Співці зробили Бранові окремий престол, схожий на престол князя Бріндена — з білого оберіг-дерева, поцяткованого червоним; у ньому мертві гілки впліталися у живі корені. Престол поставили у великій печері біля провалля, де в чорному повітрі чувся стрімкий біг води далеко внизу. Сидіння йому підмостили з м’якого сірого моху, а коли опустили на місце, то вкрили теплими хутрами.

І там він сидів, дослухаючись до хрипкого шепоту свого вчителя.

— Ніколи не бійся темряви, Бране. — Слова князя супроводжував ледь чутний шурхіт дерева і листя від легкого повороту голови. — Наймогутніші дерева мають корені глибоко в найтемніших місцях землі. Пітьма буде тобі покровом, щитом, молоком матері. Пітьма зробить тебе сильним.

Від місяця лишився серпик, тонкий і гострий, мов лезо ножа. Згори повільно і безгучно пурхали сніжинки, вкриваючи смереки та вартовини білим покровом. Глибокі замети геть сховали вхід до печер, утворивши суцільну білу стіну, крізь яку Літо мусив прокопуватися, коли хотів вийти назовні до своєї зграї та пополювати. Віднедавна Бран нечасто виходив мандрувати разом з ним, але коли-не-коли ночами спостерігав згори.

Літати було навіть краще, ніж лазити.

Ковзати у шкуру Літа стало йому легше, ніж раніше — коли ще не зламалася спина — вдягти пару штанів. Змінити власну шкуру на чорне, мов ніч, крукове пір’я виявилося важче, та не так тяжко, як він боявся, принаймні не з цими круками.

— Дикий кінь хвицятиметься і ставатиме дибки, коли на нього спробує скочити людина. Він кусатиме руку, що намагатиметься вдіти йому водильця в зуби, — казав князь Брінден. — Але кінь, що знав одного вершника, залюбки прийме іншого. Молоді чи старі, усі ці птахи знали хазяйську руку. Вибери собі одного — і лети.

Він обрав собі птаха, потім іншого, але без успіху. Третій крук подивився на нього розумними чорними очицями, нахилив голову, крякнув… і раптом за мить вже не хлопчик дивився на крука, а крук на хлопчика. Пісня річки погучнішала, смолоскипи запалали яскравіше, повітря наповнилося дивними пахощами. Спробувавши заговорити, Бран видав хрипкий вереск, а перший політ скінчився ударом об стіну і поверненням до власного скаліченого тіла. Крук, на щастя, не забився; він підлетів до Брана і сів на руку, а хлопчик попестив йому пір’я і знову ковзнув у його шкуру. Невдовзі він уже літав печерою, вихиляючись між довгими кам’яними зубами, що звисали зі стелі, і навіть наважувався випурхувати над безоднею та знижуватися колами у її чорні холодні надра.

А тоді Бран усвідомив, що він не сам.

— Хтось інший був у круці, — розповів він князеві Бріндену, повернувшись до власного тіла. — Якась дівчина. Я її відчував.

— Жінка. Зі співців пісень землі, — відповів йому вчитель. — Вона давно померла, проте часточка її лишилася у круці. Так само, як часточка тебе лишиться у Літі, якщо твоя плоть раптом завтра помре. Це лише тінь душі. Тобі вона не зашкодить.

— А чи всі птахи мають у собі співців?

— Усі, — мовив князь Брінден. — Саме співці навчили першолюдей надсилати з круками звістки… але за тих часів птахи вимовляли слова. Дерева це пам’ятають, але люди забули. І тепер мусять писати листи на пергамені та прив’язувати до ніг птахів, чиїх шкур ніколи не поділяли.

Бран згадав, що колись те саме розповідала йому Стара Мамка. Та коли він спитав Робба, чи то правда, старший брат засміявся і спитав, невже він вірить у мамунів та чугайстрів. «Шкода, що Робба немає з нами. Я б розказав йому, як умію літати. Він би не повірив, і довелося б показати. Ручуся, він теж зумів би навчитися. І він, і Ар’я, і Санса. Навіть малий Рікон і Джон Сніговій. Ми усі перетворилися б на круків і оселилися у крукарні маестра Лювина.»

Але то був лише дурненький сон. Іншими днями Бран сумнівався, чи не все навколо нього — суцільний сон, чи не заснув він у снігах і чи не ввижається йому це безпечне і тепле місце. «Прокинься, — казав він собі час від часу, — негайно прокинься, бо домрієшся до смерті.» Раз чи два він щипав собі руку пальцями якнайсильніше, але крім болю, нічого не відчував. Наприпочатку він намагався рахувати дні, помічаючи, коли засинає і коли прокидається; але під землею справжнє і уявне мовби перетікало, зливалося докупи і дедалі менше різнилося одне від одного. Сни дарували науку, наука приходила уві сні, події ставалися усі разом або не ставалися взагалі. Чи робив він щось, а чи тільки уявляв? Відповіді він не знав і сам.

