— Робб Старк був мій зверхній володар за правом від діда-прадіда, — відповів князь Виман. — А хто мені цей Станіс? Навіщо він нас чіпає? Раніше він ніколи не давав собі клопоту подорожувати на північ, скільки я пригадую. А тут раптом з’явився, наче побитий собака, з шапкою в руці благаючи про милостиню.

— Він з’явився урятувати державу і царину людей! — заперечив Давос. — Захистити ваші ж землі від залізняків та дичаків!

Поруч із княжим престолом пан Марлон Мандерлі презирливо пирхнув.

— Біла Гавань не бачила дичаків уже кілька століть, а залізняки зроду не чіпали це узбережжя. Може, князь Станіс пообіцяє нам ще й захист від чугайстрів з драконами?

Двором Водяника пробіг сміх, але пані Леона коло ніг князя Вимана заходилася схлипувати.

— Залізняки з островів, дичаки з-за Стіни… а тепер ще й свавільний князь із розбійниками, бунтівниками та химородниками. — Вона тицьнула пальцем на Давоса. — О так, ми чули про вашу червону відьму! Вона хоче відвернути нас від Седмиці та змусити схилитися перед вогняним гемоном!

Давос не плекав любові до червоної жриці, але і докір пані Леони не міг лишити без відповіді.

— Пані Мелісандра є жрицею червоного бога. Королева Селиса сприйняла її віру, а з нею і багато інших. Але ще більше прихильників його милості вклоняються Седмиці, як раніше. Серед них і я сам.

Він подумки помолився, щоб ніхто не спитав його про долю септу на Дракон-Камені або божегаю в Штормоламі. «А якщо спитають, то муситиму відповісти. Станіс не дозволив би мені брехати.»

— Білу Гавань береже Седмиця! — оголосила пані Леона. — Ми не боїмося вашої червоної королеви та її бога. Хай надсилає чари та пристріт — молитви побожних людей захистять нас від зла!

— Саме так, — мовив князь Виман і попестив пані Леону по плечі. — Князю Давосе, якщо ви й справді князь… я знаю, чого ваш самозваний король хоче від мене — заліза, срібла та зігнутих колін! — Він посунувся, щоб зіпертися на лікоть. — Перед тим, як загинути, князь Тайвин пообіцяв Білій Гавані повне пробачення за нашу підтримку Молодого Вовка. Мого сина мали повернути до мене негайно, щойно я сплачу викуп у три тисячі драконів і доведу свою вірність понад усякі сумніви. Руз Болтон, поставлений нашим Оборонцем Півночі, вимагає од мене відмови від прав на землі та замки князя Роголіса, проте присягається, що мої власні маєтності лишаться недоторканими. Вальдер Фрей, його тесть, пропонує одну зі своїх доньок мені за дружину, а також чоловіків донькам мого сина, що стоять позаду мене. Ці умови здаються мені щедрими і вельми годящими, щоб розпочати чесний і тривалий мир. Ви ж хочете, щоб я їх відкинув. Тож я питаю вас, Цибульний Лицарю: що пропонує мені князь Станіс за мою вірність та підтримку?

«Війну, розпач і вереск людей у вогні» — трохи не відповів Давос, але вголос мовив:

— Надію виконати свій обов’язок.

Саме так Виманові Мандерлі сказав би сам Станіс. «Правиця має говорити голосом короля.»

Князь Виман знову важко розплився у кріслі.

— Обов’язок… зрозуміло.

— Біла Гавань не досить сильна, щоб вистояти на самоті. Його милість король потрібен вам так само, як ви йому. Разом ви зумієте розбити спільних ворогів.

— Ясний пане, — подав голос пан Марлон з-під своєї багато оздобленої сріблястої лицарії, — чи не дозволите поставити князеві Давосу кілька запитань?

— Прошу, пане брате, — відповів князь Виман і прикрив очі повіками.

Пан Марлон обернувся до Давоса.

— Скільки північних князів оголосили себе прихильниками Станіса? Скажіть нам.

— Арнольф Карстарк присягнувся стати на бік його милості.

— Арнольф не є господарем у маєтностях Карстарків, лише каштеляном. Які замки, прошу пана, утримує у своїх руках князь Станіс?

— Його милість обрав собі за стіл Ніч-Кром. На півдні йому належать Штормолам та Дракон-Камінь.

Маестер Теомор прочистив горло.

— Це тимчасово. Штормолам і Дракон-Камінь мають невеликі залоги і скоро впадуть. Ніч-Кром є страхолюдною руїною, де блукають тіні мертвих.

Пан Марлон правив далі.

— Скільки вояків Станіс може виставити у поле? Скажіть нам! Скільки з ним лицарів? Скільки лучників, охочої кінноти, важких щитників та списників?

