— Люто гарчить? Такий приязний парубок, як я? Та не кажіть! — Тиріонові здалося, що до нього трохи підлестилися. Чому ні? Навіть останньому йолопові приємно чути, яка він важлива особа. — Може, то ви Копку бачили? Ми майже однакові на зріст.

— Ні, друже мій.

«Друже? Коли це ми стали друзями?»

— А чи бачили ви, скільки часу забере в нас шлях до Меєрину?

— Ви так прагнете уздріти на власні очі спасительку світу?

«І так, і ні. Хто її зна, ту спасительку — може, їй заманеться стяти мені голову чи віддати драконам на поживу.»

— Зовсім не прагну, — відповів Тиріон. — Я думаю лише про маслини. Починаю побоюватися, що постарішаю та помру, не скуштувавши більше жодної. Та я по-собачому швидше б доплив, ніж під оцим вітрилом! Розкажіть-но: цей Селаесорі Кворан був тріархом чи черепахою?

Червоний жрець видав тихий смішок.

— Ані тим, ані іншим. Кворан — це не можновладець… а той, хто радить і допомагає йому в справах вірною службою. Ви в себе на Вестеросі назвали б таку людину шафарем або управителем.

«А чи не Правицею Короля, часом?» Думка розважила Тиріона.

— А що таке «селаесорі»?

Мокорро торкнувся носа.

— Такий, що має приємний запах. От як квітка.

— Тобто «Селаесорі Кворан» приблизно означає «смердючий шафар»?

— Я наполягаю на «запашному».

Тиріон лукаво вишкірився.

— «Смердючий» кумедніше. І все ж дякую за науку.

— Радий, що зумів вас просвітити. Може, одного дня ви дозволите мені відкрити вам істину Ра-Гльора.

— Можливо, такий день іще настане. — «Не раніше, ніж голова моя опиниться на шпичці.»

Помешкання, яке він поділяв із паном Джорагом, лише з чемності хтось назвав би окремою бесідою; насправді то була вогка, темна, смердюча комірчина, де ледве стало місця повісити дві гамаки для спання, одну над іншою. Тиріон знайшов Мормонта у одному з їхніх підвісних ліжок — той простяг ноги і повільно гойдався у лад із рухом корабля.

— Дівча нарешті виткнуло носа на чардак, — повідомив Тиріон. — Але кинуло на мене один погляд і прожогом утекло донизу.

— Бо на тебе гидко дивитися.

— Не всім пощастило народитися з твоєю красою на мармизі. Дівчисько геть розгублене і зневірене. Я б не здивувався, якби бідолаха прокралася до облавку, вистрибнула і втопилася.

— Бідолаха має ім’я. Копка.

— Та знаю я її ім’я!

Ім’я Тиріон не лише знав, а й ненавидів. Брата ж її кликали Шажиком, хоча насправді звали Оппо. Копка і Шажик… дві дрібні монети, варті небагатого. І що найгірше — такі імена вони обрали собі самі. Коли Тиріон це зрозумів, то відчув у роті гидкий присмак.

— Хай як її звуть, їй бракує друга.

Пан Джораг сів у гамаці.

— То задружися з нею. А хоч би й одружися — мені що?

Гидкий присмак повернувся вдруге.

— Подібне до подібного, кажеш? Тобто ти шукатимеш собі ведмедицю, якщо раптом схочеш одружитися?

— Це ж ти наполягав, щоб ми її взяли, не я.

— Наполягав? Я сказав, що у Волантисі її кидати не можна. Та це не означає, що я їй прутня між ніг хочу пхати. Чи не забув ти, як вона хотіла мене вбити? Не найкращий початок для дружби.

— Ви обоє карлики. Почни з цього.

— Еге ж. І брат її теж був карликом — отой брат, котрого вбили якісь п’яні йолопи, бо гадали, що то я.

— Винуватиш себе, абощо?

— Ні! — визвірився Тиріон. — Мені своїх гріхів досить, цього я на себе не візьму! А між іншим, те, що вони робили на Джофовому весіллі… це я б мав затамувати на них образу. Але не затамував! І не бажав їм жодного зла.

— Еге ж, ти в нас зла не пам’ятаєш. І сам невинний, яко агнець. — Пан Джораг зіп’явся на ноги. — Та годі вже балачок. Карлиця — твій тягар. Цілуй її, убий її, не дивися в її бік — роби, що заманеться. Мені байдуже.

І Мормонт пропхався повз Тиріона до дверей. «Двічі вигнанець, — подумав Тиріон. — Та й не диво. Я б його сам вигнав, якби міг.» Лицар був у розмові сухий і холодний, на вдачу — похмурий, до гострого язика і дотепного слова глухий. І то були ще його найкращі риси. Майже весь час, коли не спав, пан Джораг міряв кроками передній чардак або стояв, спершись на поручні, і витріщався у море. «Видивляється свою срібну королеву. Шукає очима Даянерис і молиться, щоб корабель рухався швидше. Напевне, я б теж так робив, якби у Меєрині на мене чекала Тайша.»

