— Двоє, — відповів Тиріон, здригаючись.

— Троє, — виправив Хальдон. — Позаду тебе.

Карлик обернувся і побачив його.

Стрибок зламав кам’яній людині одну з ніг; крізь гниле сукно штанів та сіре м’ясо під ними виткнувся зубчастий уламок кістки. Зі зламаної ноги цебеніла брунатна кров, але кам’яний усе одно запекло кинувся уперед, намагаючись дістати Молодого Грифа. Долоня його була сіра і негнучка; спробувавши зімкнути пальці у хваті, він потріскав собі шкіру між кісточок, і звідти теж заточила кров. А юнак стояв і зачаровано дивився, наче сам раптом перекинувся на камінь. Рука його лежала на руків’ї меча… та він, здавалося, геть забув, навіщо йому зброя.

Тиріон вибив з-під хлопця ноги і перестрибнув через нього, поки той падав, водночас тицяючи смолоскипом кам’яній людині в обличчя. Кам’яний сахнувся назад, кульгаючи на покаліченій нозі й вимахуючи на вогонь сірими жорсткими руками. Карлик хутко зашкандибав за ним, завдаючи смолоскипом замашних ударів, пхаючи вогонь просто кам’яному в очі. «Ще трохи далі. Ще крок назад… іще один.» Вони вже досягли краю човна, коли істота кинулася уперед, ухопилася за смолоскип і видерла його з рук. «Щоб мене срака вхопила» — подумав Тиріон.

Кам’яний відкинув смолоскип убік, і той занурився у чорну воду з тихим сичанням. Кам’яний гучно заголосив; видно було, що уродився він літньоостров’янином — щелепа та половина щоки йому обернулися на камінь, але де шкіра не стала сірою, там лишилася чорною, мов глупа ніч. Ухопивши смолоскипа, він змусив власну шкіру репнути аж до крові, але сам того не відчув. «Трохи божої милості» — подумав Тиріон. Сіра лускачка була смертельна й невиліковна, та скидалося, що не болюча для вражених нею нещасних.

— Ану з дороги! Відступи вбік! — загукав хтось далеко, а інший голос додав: — Принца! Захищай хлопця!

Кам’яний зробив крок уперед, простягнувши руки з розчепіреними пальцями.

Тиріон щосили увігнав йому плече в живіт. Здавалося, він вдарився у вимурувану з каменю стіну замку, проте замок цей стояв на зламаній нозі. Кам’яний перекинувся назад, але у падінні вхопився за Тиріона. Удвох вони впали у річку з могутнім сплеском, і Матір Ройна миттю проковтнула їх обох.

Раптовий холод ударив Тиріона, мов ковальським молотом. Тонучи, він відчув, як одна кам’яна рука обмацує йому обличчя, а інша стискається на плечі й волочить униз, у пітьму. Засліплений, з повним носом та ротом річкової води, занурюючись дедалі глибше і не в змозі вдихнути повітря, він щосили хвицявся, викручувався та боровся, щоб скинути з себе руки нападника, але кам’яні пальці були непоборні й невблаганні. Пухирі повітря забулькотіли з Тиріонових вуст. Світ потемнів, чорнота огорнула все навколо. Дихати вже не було чим.

«Є гірші способи померти, ніж потонути.» Правду сказати, він помер уже давно, ще в Король-Березі — від колишньої людини лишилася тільки примара, малий дух-месник, що придушив Шаю і прохромив тельбухи князя Тайвина арбалетною стрілою. Ніхто з людей не плакатиме за тим, ким він став. «Я повернуся привидом до людей Семицарства, — подумав він, занурюючись глибше. — Вони не любили мене живого, хай тепер бояться мертвого.»

Коли він розтулив рота, щоб проклясти їх усіх, чорна вода ринула до легенів, і пітьма зімкнулася навколо.

— Зараз їхня вельможність князь вислухають вас, пане перемитнику.

Лицар мав на собі сріблясту броню; її поножами та рукавицями збігали карбовані хвилі, схожі на пасма морських водоростей. Шолом у нього під пахвою зображував голову морського царя з перломутеровим вінцем та видовженою бородою з гагату і нефриту. Власна ж борода лицаря була сива, як зимове море.

Давос підвівся на ноги.

— Чи можу я дізнатися ваше ім’я, шляхетний лицарю?

— Пан Марлон Мандерлі. — Лицар був на голову вищий за Давоса, щонайменше на півтора пуди важчий, мав світло-сірі очі, а розмовляв погордливо та зверхньо. — Я маю честь бути братом у перших князеві Мандерлі та очолювати його замкову залогу. Йдіть за мною.