— Лише одна людина з тисячі народжується перевертнем, — сказав одного дня князь Брінден після того, як Бран навчився літати, — і лише один перевертень з тисячі може стати зеленовидцем.

— Я гадав, зеленовидці — то чаклуни дітей лісу, — мовив Бран. — Тобто співців.

— І так, і ні. Ті, кого ти називаєш дітьми лісу, мають очі, мов сонце, золоті. Але інколи, дуже-дуже рідко, серед них народжується хтось з очима червоними, як кров, або зеленими, наче мох на дереві у серці пралісу. Цими ознаками боги мітять тих, кого обрали для великого дару. Обрані ними найчастіше кволі тілесно, і роки їхні на землі тривають недовго, бо кожна пісня має бути врівноважена. Та нарешті перейшовши в дерева, вони проживають довге життя. Тисяча очей, сотня різних шкур, мудрість, глибша за корені одвічних дерев. То і є зеленовидці.

Бран не зрозумів і запитав у Тросків.

— Ти любиш читати книжки, Бране? — запитав його у відповідь Йоджен.

— Деякі. Полюбляю оповіді, де б’ються. Моя сестра Санса любить ті, де цілуються, але вони дурні.

— Читач, поки минає його власне життя, заразом переживає ще тисячу інших, — пояснив Йоджен. — Людина, котра ніколи не читає, живе лише одну. Співці лісу не мали книжок. Ані чорнила, ані пергамену, ані письма. Натомість вони мали дерева, понад усе — оберіг-дерева. Коли співці помирали, то переходили в них, у листя, гілля та коріння, і дерева все запам’ятовували: пісні й чари, історії та молитви, усе знання про цей світ. Маестри скажуть тобі, що оберіг-дерева є священними для старих богів. Співці вірять, що вони і є старими богами. Отже, коли співці помирають, то стають частиною світу богів.

Бран широко розплющив очі.

— То вони хочуть убити мене?!

— Ні, — заперечила Мейра. — Йоджене, ти його лякаєш!

— Боятися мусить не він.

Місяць був уповні, тлустий і великий. Літо никав мовчазною пущею — довга сіра тінь, що з кожним полюванням ставала щораз кощавіша, бо живу дичину годі було знайти. Захист на вході до печери тримався — мерці не могли зайти досередини. Сніги знову засипали більшість із них, та вони не зникли, а сховалися, принишкли, завмерли у лютому холоді, чекаючи своєї години. До них приєднувалися нові мерці, що колись були чоловіками та жінками, ба навіть дітьми. Мертві круки зі скрижанілими крилами сиділи на голих брунатних гілках. Крізь підлісок проламався сніговий ведмідь — величезний, але схудлий на кістяк; половина шкури на голові йому злізла, оголивши череп. Літо зі зграєю запопав чудовисько і розідрав на шматки; всі разом вони вчинили собі пишний бенкет, не зважаючи, що м’ясо було гниле, напівзамерзле і ворушилося, навіть коли його їли.

Під землею тим часом їжі було вдосталь: у печерах росло кількасот різновидів грибів, у чорній річці плавала сліпа біла риба, яка смакувала незгірш видющої, коли її зготувати на вогні. Від кіз, що поділяли печери зі співцями, вони мали молоко і сир, а за довге літо співці відклали навіть трохи вівса, ячменю та сушених плодів. Майже щодня вони обідали густою м’ясною юшкою, заправленою ячменем та цибулею, з добрячими шматками м’яса. Йоджен гадав, що то білка, але Мейра твердила, що пацюк. Бранові було байдуже — то було м’ясо, смачне і м’яке, добре стушковане.

Печери були неосяжні, мовчазні, непідвладні часу. Тут жило більше як шість десятків живих співців і зберігалися кістки ще тисяч мертвих; печери тягнулися далеко за порожній пагорб.

— Блукати тут не варто, — застерігала Листянка. — Річка, що ви чуєте, дуже швидка і чорна, вона плине униз і униз у море без сонця. А деякі забуті ходи ведуть ще й глибше, аж до серця землі; є тут і бездонні провалля, і несподівані ями під ногами. Навіть мій народ не дослідив усі, а ми живемо тут тисячу тисяч ваших людо-років.