«Надто мало» — проказав про себе Давос. Станіс прийшов на північ, маючи не більше як півтори тисячі вояків… але якщо сказати їм, посольство приречене. Він пошукав якихось слів і не знайшов жодних.

— Ваша мовчанка — саме та відповідь, якої я чекав, пане. Ваш король приведе нам лише нових ворогів. — Пан Марлон обернувся до свого вельможного родича. — Ясний пан князь запитали в цибульного лицаря, що нам пропонує Станіс. Дозвольте мені відповісти. Станіс пропонує нам поразку та смерть. Він хоче, щоб ви сіли на повітряного коня і прийняли бій мечем з вітру.

Жирний князь повільно розплющив очі — так, ніби навіть це зусилля було для нього надмірним.

— Мій брат у перших каже, як ріже — утім, як і завжди. Чи маєте ви для мене ще якісь слова, Цибульний Лицарю? Може, нам час кінчати цей блазенський вертеп? Мене стомлює дивитися на ваше обличчя.

Давос відчув холодок розпачу. «Його милість мав би надіслати іншу людину — вельможного пана, лицаря або маестра. Когось, хто говорив би від його імені, не запинаючись на власному язиці.»

— Смерть, — мимоволі вимовилися слова, — так, смерть буде. Ваша вельможність втратили сина на Червоному Весіллі. Я втратив чотирьох на Чорноводі. А чому? Бо Ланістери захопили престол неправдою та свавіллям. Поїдьте до Король-Берега і подивіться на Томена власними очима, якщо не вірите мені. Та навіть сліпий побачить! Кажете, що Станіс має вам запропонувати? Помсту! Відплату за моїх синів та за вашого, за чоловіків, батьків та братів. Помсту за вашого вбитого володаря, за вашого замордованого короля, за винищених принців. Помсту і відплату!

— Так! — писнув раптом дівчачий голос, тонкий та високий. Він належав дівчинці-підліткові з білявими бровами та довгою зеленою косою.

— Вони вбили князя Едарда, пані Кетлін і короля Робба! — вигукнула вона. — Нашого короля, який був добрий та відважний. А Фреї підступно його вбили! Якщо князь Станіс обіцяє помститися за нього — ми повинні стати за князя Станіса.

Мандерлі притяг її ближче до себе.

— Віло! Щоразу, як ти розтуляєш рота, мені кортить віддати тебе до сестер-мовчальниць.

— Я лише сказала…

— Ми всі чули, що ти сказала! — відповіла старша дівчина, її сестра. — Дитячу дурість! Не смій плескати поганим язиком про наших друзів Фреїв. Один з них скоро стане твоїм паном і чоловіком.

— Ні! — вигукнула дівчина, заперечливо струшуючи головою. — Ніколи! Нізащо! Вони вбили короля!

Князь Виман побуряковів.

— Де ж пак! Коли настане призначений день, ти прокажеш весільні обітниці, бо інакше підеш у сестри-мовчальниці й більше не вимовиш ані слова!

Бідолашну дівчинку наче вдарили.

— Дідусю, благаю вас!…

— Тихо, дитино, — мовила пані Леона. — Ти чула волю пана діда. Мовчи! Ти нічого про це не знаєш.

— Я знаю про обітницю! — наполягала дівчина. — Маестре Теоморе, скажіть їм! За тисячу років перед Завоюванням було складено обітницю. У Вовчому Лігві перед старими богами та новими проголосили священні присяги. Коли нас зусібіч обсідали біди, коли ми не мали жодного друга і союзника, коли нас вигнали, наче собак, з власної домівки, погрожуючи відняти життя — тоді вовки прихистили нас, нагодували і вберегли від ворогів. Це місто побудоване на землі, подарованій ними! А у відповідь ми присягнулися, що завжди лишимося їхніми вірними слугами. Слугами Старків!

Маестер поперебирав пальцями ланцюг на шиї.

— Так, урочисті присяги були складені Старкам зимосіцьким. Але Зимосіч розорено, а дім Старк загинув.

— Бо їх усіх свавільно винищили!

Заговорив інший Фрей.

— Князю Вимане, чи можна мені?…

Виман Мандерлі кивнув головою.

— Раегаре. Ми завжди раді чути ваші шляхетні поради.

Раегар Фрей відповів на милість князя уклоном. Він мав років тридцять віку, похилі плечі, опукле черевце, вбраний був у багатий жупан м’якої ягнячої вовни, облямований срібнотканим альтембасом. Кунтуш він мав такий самий срібнотканий, підбитий білкою та застебнутий при горлі пряжкою в подобі двох башт.