Давос приїхав до Білої Гавані послом, але тут зненацька зробився бранцем. Покої йому надали великі, просторі, гарно опоряджені, та все ж за дверима стояла варта і нікуди його не випускала. З вікна він бачив вулиці Білої Гавані, проте ходити ними не мав змоги. Пришиби він теж бачив — як і «Веселу сповитуху», коли та виходила з гирла на простір затоки. Кассо Могат почекав чотирі дні замість трьох, перш ніж наставити вітрило. Відтоді минуло ще два тижні.

Надвірна варта князя Мандерлі носила киреї синьо-зеленої вовни та сріблясті тризуби замість звичайних списів. Один стражник крокував попереду, один позаду, ще двоє — обабіч. Вони проминули вицвілі прапори, потрощені щити, зіржавілі мечі сотень старих перемог, а ще зо два десятки потрісканих та поїдених шашіллю дерев’яних бовванів, що колись, напевне, прикрашали носи кораблів.

Вхід до двору його вельможності князя стерегли двоє мармурових водяників, менших братів Рибонога. Коли стражники розчахнули двері, оповісник ударив п’ятою берла по старій дощатій підлозі.

— Лицар Давос із дому Лукомор! — дзвінко проспівав він.

Хай скільки разів Давос бував у Білій Гавані, але до Нового Замку нога його ще не ступала — не кажучи вже про Двір Водяника. Стіни та підлога двірської палати були зроблені з майстерно припасованих дощок, прикрашених малюнками морських істот. Поки Давос під вартою наближався до помосту, його чоботи топтали мальованих крабів, мушлі, морських зірок, напівсхованих серед звивистих чорних водоростей та кісток потонулих мореплавців. На стінах обабіч нього у синьо-зелених глибинах маяли білі акули, вугри та восьминоги нишпорили серед скель і потоплених кораблів. Зграї тріски та оселедців пропливали між високими вигнутими вікнами. Вище вгорі, де на кроквах висіли старі рибальські тенета, зображена була поверхня моря. Праворуч пливла тихими досвітніми водами бойова галера, ліворуч жахлива буря гнала старий побитий коч, вітрила якого висіли подертими ганчірками. Під помостом зчепилися у битві серед мальованих хвиль велетенський сірий кит і не менший за нього кракен.

Давос сподівався був побалакати з Виманом Мандерлі наодинці, та побачив перед собою повен двір людей. Серед панства уздовж стін він налічив уп’ятеро більше жінок, ніж чоловіків, а ті, що були, мали або довгі сиві бороди, або гладенькі юні щоки без жодної волосини. Стояли там і септони, і святі сестри у сірих та білих рясах. Наприкінці палати, коло помосту, вишикувався тузінь гостей у синіх та сріблясто-сірих кольорах дому Фрей. Схожість їхніх облич помітив би і сліпий; кількоро мали на собі значки Близнюків — дві башти, з’єднані мостом.

Давос навчився читати людські обличчя за багато років перед тим, як маестер Пилос навчив його читати слова на папері. «Ці Фреї радо б побачили мене мертвим» — зрозумів він із першого ж погляду.

Але і в світло-блакитних очах Вимана Мандерлі він не знайшов привітності до непроханого гостя. Викладений подушками престол його вельможності легко умістив би трьох людей звичайного обсягу, але Мандерлі загрожував переповнити і його. Пан князь лантухом обвис у своєму сідалі; плечі його згорбилися, стегна розплескалися, наче подушки, руки нерухомо лежали на поручнях престолу, ніби надмірний тягар, що вже й підняти несила. «Ласка божа, — подумав Давос, побачивши обличчя князя Вимана, — та його наче з могили підняли.» Шкіра князя була хворобливо-бліда, з сірим відтінком.

Як то кажуть у старому прислів’ї: найбільша юрба — коло королів та мерців. Так само було і з Мандерлі. Ошую високого престолу стояв маестер мало не такого ж обсягу, як його володар — рожевощокий чолов’яга з пухкими вустами та золотими кучерями на голові. Пан Марлон зайняв почесне місце одесну його вельможності. На ослоні з подушкою коло ніг князя сиділа повненька рожева жіночка. Позаду князя Вимана стояли дві молодші за нього жінки, на вигляд між собою сестри. Старша мала довгу брунатну косу, молодша — років п’ятнадцяти, а чи й менше — мала ще довшу, але фарбовану в яскраво-зелений колір.