Ніхто з присутніх не зізволив ушанувати Давоса знайомством. Маестер заговорив першим.

— Ви стоїте перед Виманом Мандерлі, князем на Білій Гавані та Оборонцем Білого Ножа, Щитом Віри, Захисником Знедолених, Воєводою Мандеру, лицарем Братства Зеленої Руки, — промовив він. — За звичаєм при Дворі Водяника піддані, слуги та прохачі милості стають на коліна.

Цибульний лицар, може, й зігнув би коліна, та Правиця Короля зробити цього не міг аж ніяк — бо тим визнав би свого короля нижчим за якогось пихатого товстуна.

— Я не прийшов прохачем милості, — відповів Давос. — Я теж маю низку титулів. Князь на Мокрохащах, адмірал вузького моря, Правиця Короля.

Повненька жіночка на ослоні закотила очі.

— Адмірал без кораблів, Правиця без пальців на лівиці, що служить королю без престолу. Хто перед нами: лицар чи відповідь на дитячу загадку?

— Це посол, добра моя невісточко, — відповів князь Виман, — зловісна цибулина з лихими новинами. Станісові не сподобалася відповідь, надіслана йому круками, і він прислав оцього… перемитника.

Він примружився на Давоса очима, напівсхованими у кавалках сала.

— Гадаю, ви вже бували в нашому місті, забирали монети з наших кишень і харч із нашого столу. Цікаво, скільки ви в мене вкрали?

«Не досить, щоб ти хоч раз пропустив обід.»

— Я заплатив за перемитництво у Штормоламі, ясний пане. — Давос стягнув рукавицю і підняв лівицю з її чотирма вкороченими пальцями.

— Чотири кінчики пальців за ціле життя крадійства?! — спитала жінка на ослоні. Вона мала солом’яно-біляве волосся, кругле, рожеве і тлусте обличчя. — Ви дешево відбулися, Цибульний Лицарю.

Давос не став заперечувати.

— З ласки вашої вельможності я прохав би побалакати наодинці.

Але його вельможність ласки не мав.

— Я не ховаю таємниць ані від моїх родичів, ані від вірного мені панства та лицарства, моїх добрих друзів.

— Ласкавий пане, — мовив Давос, — я б не хотів, щоб мої слова почули вороги його милості… або вашої ясновельможності.

— Станіс, може, і має ворогів у цій палаті. А я — ні.

— Навіть серед людей, що вбили вашого сина? — вказав Давос. — Онде стоять Фреї, що приймали його на Червоному Весіллі.

Один із Фреїв ступив уперед. То був довготелесий лицар, худорлявий тілом, чисто голений, за винятком сірих вусів, тонших за мирійський кинджал.

— Червоним те весілля зробив Молодий Вовк! Він перетворився на звіра просто на наших очах і вирвав горло моєму братові в перших Дзвоникові, недолугому мирному простакові. І мого панотця теж би загриз, якби пан Вендел не кинувся йому навперейми.

Князь Виман зморгнув з очей сльози.

— Вендел завжди був хоробрим хлопчиком. Я не здивувався, коли дізнався, як звитяжно він загинув.

Неймовірна, неосяжна брехня аж перехопила Давосові подих.

— То ви кажете, що Вендела Мандерлі убив Робб Старк?! — перепитав він Фрея.

— І його, і багатьох інших. Серед них — мого сина Титоса і чоловіка моєї доньки. Коли Старк перекинувся на вовка, його північники зробили те саме. Адже на них лежить печатка звіра! Кожен знає, що від укусу вовкулаки народжується інший вовкулака. Ми з братами не мали іншого вибору, крім забити усіх, поки вони не винищили нас.

Розказуючи свою побрехеньку, Фрей шкірив зуби у глузливій посмішці. Давосові закортіло оббілувати йому вуста власним ножем.

— Чи можу я дізнатися ваше ім’я, лицарю?

— Пан Яред з дому Фрей.

— Яреде з дому Фрей! Я нарікаю вас безчесним брехуном!

Пана Яреда це, здавалося, розважило.

— Багато людей плачуть, коли ріжуть цибулю. Та мені ця вада не властива. — Криця зашурхотіла по шкірі, з піхов показався меч. — Якщо ви справді є лицарем, пане, то захищайте завдану вами образу власною кров’ю!

Князь Виман широко заблимав очима.

— Я не дозволю проливати кров у Дворі Водяника! Опустіть клинка, пане Яреде, щоб я не мусив прохати вас залишити нашу присутність!

