— Оте казна-що? — зареготав рожевий. — Побитий він страшно, годі казати. Але в «Другі Сини» не беруть лише за те, що тобі у бійці пику розтовкли.

Тиріон заокруглив свої різнокольорові очі.

— Князю Бросквине, хто оці ваші друзі? Рожевий папуга починає мене дратувати.

Горлоріз у рожевому закопилив губу, а чолов’яга з пером гигикнув, почувши Тиріонове нахабство. Але імена назвав не хтось із них, а Джораг Мормонт.

— Каламар — полковий скарбник. Жевжик називає себе Каспоріо Хитромудрим. Хоч як на мене, мав би зватися Хитре Мудо. Спиною та сракою до нього краще не обертатися.

Побиту мармизу Мормонта годі було впізнати, але голос за роки анітрохи не змінився. Каспоріо здригнувся, придивився ретельніше… а тим часом навколо Бросквинових очей зібралися сміхотливі зморшки.

— Джораг Мормонт?! Невже ти? І не такий пихатий, як того разу… перед тим, коли дременув од нас на всі заставки. Хіба ти досі лицар? Отакої! То я тебе мушу ще й паном величати?

Набряклі губи пана Джорага розтяглися у моторошний вишкір.

— Дай мені меча, Бене, а тоді величай ким забажаєш.

Каспоріо тишком-нишком посунувся назад.

— Ти… вона ж тебе відіслала…

— А я повернувся. Вважай мене за дурня.

«Закоханого дурня, радше сказати.» Тиріон відкашлявся.

— Побалакаєте про старі часи згодом… щойно я поясню, чому моя голова коштовніша для вас на плечах, ніж без них. Ви, князю Бросквине, матимете нагоду переконатися, що до своїх друзів та зичливців я дуже щедрий. Коли маєте сумнів, то спитайте Брона. Ще трохи вам розкаже Шагга, син Дольфа. І Тімет, син Тімета.

— Це хто такі? — запитав чоловік на прізвисько Каламар.

— Добрі вояки, що присяглися мені на мечах і вельми забагатіли на моїй службі. — Тиріон знизав плечима. — Ну гаразд, щодо «добрі» я прибрехав. Вони — кровожерлива наволоч. Точнісінько як ви.

— Може, й так, — відповів Бурий Бен. — А може, ти їх щойно вигадав. Шагга, кажеш? Це якась баба, абохто?

— Ну, цицьки в нього такі, що хоч би й бабі. Наступного разу зазирну йому в штани, щоб мати певність. Ото в вас столик для циваси? Поставте його, зіграймо. Та спершу пригостіть чарою вина. Горлянка мені всохла, наче стара кістка. А побалакати нам є про що — цього я конче певний.

Тієї ночі йому наснилися дичаки, що завивали з лісу, просуваючись під стогін бойових рогів і стукіт тулумбасів. «Бум-ДУУМ, бум-ДУУМ, бум-ДУУМ» — накочував гуркіт, схожий на тисячу сердець, що билися, мов одне. Хтось мав списи, хтось — луки, хтось — сокири. Інші їхали бойовими возами з кісток, які тягли собаки завбільшки з коників-муциків. Серед них дибали велетні у шість сажнів заввишки, з довбнями завбільшки з цілі дуби.

— Стояти міцно! — закликав Джон Сніговій. — Дамо їм одкоша!

Він стояв на верхівці Стіни зовсім один.

— Вогонь! — закричав він. — Нагодуйте їх вогнем!

Але слухати його не було кому. «Усі пішли. Усі мене покинули.» Засичали палаючі стріли, злітаючи вгору, запалали чорні кобеняки.

— Сніг-сніговій! — кричав орел, поки вороги дріботіли вгору льодом хутко і спритно, наче павуки.

Джон був убраний в броню з чорного льоду, але меч у руці палав червоним. Коли мертв’яки досягали верхівки Стіни, він скидав їх назад — знову на смерть. Він убив сивобородого старого і безбородого юнака, велетня, кощавого чолов’ягу з підпиляними зубами, дівчину з рясним рудим волоссям… і занадто пізно зрозумів, що то Ігритта, але та вже зникла так само швидко, як з’явилася.

Світ розплився у червоний туман. Джон колов, рубав та різав, скільки було сили. Він зарубав Донала Нойє, випатрав Глухого Дика Фолярда. Кворин Піврукий упав на коліна, даремно намагаючись затиснути струмінь крові з власної шиї.

— Я — володар Зимосічі! — верещав Джон.

Тепер перед ним виник Робб з волоссям, вогким від розталого снігу. Пазур стяв йому голову. Раптом Джона за плече грубо вхопило кострубате ручисько. Він крутнувся…

…і прокинувся з круком на грудях, що дзьобав його і волав:

— Сніг-сніговій!

