— П’ятдесят чотири, — загарчав він.

Нахабно було б сподіватися на повернення усієї потуги Залізного Флоту після такої далекої подорожі… але ж сімдесят кораблів, ба вісімдесят — хай би Потоплий Бог мав хоч таку ласку. «Якби ж Мокрочуб був з нами. Чи ще який жрець.» Віктаріон приніс жертву, перш ніж наставляти вітрила, і потім ще одну на Порогах, коли розділив флот на три відділи. Та може, проказав не ті молитви. «Або ж Потоплий Бог не має тут сили.» Чимраз дужче він сумнівався, чи не заплив надто далеко — у чудернацькі моря, де навіть боги були чужі та дивні… але такі сумніви залізний керманич поділяв лише зі смаглявою жінкою, яка не мала язика, щоб переказати їх комусь.

Коли з’явилася «Журба», Віктаріон покликав до себе Вульфа Одновухого.

— Хочу побалакати з Ховрахом. А ще надішли по Ральфа Перебийногу, Тома Вилий-Кров і Чорного Чабана. Всі мисливські загони треба відкликати, табори на березі згорнути вдосвіта. Складіть на кораблі стільки плодів, скільки зможете, і заженіть свиней. Колотимемо їх, коли матимемо потребу. «Акула» хай лишається тут — повідомлятиме блукачів, куди ми поділися.

Згадану «Акулу» належало ще довго лагодити; шторми лишили від неї самий побитий короб. Це зменшувало потугу до п’ятдесяти трьох кораблів, та Віктаріон не міг нічим зарадити.

— Флот відбуває завтра, з вечірнім відпливом.

— Воля ваша, — відповів Вульф, — але ж, великий керманичу, ще один день може означати ще один корабель.

— Еге ж. А десять днів — десять кораблів. Або жодного. Ми тут надто засиділися, чекаючи на вітрила вдалині. Перемога буде солодшою, коли здобудемо її меншим числом.

«І в кожному разі я мушу дістатися драконової королеви раніше за волантинців.»

У Волантисі він бачив, як галери набирають харчі у дорогу. Ціле місто здавалося п’яним та подурілим. Жеглярів, вояків, майстрів усякого ремесла бачили на вулицях, де вони витанцьовували з вельможами і череватими купцями; у кожному шинку та пивниці здіймали чари та кухлі за нових тріархів. Всі тільки й торочили про золото, коштовності й рабів, які потечуть до Волантису річкою, щойно буде знищено драконову царицю. Одного дня пліток і вихвалянь Віктаріонові Грейджою вистачило аж до нудоти; він заплатив золотом за харчі та воду, потай соромлячись такого неподобства, і знову вивів кораблі у море.

Шторми мали затримати та розкидати і волантинців — так само, як кораблі Залізного Флоту. З ласки долі чимало їхніх бойових кораблів потоне або викинеться на береги. Та звісно, не всі. Жоден бог не мав такої ласки, і ті зелені галери, які вціліли, могли вже подолати шлях навколо Валірії.

«Вони сунутимуть на північ до Меєрину та Юнкаю — великі бойові дромони, повні-повнісінькі вояків-невільників. Якщо Буребог зглянувся на них, вони донині мали вже дістатися затоки Журби. Три сотні кораблів — коли не п’ять.» Біля Меєрину вже стояли їхні союзники: юнкайці та астапорці, вояки Нового Гісу, Карфу, Толосу і ще Буребог зна чиї — ба навіть бойові кораблі самого Меєрину, що встигли утекти з міста перед його падінням. Проти цієї потуги Віктаріон мав п’ятдесят і чотири. А залишивши «Акулу», матиме п’ятдесят і три.

Вороняче Око подолав півсвіту, плюндруючи і грабуючи береги від Карфу до Гончаків, заходячи до поганських портів, далі яких наважувалися потикатися лише божевільні. Еурон ходив навіть Димливим морем — і дожив до того, щоб розповісти про це. «І все з одним кораблем. Якщо він навчився глузувати з богів, то навчуся і я.»

— Ну то що, капітане? — перепитав Вульф Одновухий. На жаль, йому бракувало того духу, що вирував у Нутові Голії. Але Нута вкрав Вороняче Око — підніс його до князя на Дубощиті й тим зманив найкращого з Віктаріонових вояків та капітанів. — Таки рушаємо на Меєрин?

— А куди ще? У Меєрині на мене чекає драконова королева. — «Найвродливіша жінка у світі, коли вірити моєму братові. З волоссям, виплетеним зі срібла та золота, і аметистовими очима.»