Пан Яред вклав меча до піхов.

— Під дахом княжого двору слово вашої вельможності є законом… але я вимагаю від цього цибульного князька відповісти за своє слово, перш ніж він зникне з міста.

— Кров! — заверещала жінка на ослоні. — Ось чого жадає від нас ця злостива цибулина! Бачите, як лукаво він збурює чвари та незгоду? Виженіть його геть, благаю вас. Він хоче крові ваших підданих, ваших відважних синів. Женіть його у три вирви! Якщо королева почує, що ви приймали в себе цього зрадника, то матиме сумніви у нашій вірності. А тоді вона може… раптом… вона…

— До цього не дійде, моя добра невістко, — мовив князь Виман. — Залізний Престол не матиме приводу для сумнівів.

Давосові почуте не сподобалося. Але ж не на те він подолав довгий шлях, щоб стояти і мовчати.

— Хлопчак на Залізному Престолі є узурпатором, — мовив він, — а я не зрадник, але Правиця Станіса Баратеона, Першого тако нареченого, законно уродженого короля Вестеросу.

Гладун-маестер прочистив горло.

— Станіс Баратеон був братом нашого покійного короля Роберта, хай Батько судить його по правді. Томен є породженням Робертового лона. Закони спадкоємства у цьому випадку кажуть ясно — син має першість перед братом.

— Маестер Теомор каже правду, — додав князь Виман. — Він мудрий і освічений у таких справах, і завжди давав мені добрі поради.

— Законний син і справді має першість перед братом, — погодився Давос, — але ж Томен, званий Баратеоном, насправді є уродженим від непорядного ложа, як і його брат Джофрі перед ним. Їхнім батьком був Крулеріз, на порушення усіх законів божих та людських.

Розтулив рота ще один із Фреїв.

— Цей чоловік, пане князю, промовляє зраду власними вустами. Станіс колись забрав його злодійські пальці. Вам варто забрати його брехливого язика.

— А ще краще — голову! — запропонував пан Яред. — Або хай він стрінеться зі мною на полі честі!

— Що Фреї знають про честь? — миттю відказав Давос.

Четверо Фреїв рушили уперед, але князь Виман зупинив їх, піднявши догори долоню.

— Не гарячкуйте, друзі мої. Я вислухаю його, перш ніж… дати йому ради.

— Ви можете надати докази кровозмісу, пане? — запитав маестер Теомор, склавши білі руки на череві.

«Едріка Шторма, — подумав Давос, — якого сам відіслав далеко за вузьке море, щоб урятувати від вогнищ Мелісандри.»

— Ви маєте слово Станіса Баратеона, що все сказане мною — правда.

— Слова — то вітер, — мовила молода жінка позаду престолу князя Вимана, вродлива, з довгою брунатною косою. — Чоловіки збрешуть і оком не змигнуть, аби лише отримати жадане. Це вам розкаже кожна юна діва.

— Доказ — це трохи більше, ніж не підкріплене нічим слово бунтівного князя, — оголосив маестер Теомор. — Станіс Баратеон — не перша людина, яка бреше, щоб захопити Залізний Престол.

Рожева жіночка тицьнула пухким пальцем на Давоса.

— Гей, ви! Ми не хочемо мати нічого спільного з вашою змовою. Ми тут, у Білій Гавані, добрі люди — вірні, покірні законові. Годі вливати до наших вух отруту, інакше пан свекор кине вас до Вовчого Лігва!

«Чим, цікаво, я так образив оцю панію?»

— Чи матиму я честь дізнатися ім’я вельмишановної пані?

Рожева жіночка сердито пирхнула і залишила відповідь маестрові.

— Пані Леона є дружиною сина князя Вимана, пана Виліса, що зараз знаходиться у полоні в Ланістерів.

«Тож її вустами промовляє страх.» Якщо Біла Гавань стане за Станіса, її чоловік накладе головою. «Хіба я можу прохати князя Вимана приректи свого сина на смерть? Що б я зробив на його місці, якби Девана тримали заручником?»

— Ясновельможний пане князю, — мовив Давос, — я підношу молитви за те, щоб ані вашому синові, ані жодній людині в Білій Гавані не завдали шкоди.

— І знову брехня! — верескнула пані Леона зі свого ослона.

Давос завважив за краще не звертати на неї уваги.

— Коли Робб Старк підняв зброю проти байстрюка Джофрі, хибно званого Баратеоном, Біла Гавань рушила разом із ним на війну. Князь Старк загинув, але війна на тім не скінчилася.