Бета щовечора жебрала у новому місці. Дівчинка швидко втямила, що корчмарі та шинкарі терплять її присутність лише тоді, коли вона з’являється зрідка. Минулого вечора вона сиділа коло «Зеленого вугра», тому нині повернула з Кривавого Мосту праворуч, а не ліворуч, і пробралася до «У Пінто» на іншому кінці Тандитної Гавані, просто на межі Потоплого Міста. Хай який гучний та смердючий, під непраним одягом і брутальним ревищем Пінто ховав добре серце. Час від часу він дозволяв їй заходити досередини, до тепла, якщо заклад був не надто набитий людом, а інколи наливав кухоль пива і кидав щось пожувати, а за те напосідався зі своїми побрехеньками. Замолоду, якщо вірити Пінто на слово, він був найуславленіший пірат на Порогах, і тепер ніщо так не любив, як просторікувати про свої тодішні звитяги.

Нині ввечері дівчинці пощастило — харчівня стояла майже порожня, і їй вдалося зайняти тихий куток неподалік вогню. Та щойно вона влаштувалася зручненько, схрестивши ноги, як щось мазнуло їй по стегні.

— Знову ти? — запитала сліпиця, почухала котикові за вухом, а він застрибнув їй на коліна і замуркотів.

У Браавосі водилося безліч котів та кішок, і ніде більше, ніж у Пінто. Старий пірат вважав, що вони приносять щастя і захищають харчівню від гризунів.

— Ти ж пам’ятаєш мене, так? — прошепотіла дівчинка.

Котів не обдуриш наліпленими бородавками — вони добре пам’ятали, хто така Китичка з перетічок.

Вечір для сліпої дівчинки випадав непоганий. Пінто був у доброму гуморі, дав їй кухоль розведеного водою вина, клинець смердючого сиру і половину пирога з вугром.

— Пінто дуже добрий, — оголосив він і всівся розповідати байку, як колись захопив корабель прянищників. Дівчинка чула її вже з десяток разів.

Минали години, харчівня потроху наповнювалася людом. Скоро Пінто надто заклопотався, щоб приділяти їй час, зате кілька завсідників покидали їй чимало монет у миску для милостині. Більшість столиків зайняли незнайомці та чужоземці: ібенійці, що смерділи кров’ю та китовим лоєм, двійко бравів з запашною олією у волоссі, гладун з Лорату, що жалівся на закутки у закладі, надто тісні для його черева. Згодом з’явилося трійко лисенійців з «Добросердої» — побитої штормом галери, яка минулого вечора дошкандибала до Браавосу і була схоплена цього ранку вартою дожа.

Лисенійці обсіли столик, найближчий до вогню, і стиха перемовлялися за кухлями чорної смолистої оковитої — так безгучно, що ніхто б не розчув… якби цей «ніхто» не був нею. Вона ж розчула майже кожне слово. Час від часу дівчинці здавалося, що вона навіть їх бачить — крізь вузькі жовті очі кота, що муркотів у неї на колінах. Один жегляр був старий, інший — молодий, третьому бракувало вуха, та всі троє мали біляве волосся і світлу гладеньку шкіру; у жилах мешканців Лису ще й досі текла сильна кров старого Вільноземства.

Наступного ранку, коли лагідний чоловік запитав, які три речі вона знає нині, що не знала напередодні, вона була готова.

— Я знаю, чому дож наказав схопити «Добросерду». На ній везли рабів. Кількасот рабів — жінок та дітей, зв’язаних мотуззям у череві корабля.

Браавос заснували збіглі раби, і невільницька торгівля була тут заборонена.

— Я знаю, звідки взялися ці раби. То дичаки з Вестеросу, з місця під назвою Недоля. Це стара руїна, зурочена до того ж. — Стара Мамка розповідала їй казки про Недолю ще у Зимосічі, коли вона була Ар’єю Старк. — Після великої битви, у якій вбили Короля-за-Стіною, дичаки розбіглися, і одна лісова відьма сказала, що як піти до Недолі, то туди прибудуть кораблі й повезуть їх до теплих країв. Але кораблів з’явилося тільки два: лисенійські піратські галери «Добросерда» і «Слон», які відігнало туди бурею. Вони кинули котву коло Недолі, щоб полагодитися, побачили дичаків… але що тих було багато тисяч, то кораблі не мали місця для усіх, і капітани сказали, що заберуть лише жінок і дітей. Дичаки не мали що їсти і тому віддали своїх дружин та дітей на порятунок. Але щойно кораблі вийшли в море, як лисенійці загнали усіх униз і сплутали мотузками, маючи намір продати у Лисі. Та потім вони втрапили у інший шторм і розділилися. «Добросерду» так пошкодило, що капітан мусив зайти до тутешнього порту, але «Слон» дістався назад до Лису. Лисенійці в Пінто гадають, що він повернеться з новими кораблями. Кажуть, ціни на рабів зростають, а в Недолі ще є багато тисяч жінок і дітей.

