, та на цьому кораблі розумно було виказувати червоному Ра-Гльорові хоч трохи поваги. Джораг Мормонт зняв Тиріонові кайдани, щойно вони рушили морем у далеку путь, і карлик не хотів, щоб лицар роздумався.

«Селаесорі Кворан» являв із себе незграбну перевальчасту балію на тридцять тисяч пудів, з глибоким черевом, високими чардаками спереду та ззаду, і єдиною щоглою посередині. На носі її стояла чудернацька подоба — поїдена шашіллю дерев’яна поважна особа з запхнутим під одну пахву сувоєм — хтозна, мудрець чи державець, — якій на вид наче кишки заколодило. Бридкішого корабля Тиріон ще не бачив. Та й жеглярі на ньому були не кращі. Капітан — чорноротий, непривітний черевань з близько посіяними жадібними очицями — погано грав у цивасу, а ще гірше вмів програвати. Під його орудою служило чотири помічники-відпущенці та п’ятдесят рабів, прикріплених до корабля; кожен мав на щоці вельми приблизне зображення носової подоби коча. Жеглярі взяли собі за звичку кликати Тиріона «Карлик Безніс», хай скільки він товкмачив, що його звати Хугором Схилом.

Троє з помічників і більше як три чверті жеглярів були палкими прихильниками Господа Світла. Про капітана Тиріон певності не мав — той завжди з’являвся на вечірні відправи, але стояв мовчки. Та справжнім господарем на «Селаесорі Кворан» був Мокорро — принаймні у цій подорожі.

— Господи Світла, благослови раба Твого, Мокорро, освіти йому стежку темними краями цього світу! — гув червоний жрець. — Оборони праведного раба твого Бенерро! Даруй йому мужності, даруй йому мудрості, наповни серце його полум’ям Божим!

Саме тоді Тиріон помітив Копку, що спостерігала ці блазенські вихиляси з крутих дерев’яних сходів, які вели донизу під стерно. Стояла вона на одній із нижчих сходинок, і виднілася лише маківка її голови. Під каптуром її очі у світлі ніч-ватри здавалися великими та білими. З нею поруч був собака — великий сірий хорт, яким вона їздила у їхніх з братом кумедних герцях.

— Панно! — тихо покликав Тиріон. Певно ж, ніякою панною вона не була, та він не міг себе змусити вимовити оте її недоладне ім’я, а «дівчина» чи «коротунка» було б іще гірше.

Вона сахнулася з переляку.

— Я… я вас не бачила.

— Це тому, що я малий на зріст.

— Я… мені… було недобре. — Її собака гавкнув.

«Ти потерпала з горя, радше сказати.»

— Якщо я можу допомогти…

— Ні, — відповіла дівчина і миттю зникла знову. Мабуть, повернулася до бесіди, яку поділяла з собакою та свинею.

Тиріон винуватити її не міг. Жеглярі «Селаесорі Кворан» спершу пораділи, коли він зійшов на корабель — зрештою, карлик приносив щастя. Голову йому терли так часто і завзято, що він вже дивувався, чому досі не лисий. Але Копку вони зустріли більш різноманітними почуттями. Так, вона була коротункою, але й жінкою теж, а жінки несли кораблям біду. На кожного жегляра, що пробував почухати їй голову, припадало троє, які стиха бурмотіли прокляття, коли опинялися поруч.

«Та й мене бачити — це їй як сіль на рану. Її братові одтяли голову, сподіваючись, що то я. А я тепер сиджу тут, наче химера на даху, і пхаюся зі своїми порожніми розрадами. На її місці я б тільки й думав, як виштовхати мене у море.»

Сам він до дівчини відчував лише жаль. Вона не заслуговувала на той жах, який спіткав її у Волантисі — не більше, ніж її брат. Востаннє, коли він її бачив — просто перед виходом у море — її очі були геть змучені плачем, схожі на дві потворні червоні ями у змарнілому блідому обличчі. Коли корабель підняв вітрила, дівчина зачинилася у своєму помешканні з собакою та свинею; вночі чутно було, як вона схлипує. Лише напередодні Тиріон чув, як один із капітанових помічників міркував уголос, чи не викинути її за облавок, поки вона слізьми не потопила корабель. І не був певний, чи той насправді жартував.

Коли вечірня молитва скінчилася, і жеглярі знову розбіглися по місцях — хтось на варту, а хтось повечеряти, перехилити належну чарку оковитої та лягти спати — Мокорро лишився коло вогню, як робив щовечора. Червоний жрець спочивав удень, а темні години вистоював на ногах, пораючи священне полум’я, щоб уранці до людей повернулося сонце.

Тиріон присів навпочіпки навпроти і зігрів руки від нічного холодку. Якусь хвилину Мокорро його не помічав, бо витріщався у вогонь, загубившись у видіннях. «Чи справді він бачить дні прийдешні, як сам каже? А якщо так — хіба не страшно мати від свого бога такий дарунок?»

За мить жрець підняв очі й зустрів карликів погляд.

— Хугоре Схиле, — привітався він поважним кивком. — Ти прийшов помолитися зі мною?

— Хтось мені таке казав, нібито ніч темна і повна жахіть. Що ви бачите у тих вогнях?

— Драконів, — відповів Мокорро посполитою мовою Вестеросу. Він розмовляв нею дуже добре, майже без сліду чужої вимови. Без сумніву, то була одна з поважних причин, чому саме його верховний жрець Бенерро обрав принести Даянерис Таргарієн істинну віру в Ра-Гльора. — Драконів старих та юних, справжніх і облудних, ясних і темних. І вас теж. Маленького чоловічка з великою тінню, який люто гарчить посередині всього.