— До «Других Синів»? — Обличчя пана Джорага розділила навпіл моторошна посмішка. — Ти геть не знаєш Бурого Бена Бросквина, якщо сподіваєшся знайти там поміч.

— Чого ж не знати? Знаю. Ми з Бросквином зіграли п’ять разів у цивасу. Бурий Бен хитрий, упертий, не позбавлений розуму… але надто сторожкий. Полюбляє віддати супротивникові право кидати виклик і наражатися на небезпеку, а сам сидить собі гарненько і чекає нагоди, поки битва розгортається і набирає сили.

— Битва? Яка ще битва? — аж сахнулася Копка. — Нам треба повертатися. Хазяїнові потрібна свіжа вода. Якщо забаримося, нас відшмагають. А ще ж там Купка і Хрум!

— Смакота про них подбає, — збрехав Тиріон. Найпевніше, Близна та його приятелі невдовзі ласуватимуть окостами та реберцями, а до них запашною собачою душениною. Але Копці чути таке було зайве. — Няньо помер, Єззан помирає. Перш ніж по нас кинуться, вже і звечоріє. Кращої нагоди може не трапитися.

— Ні, ні! Ви ж знаєте, що роблять рабам, які намагаються тікати. Знаєте! Благаю! Нам і з табору не дадуть вийти!

— А нам не треба виходити з табору.

Тиріон підняв відра і рушив хутким кроком, не обертаючись назад. Мормонт пішов поруч, не відстаючи, а за мить Тиріон почув і Копчині кроки — вона теж заспішила услід піщаним схилом до кола старих вицвілих наметів, що виднілися унизу.

Перший вартовий з’явився, коли вони наблизилися до конов’язей. То був худорлявий списник, чия черлено-бурякова борода виказувала в ньому тирошійця.

— А це в нас хто такі? А що це в нас у відрах?

— Вода, — відповів Тиріон. — Її п’ють.

— Пити воду? Оце вже ні. Краще пиво.

Раптом у спину його штрикнуло вістря списа — то ззаду наблизився другий вартовий. У його голосі Тиріон почув Король-Берег. «Набрід з Блошиного Подолу.»

— Заблукав, курдупелю? — непривітно запитав стражник.

— Ми прийшли стати до лав вашого полку.

Відро вислизнуло з Копчиної руки і перевернулося. Половина води вилилася, перш ніж вона дала їй ради.

— Блазнів у полку своїх удосталь. Навіщо нам ще три? — Тирошієць пхнув Тиріонів нашийник вістрям списа, теленькнувши золотим дзвіночком. — Я бачу перед собою збіглого раба. Трьох збіглих рабів. Чий це нашийник?

— Жовтого Кита.

Слова пролунали від третьої людини, привабленої голосами — кощавої, давно неголеної, з червоними плямами на зубах від кислолисту. «Осавул» — зрозумів Тиріон з того, як до нього зверталися двоє інших. Замість правиці той мав гака. «Бронова тінь, лишень дрібніша та бридкіша. Бути мені Баелором Блаженним, якщо брешу.»

— Та це ж карлики, яких Бен намагався купити, — мовив осавул до списників, мружачись на гостей. — А здоровань… краще ведіть і його. Усіх трьох.

Тирошієць майнув списом. Тиріон зробив крок. Інший сердюк — зовсім юний, ще хлопчина, з пушком на щоках та волоссям кольору брудної соломи — підхопив Копку під пахву.

— Ой, а мій карлик має цицьки! — зареготав він і запхав руку Копці під сорочку, щоб пересвідчитися напевне.

— Та тягни вже її! — визвірився осавул.

Юнак закинув Копку на плече. Тиріон рушив уперед так швидко, як дозволяли короткі криві ноги. Куди вони прямували, він вже знав: до великого намету на дальньому краю вогняної ями, чиї мальовані полотняні стіни добряче вицвіли та розтріскалися за роки під дощем і сонцем. Кілька сердюків обернулися подивитися, табірна дівка пирхнула і захихотіла, та ніхто пальцем не ворухнув, щоб їм завадити.

Всередині намету стояли табірні ослони, стіл на кобильницях, риштунки зі списами та галябардами. Підлогу вкривали потерті килими десятку кольорів, що різали око. На килимах стояло троє з полкової старшини. Один був стрункий та зграбний, з гострою борідкою, тонким клинком бравів при поясі, у рожевому каптані з розрізами. Інший — огрядний, лисуватий, з чорнильними плямами на пальцях та пером у руці.

Третій був саме той, кого Тиріон шукав. Карлик вклонився і мовив:

— Вітаю, пане полковнику.

— Ми схопили їх, коли вони прокрадалися до табору.