Джон ляснув крука долонею, проганяючи геть. Птах заверещав невдоволено, плеснув крилами і перелетів на стовпчик ліжка, відки й витріщився з гіркою образою крізь досвітній морок.

Отже, наставав день. Стояла година вовка — скоро вже зійде сонце, і чотири тисячі дичаків ринуть потоком крізь Стіну. «Божевілля.» Джон Сніговій скуйовдив власне волосся обпеченою рукою і вкотре спитав сам себе, що це він робить. Адже щойно брама відчиниться, вороття не буде. «З Тормундом мав би домовлятися Старий Ведмідь. Або Яремія Рикер, або Кворин Піврукий, або Денис Малістер, або ще хтось із досвідченої старшини. Та зрештою, мій дядько.» Але жаліти про недосяжне було вже трохи запізно. Кожен вибір мав свої небезпеки, свої наслідки. Лишалося тільки дограти почату гру до кінця.

Він встав з ліжка і вдягся у темряві. Мормонтів крук бурмотів з іншого кінця кімнати.

— Зерна! — вимагав птах.

А тоді казав:

— Кор-роль.

А тоді ще:

— Сніг-Сніговій, Джон Сніговій, Джон Сніговій.

То була якась дивина. Скільки Джон міг пригадати, раніше птах ніколи не вимовляв його імені цілком.

Поснідав воєвода у підвальній трапезній зі старшиною. Сніданок складався з підсмаженого хліба, яєшні, кров’янки, ячневої каші та запивався ріденьким жовтим пивом. Поки старшина їла, усі приготування обговорювалися знов і знов.

— Та все вже готове! — запевняв Бовен Марш. — Якщо дичаки дотримають умов угоди, тоді усі ваші накази буде належно виконано.

«А якщо ні, то не дивуйся, коли зчиниться кривава різанина.»

— Не забувайте, — мовив Джон, — Тормундові люди голодні, замерзлі, налякані. Дехто ненавидить нас так само, як окремі з вас ненавидять їх. Ми танцюємо на тонкому льоду — і ми, і вони. Одна тріщина потопить усіх. Якщо сьогодні судилося пролитися крові, то хай хоч не ми завдамо першого удару. Бо інакше — старими й новими богами присягаюся — зітну голову тому, хто перший здійме зброю.

Відповіддю йому було притакування, численні киви головами, схвальне бурмотіння, серед якого чулися слова «Воля ваша», «Все зробимо» і «Так, пане воєводо». Один за одним старшина підводилася на ноги, застібала паси з мечами, накидалася теплими чорними кобеняками і виходила на холод.

Останнім вийшов з-за столу Скорботний Ед Толет, що саме прибув уночі з Довгого Кургану з шістьма великими возами. Хвойдиного Кургану — так тепер чорні братчики кликали його фортецю. Еда прислали забрати стількох списниць, скількох вмістять його вози, і відвезти до їхніх сестер.

Джон дивився, як Толет витирає рідкий жовток яєшні з тарілки окрайцем хліба. Напрочуд втішно було знову бачити похмуру Едову мармизу.

— Як просувається відновлення замку? — запитав Джон свого старого шафаря.

— Ще десять років, і закінчимо, — озвався Толет своїм звичайним могильним голосом. — Коли ми туди в’їхали, там аж кишіло щурів. Ницих вилупків повбивали та повиловили списниці. Тепер у замку аж кишить списниць, а я, буває, сумую за щурами.

— Як тобі служиться під Залізним Еметом? — запитав Джон.

— То Чорна Маріс зазвичай служить під Залізним Еметом, а не я, м’сьпане. Мені доручено мулів. Кропивка каже, вони мені родичі. Ну, пики в нас усіх довгі, брехати не буду, але я геть не такий упертий. Зрештою, слово честі даю, їхніх матерів я не знав. — Він доїв останнє яйце і зітхнув. — Гарненько буває з’їсти отаке ріденьке яєчко. Ви, м’сьпане, коли ваша ласка, хоч не дозволяйте дичакам поїсти всіх наших курей.

У дворищі тільки почало світлішати східне небо, на якому не виднілося жодного пасма хмар.

— Схоже, нам заноситься на добрячу годину, — мовив Джон. — День буде ясний, теплий та сонячний.

— Стіна плакатиме. А вже ж безмаль зима на дворі. Якось химерно воно, м’сьпане. Поганий призвісток, коли мене спитаєте.

Джон посміхнувся.

— А якби зараз сніжило?

— Тоді ще гірший.

— Якого ж тобі дня треба?

— Такого, що з теплої хати не треба й потикатися, — відповів Скорботний Ед. — А я, з дозволу пана воєводи, піду до своїх мулів. Вони за мною хоч сумують, коли мене немає. Чого не можу сказати про списниць.