— Це добре знати. Дві речі є. Чи маєш третю?

— Маю. Я знаю, що це ви били мене палицею.

Її ціпок майнув у повітрі, загилив старому по пальцях. Палиця лагідного чоловіка застукотіла підлогою. Жрець зіщулився і відсмикнув руку.

— І як же сліпа дівчинка таке взнала?

«Я вас бачила.»

— Я сказала вам три речі. А четверту казати не мушу.

Може, назавтра вона і розкаже йому про кота, який минулого вечора пішов за нею додому з закладу Пінто, ховався на кроквах і дивився згори. А може, і не розкаже. Старому можна мати таємниці — чому їй ні?

Того вечора Умма подала на вечерю крабів у солоній скоринці. Коли дівчинці поставили її кухля, вона зморщила носа і випила трьома довгими ковтками… аж раптом зойкнула і впустила кухоль на підлогу. Язик їй запалав вогнем; коли ж дівчинка спробувала випити ще кухоль вина, полум’я розповсюдилося униз горлом і вгору носом.

— Вино не допоможе. І вода лише роздмухає вогонь, — сказала жебрачка. — З’їж оце.

Їй у руку пхнули окраєць хліба. Дівчинка набила ним рота, пожувала, ковтнула. Окраєць допоміг. Другий допоміг ще.

На ранок, коли нічні вовки облишили її, а очі розплющилися, дівчинка побачила лойову свічку там, де напередодні ввечері панувала пітьма. Її хитливе полум’я танцювало і розгойдувалося туди-сюди, наче хвойда у «Щасливому порті». Ніколи доти дівчинка не бачила нічого прекраснішого.

Мерця знайшли попід внутрішнім муром; шию йому було зламано, а зі снігу, що поховав тіло за ніч, витикалася лише ліва нога. Якби його не викопали Рамзаєві собаки, покійник пролежав би там до весни. Коли Бен Кістяк витяг труп назовні, Сіра Джейна вже так обгризла мерцеві обличчя, що лише за пів-дня його нарешті упізнали — то був щитник сорока і чотирьох років, що пішов на північ з Рогером Ризвелем.

— П’яниця! — оголосив Ризвель. — Ручуся, сцяв з верхівки муру, послизнувся і впав.

Ніхто не став сперечатися. Але Теон Грейджой мимоволі спитав себе, з якого б це дива людина дерлася слизькими від снігу сходами на бойовий хід посеред глупої ночі лише затим, щоб посцяти з верхівки стіни.

Коли залога того ранку снідала черствим хлібом, підсмаженим на витопленому з сала смальці (сало з’їли пани та лицарі), на лавах не балакали майже ні про що, крім трупа.

— Станіс має друзів усередині замку, — почув Теон буркотіння одного з десятників.

То був старий служивий вояк Толгартів з трьома деревами на поношеному вапенроку. Саме змінили варту; з холоду заходили стражники, тупали чобітьми, струшували сніг зі штанів, чекали, поки подадуть обід: кров’янку з цибулею та теплим чорним хлібом з печі.

— Станіс? — зареготав один з вершників Руза Ризвеля. — Та Станіса вже снігом замело. Він або лежить трупом, або втік до Стіни, підібгавши замерзлого хвоста.

— А чи стоїть за сажінь від наших мурів зі стотисячним військом, — заперечив лучник з кольорами Кервинів. — Ми б однак їх у цю віхолу не розгледіли.

Нескінченний, невпинний, безжальний — сніг падав з неба вдень і вночі. Замети росли угору вздовж мурів, заповнювали проміжки між зубцями, білі ковдри вкривали кожен дах, намети тяжко обвисали під їхньою вагою. Від палати до палати протягли мотузки, щоб вояки не губилися, перетинаючи дворища.

Вартові скупчилися у башточках-вартівнях, де зігрівали скоцюблені руки над запаленими жарівницями, кинувши бойові ходи на догляд снігових чат, вибудуваних зброєносцями — ті щодня волею вітру та снігопаду ставали дедалі більші та химерніші на вигляд. Списи, затиснені у снігових кулаках, поросли рясними бородами гострих бурульок. Лютий мороз відкусив вухо навіть такій поважній особі, як Гостін Фрей, котрий часто вихвалявся, що йому байдуже до нікчемного сніжку та легенького вітерцю.