Хлопчина скинув Копку з плеча на килим.

— Утікачі! — оголосив тирошієць. — З відрами.

— З відрами? — перепитав Бурий Бен Бросквин. Коли ніхто не спробував пояснити, він продовжив: — Повертайтеся на варту, хлопці. І нікому ані слова.

Коли всі пішли, він посміхнувся до Тиріона.

— Прийшов ще раз зіграти у цивасу, Йолло?

— Якщо буде ваша ласка. Мені сподобалося нищити вас на дошці. Чув, Бросквине, ви вже двічі зрадник. А мені до вподоби люди мого штибу.

Посмішка Бурого Бена не торкнулася його очей. Він розглядав Тиріона так, як міг би розглядати балакучу змію.

— Навіщо ти тут з’явився?

— Щоб справдити ваші мрії. Ви ж намагалися купити нас на торжищі. Потім намагалися виграти в цивасу. Навіть коли я мав носа, то не був такий вродливий, щоб викликати в когось довгу і сталу пристрасть… ну хіба що в того, хто знав мою справжню ціну. І ось я перед вами, зовсім задарма. Будьте добрим другом, приведіть коваля і зніміть з нас нашийники. Несила вже брязкати щоразу, як закортить почухати яйця.

— Я не хочу клопоту з твоїм вельможним господарем.

— Єззан має нагальніший клопіт, ніж шукати трьох збіглих невільників. Наприклад, мчати до власної смерті верхи на блідій кобилі. Та й чого б це нас тут шукали? Ви маєте вдосталь мечей, щоб відрадити кожного, хто пхне носа не в свої справи. Втрачати вам нічого… а здобути можна чимало.

У відповідь засичав блазень у рожевому.

— Вони принесли до нас пошесть! Просто у намети! — І обернувся до Бена Бросквина. — Відрізати йому голову, полковнику? А решту викинемо у погану яму.

Він вихопив меча — тонкого клинка бравів з коштовно прикрашеним руків’ям.

— Раджу стерегтися моєї голови, — мовив Тиріон. — Бо ще кров’ю заляпаєтеся, а кров переносить хворобу. І наш одяг вам тоді доведеться прокип’ятити, а чи й зовсім спалити.

— Я маю на думці, Йолло, спалити твій одяг, не виймаючи з нього тебе.

— Мене так не звуть. Але ви ж самі знаєте. Знали з першого погляду.

— Може, й знав.

— Я вас теж знаю, шановний пане, — мовив Тиріон. — Тут на вас менше бросквинової барви і більше бурої, ніж у мене вдома, та якщо ваше ім’я не бреше, ви з західняків — за кров’ю, хай не за домівкою. Дім Бросквин присягає службою Кастерлі-на-Скелі. Так сталося, що я трохи знаюся на його історії. Ваша гілка, поза сумнівом, виросла з кам’яної кісточки, переплюнутої з-за вузького моря. Ручуся, то був котрийсь із молодших синів Візериса Бросквина. Королевині дракони були до вас прихильні, адже так?

Сердюцький полковник, здавалося, пом’якшав і розвеселився.

— Хто це тобі розповів?

— Та ніхто. Більшість побрехеньок про драконів — забавки для телепнів. Балакучі дракони, дракони на купах золота і каменів, дракони на чотирьох ногах з черевами завбільшки зі слона, дракони з загадками сфінксів… то все дурниці. Але у старих книжках є і крихти правди. Мені відомо не тільки те, що дракони королеви до вас прихилилися, але й чому саме.

— Мати казала, що батько мав у собі краплю драконової крові.

— Дві краплі. Або прутня у шість стоп завдовжки. Знаєте цю казочку? Я знаю. Ви в нас розумненька бросквинка, і вам відомо, що моя голова варта княжого титулу… але на Вестеросі, за півсвіту звідси. Поки ви туди дістанетеся, од неї лишаться самі кістки з хробаками. Відтак моя мила сестра заперечить, що голова моя, і надурить вас, не віддавши обіцяної нагороди. Ви ж знаєте, які вони, ті королеви. Хитрі та лукаві ступки, всі до останньої, а Серсея серед них найлукавіша.

Бурий Бен почухав бороду.

— Ну то можу відвезти тебе живим, щоб смикав ніжками та рученятами. Чи то пак, засолити голову в глеці, щоб не згнила.

— Або з’єднатися зі мною у спільній справі. Оце буде найрозумніше. — Тиріон вишкірив зуби. — Я ж народився другим сином. Мені долею написано служити в вашому полку!

— У «Других Синах» не місце блазням, — презирливо буркнув горлоріз у рожевому. — Нам потрібні бійці.

— Я вам одного привів. — Тиріон тицьнув великим пальцем на Мормонта.