Чи не може місце шльондрам бути у Невільницькій затоці? Ні, навряд. Тиріон знав з книжок, що у містах рабовласників дівчат перевиховували на шльондр. «Хоч би Мормонт собі одну купив…» Гарненька рабиня могла б скоїти справжні дива у приборканні його поганого гумору… а надто срібляста білявка на кшталт тієї, що совалася на Мормонтовому прутні в Сельорисі.

На річці Тиріон мусив терпіти Грифа, але там у нього для розваги була таємниця справжньої особи капітана і приязне спілкування з рештою невеличкого, але цікавого човнового товариства. На кораблі ж, на жаль, усі були тими, ким здавалися, жоден не виявляв помітної приязні, а достатньо цікавим був хіба що червоний жрець. «Ну, ще Копка. Але вона мене ненавидить — і мабуть, має за що.»

Життя на «Селаесорі Кворан» було нудне, далі нікуди; найзахопливіше щоденне заняття, знайдене Тиріоном, було штрикати кинджалом пальці на руках і ногах. На річці щоверсти траплялися дива, гідні захопленого споглядання: велетенські черепахи, зруйновані міста, кам’яні люди, оголені септи, і ніхто не міг знати, що вигулькне з-за наступного вигину берега. На морі ж дні й ночі минали однаково. Коли коч вирушив з Волантису, то спершу рухався попід берегом, і Тиріон міг хоча б повитріщатися на вигини узбережжя, на хмари морської пташви, що злітала з кам’янистих стрімчаків і напівзруйнованих вартових веж, порахувати голі брунатні острівці, що пропливали повз. Помічав він і зустрічні кораблі: рибальські лайби, неповоротких купців, швидкі погордливі галери, чиї весла шмагали й різали білу піну. Та щойно корабель рушив у глибші води, навколо лишилося саме тільки небо, повітря й вода. Вода виглядала, як вода. Небо — як небо. Інколи траплялася хмарка. Та загалом блакиті було аж занадто.

Вночі було ще гірше, ніж удень. Тиріон і в найкращі часи спав недобре, а нинішні були дуже далекі від найкращих. Адже коли спиш, то можеш побачити сни — а в його снах на нього чигав Смуток і кам’яний король з обличчям батька. Отже, Тиріонові лишався вбогий вибір між залізти до гамаки і слухати хропіння Джорага Мормонта знизу, або ж лишитися нагорі й витріщатися на море. Ночами без місяця вода ставала чорною, як маестерське чорнило, від одного обрію до іншого. Темна, глибока, моторошна і у свій спосіб принадлива… якщо Тиріон дивився на неї надто довго, то мимоволі починав міркувати, як легко було б перекинутися через бильця і поринути у пітьму навіки. Один тихий сплеск — і жалюгідну казочку його життя скінчено. «Але що як пекло насправді існує, і там на мене чекає батько?»

Найкращою подією кожного вечора була вечеря. Не те щоб годували дуже вишукано… але принаймні вдосталь. Саме по вечерю карлик і попрямував, трохи поміркувавши. Трапезна при куховарні, де всіх годували, була низькою, тісною, незручною, з такою стелею, що високі на зріст подорожні завжди перебували в небезпеці розколотити собі макітри — а надто ставні та показні вояки-невільники Вогняної Руки. Тиріон полюбляв стиха з них кпинити, але зрештою пожертвував цим задоволенням, щоб харчуватися наодинці. Сидіти за тісним столом з людьми, чиєї мови не розумієш, слухати їхні теревені та жарти, нічого не тямлячи… все це швидко набридало, особливо якщо забрати собі в голову, що теревенять і жартують вони про тебе.

У тій самій трапезній зберігалися і книжки, які були на кораблі. Капітан великою любов’ю до красного письменства не палав, тому книжок мав лише три: збірку віршів про мореплавство, від поганих до дуже поганих; добряче замацані любовні пригоди юної рабині у лисенійському постільному будинку; і нарешті четверту — останню — частину «Житія тріарха Беліхо», уславленого волантинського поборника, чия безперервна низка завоювань та перемог скінчилася досить раптово тим, що його з’їли велетні. Тиріон подолав усі три книжки наприкінці третього дня в морі. Відтак, за браком інших, почав перечитувати ті самі. Історія невільниці була найгірше написана, але найзахопливіша; саме її він узяв з собою до вечері, що складалася з буряків з маслом, холодної тушкованої риби і сухих коржів, якими можна було цвяхи забивати. Тиріон саме читав звіт дівчини про той день, коли її з сестрою запопали людолови, коли до трапезної увійшла Копка.