Чи не занадто це — сподіватися, що Еурон хоч раз та сказав йому правду? «Може, й занадто.» Хтозна, чи не виявиться те дівчисько поїденою бридкою хворобою хвойдою з цицьками, що теліпаються аж до колін, а її дракони — розмальованими ящірками з боліт Софоріосу. «Але якщо вона така, як твердить Вороняче Око, тоді…» Про вроду Даянерис Таргарієн вони чули і від піратів на Порогах, і від жирних купців у Старому Волантисі. Може, ті й не брехали. Недарма ж Еурон не збирався дарувати дівчисько Віктаріонові, а хотів забрати собі. «Послав мене, наче якогось челядника, привести її до себе в ліжко. Ну то хай завиє, коли почує, що тепер вона моя.» Люди буркочуть — не біда. Вони вже надто далеко запливли і надто багато втратили; не годиться Віктаріонові вертати на захід без своєї законної здобичі.

Залізний керманич стиснув здорову руку в кулак.

— Ходи перекажи мої накази і подбай, щоб їх виконали. І знайди маестра, хай де він ховається. Нехай прийде.

— Авжеж, — відповів Вульф і зашкутильгав геть.

Віктаріон Грейджой обернувся до носа корабля, ковзнув поглядом по своєму флотові. Море повнилося лодіями; вітрила були згорнуті, весла сушилися, короби гойдалися на котвах або лежали на світлому піщаному березі. «Кедровий острів.» Де тут ті кедри? Мабуть, згинули у морі чотири століття тому. Віктаріон висаджувався на березі вже з десяток разів, полюючи на свіже м’ясо, та жодного кедра досі не побачив.

Схожий на дівчисько маестер, якого Еурон повісив йому на шию ще на Вестеросі, твердив, що колись цей острів називали «островом Ста Битв». Але вояки, що в них билися, розсипалися на порох ще кілька століть тому. «Нині він мав би зватися Мавп’ячим островом.» Були там і свині — найбільші та найчорніші вепри з усіх, бачених залізняками, і безліч верескливих паців у чагарнику. То були зухвалі, безстрашні істоти, які зовсім не лякалися людей. «Та вже потроху вчаться.» А комори Залізного Флоту потроху натоптувалися копченими окостами, солониною та салом.

Що ж до мавп… то була справжня пошесть. Віктаріон заборонив жеглярам приносити на кораблі бодай одну бридку істоту, але якимось чином вже половина флоту кишіла ними, наче вошами — навіть його власна «Залізна перемога». Деяких він бачив просто зараз — вони перескакували зі щогли на щоглу, з корабля на корабель. «Якби ж мені самостріла…»

Віктаріон не любив ані тутешнє море, ані тутешнє безкрає і безхмарне небо, ані сліпуче сонце, що пекло голови і розжарювало корабельні дошки, аж босоніж не ступити. Не любив він і тутешні шторми, що налітали наче нізвідки. Навколо Пайку морем часто гуляли бурі, але там людина хоча б уміла винюхати їхнє наближення. А південські шторми у тутешніх краях були зрадливіші за жіноче серце. Ба навіть вода не мала гідного, належного їй кольору — коло берега мерехтіла сафірами та пірузою, а далі на глибині ставала темно-синя, аж чорна. Віктаріонові бракувало сіро-зелених вод рідної домівки з пінними бурунами та бурхливим прибоєм.

Кедровий острів смакував йому анітрохи не ліпше. Так, здобичі для мисливця тут водилося вдосталь, але ліси були надто зелені, надто тихі, повні покручених дерев і чудернацьких яскравих квіток, яких його люди ніколи в житті не бачили. А серед поруйнованих палаців та потрощених бовванів потоплого міста Велосу ховалися невідомі жахіття — і то за якихось дві чи три версти на північ від стоянки флоту. Останньої ночі, яку Віктаріон перебув на березі, йому наснилося щось темне і бентежне, а прокинувшись, він відчув у роті кров. Маестер сказав, що то він просто прикусив уві сні язика, але Віктаріон сприйняв повний рот крові за пересторогу від Потоплого Бога: як засидиться тут надовго, то захлинеться власною червоною юшкою.

Кажуть, що того дня, коли Лихо спіткало Валірію, на острів накотила стіна води у сорок сажнів заввишки, потопивши кількасот тисяч чоловіків, жінок та дітей і не лишивши нікого розповісти про страшну напасть, окрім рибалок, що були в морі, та жменьки велоських списників, поставлених вартувати у міцній кам’яній вежі на найвищому горбі острова — їм лишилося безпорадно спостерігати, як пагорби і долини під ними обертаються на шалені морські водокрути. Прегарний Велос із його палацами, вибудуваними з кедру та рожевого мармуру, зник за один удар серця. На північному кінці острова та сама доля спіткала стародавні цегляні стіни та східчасті піраміди невільницького порту Гозай.