— Я чував, як мореплавці розповідали: хто на власні очі побачить її береги, того приречено на смерть.

Він у ті казки не вірив — так само, як його дядько. Геріон Ланістер наставив вітрило на Валірію, коли Тиріонові було вісімнадцять років, твердо налаштувавшись відшукати втрачений спадковий меч дому Ланістер, а заразом й інші скарби, що могли вціліти під час Лиха. Тиріон відчайдушно прагнув поїхати з ним, але панотець обізвав подорож «дурною вихваткою» і заборонив йому.

Та напевне, того разу батько мав рацію. Мало не десятиріччя минуло, відколи «Усміхнений лев» вийшов із Ланіспорту. Дядько Геріон не повернувся. Люди, яких князь Тайвин надіслав на пошуки, простежили його подорож до Волантису, де половина жеглярів кинула Геріона, і той мусив купити рабів їм на заміну. Жоден вільний жегляр не бажав навіть ногою ступити на корабель, чий капітан відверто казав, що пливе до Димливого моря.

— То це там удалині Чотирнадцять Вогнів? Це їхнє світло відбивається від хмар?

— Чотирнадцять чи чотирнадцять тисяч — хто їх рахував? Смертному нерозумно вдивлятися у ті вогні, друже мій. Їх запалив гнів самого бога, з яким не рівнятися жодному людському полум’ю. Ми — дрібні істоти поруч із його величчю.

— А деякі ще дрібніші.

Валірія… У книжках писали, що в день Лиха кожна гора на обширі у вісім сотень верст розкололася навпіл і наповнила повітря попелом, димом та вогнем — таким палким та спраглим, що він ковтав і нищив навіть драконів у небі. В землі розчахнулися велетенські провалля, куди падали палаци, храми, цілі міста. Озера кипіли або спливали ядучою кислотою, пагорби вибухали, з дір у землі вилітали в повітря струмені розплавленого каменю заввишки у сотні сажнів. З червоних хмар сипало дощем драконоскла і чорної гемонської крові. На півночі земля розкололася, провалилася сама в себе, і на її місце ринуло розбурхане море. Найпишніше місто в усьому світі зникло за одну мить, уславлене Вільноземство не пережило одного лихого дня, а Землі Довгого Літа були випалені вогнем, понищені водою і спустошені.

Царство, побудоване кров’ю і вогнем. Валірія зжала врожай, який сама ж і посіяла.

— Невже наш капітан хоче спробувати, чи діють їхні прокляття?

— Наш капітан ладен був відійти ще на дві сотні верст далі в море — аби не наближатися до того зуроченого берега. Проте я наказав йому триматися найкоротшого шляху. Бо Даянерис, на додачу до нас, шукають інші мандрівники.

«Гриф зі своїм юним принциком?» Чи не могли чутки про виступ «Золотої Дружини» на захід бути оманою? Тиріон хотів був щось сказати, але роздумався. Скидалося, що пророцтво, яким послуговувалися червоні жерці, мало в собі місце лише для одного казкового звитяжця. Другий Таргарієн перепаскудив би їм усі розрахунки.

— Ви бачили тих інших мандрівників у вогнях? — запитав Тиріон обережно.

— Лише їхні тіні, — відповів Мокорро. — А надто одну з них. Висока, страшна і потворна, з єдиним чорним оком і десятьма довгими руками, вона рухалася невпинно і нестримно крізь море крові.

Від місяця лишився тільки серпик — тонкий та гострий, мов лезо ножа. Бліде сонце зійшло, сіло, знову викотилося на небо. Червоне листя шепотіло під вітром. Темні хмари заповнили небо і обернулися на грозу. Миготіли блискавки, котився грім, мерці з чорними руками та яскраво-блакитними очима никали навколо щілини у схилі пагорба, та не могли увійти. А під пагорбом скалічений хлопчик сидів на престолі з оберіг-дерева і дослухався до шепоту в пітьмі, поки руками і плечима його вгору-вниз ходили круки.

— Ти ніколи не ходитимеш, — пообіцяв триокий гайворон, — зате зможеш літати.

Інколи звідкілясь із глибин долітала пісня. «Діти лісу» — так називала тих, що співали, Стара Мамка. Однак себе вони кликали «співці пісень землі» — мовою, якою не розмовляла жодна людина, зате вміли розмовляти круки. Їхні маленькі чорні очиці ховали чимало таємниць. Коли вони чули пісні, то починали крякати на нього і дзьобати йому шкіру.

Місяць був уповні, тлустий і великий. Зірки кружляли чорним небом. Дощ падав з неба і крижанів на землі, гілля дерев тріщало під вагою льоду. Бран і Мейра вигадали імена для співців пісень землі: Ясен, Листянка, Лусочка, Чорний Ніж, Сніговолоска, Вуглина. Їхні справжні імена були задовгі для людських язиків, сказала Листянка. Лише вона вміла розмовляти посполитою мовою; що інші думали про свої нові імена, Бран так і не дізнався.

Після пронизливого до кісток морозу за Стіною в печері панувало блаженне тепло, а коли від каменю наповзав холодок, співці запалювали вогонь і відганяли його. Тут унизу не було ані вітру, ані снігу, ані льоду, ані мертвих упирів, що хапали тебе руками — лише сни, слабеньке світло скіпки і поцілунки круків. А ще — шепіт у пітьмі.

«Останнім зеленовидцем» кликали його співці, але у Бранових снах він досі лишався триоким гайвороном. Коли Мейра Троск запитала його справжнє ім’я, він видав моторошний звук, що міг бути раптовим смішком.

— Я носив багато імен, коли ходив землею. Та навіть я колись мав матір. І коли я лежав у неї при грудях, вона дала мені ім’я Брінден.

— Я маю дядька Бріндена! — відповів Бран. — Ну, насправді він дядько матінки. Брінден Чорноструг — так його звуть.

— Твого дядька, вірогідно, назвали на мою честь. Ще й досі моїм ім’ям називають дітей. Щоправда, вже не так багато, як раніше. Бо люди забувають. Пам’ятають лише дерева.

Голос його був такий тихий, що Бранові довелося прислухатися.

— Він майже весь пішов у дерево, — пояснила співиця, якій Мейра вигадала ім’я Листянка. — Він прожив життя, довше за відміряний йому смертний вік, і все ж не полишає цього світу. Заради нас, заради тебе, заради царини людей. У плоті його лишилося обмаль сили. Він має тисячу очей і ще одне, але й бачити мусить багато. Одного дня ти дізнаєшся.

— Що я дізнаюся? — згодом спитав Бран Тросків, коли вони прийшли з яскравими смолоскипами у руках і повели його назад до малої печерки при великій, де співці поклали їм постелі. — Що пам’ятають дерева?

— Таємниці старих богів, — відповів Йоджен Троск. Їжа, тепло вогню, спочинок відновили його сили після злигоднів дороги, але тепер він здавався сумнішим, похмурішим, а очі мав утомлені й примарно-потойбічні. — Істини, відомі першолюдям, забуті нині у Зимосічі… але не в мокрій пустці. Ми на своїх болотах і острівцях живемо ближче до зеленого, і ми пам’ятаємо. Земля та вода, ґрунт і камінь, дуби, в’язи та верби — всі вони були тут перед нами і лишаться, коли ми зникнемо.

— І ти теж лишишся, — додала Мейра.

Бранові стало сумно. «Що як я не хочу лишатися, коли тебе не стане?» — трохи не вимовив він, але проковтнув слова несказаними. Адже він — майже дорослий чоловік. Раптом Мейра подумає, що він квилить, наче плаксиве немовля.

— Може, ви теж зумієте стати зеленовидцями, — сказав він натомість.

— Ні, Бране. — Тепер сумною здавалася вже Мейра.

— Небагатьом даровано пити з зеленого джерела, знаходячись у смертній плоті, чути шепіт листя і бачити те, що бачать дерева… те, що бачать боги, — мовив Йоджен. — Більшість не поблагословлено таким хистом. Мені боги дарували самі лише зелені сни. І доручили привести тебе сюди. Мою роботу виконано.

Місяць нагадував чорну діру в небі. Вовки вили в пущі, винюхуючи мерців у снігових заметах. Зграя круків зненацька злетіла зі схилу пагорба, шалено плещучи чорними крилами над білим світом і видаючи пронизливий вереск. Зійшло червоне сонце, потім сіло, знову зійшло, забарвивши сніги у всі відтінки рожевого. Під пагорбом Йоджен похмуро мовчав, Мейра дратувалася, а Ходор блукав темними проходами з мечем у правиці та смолоскипом у лівиці. Чи тим блукачем насправді був Бран?

«Ніхто не має дізнатися.»

Велика печера, що відкривалася у безодню, була темна, мов смола, мов найглибша яма, темніша за пір’я ґави чи крука. Світло входило сюди крадькома, небажане та непрохане, мов злодій, і невдовзі зникало. Багаття для їжі, свічки, очерет горіли зовсім трохи; їхні короткі життя швидко добігали кінця.