Лицар насупився.

— Хай твій гострий язик перепочине. Щоб раптом не зав’язався вузлом.

Тиріон проковтнув відповідь — йому ще не минулася напухла губа від останнього разу, коли він надто роз’ятрив почуття лицаря-здорованя. «Важкі руки і брак чуття гумору — поганий союз.» Це була наука, яку він добре засвоїв дорогою з Сельорису. Думки перекинулися на чобіт, на гриби у носаку. Полонитель обшукав його не так ретельно, як мав би. «Вихід є завжди, хай такий. Живим я Серсеї не віддамся.»

Далі на південь знову почали з’являтися ознаки заможності. Покинуті будівлі стрічалися рідше, голі діти геть зникли, брави у дверях були вдягнені з пишнішим розмаїттям. Декілька заїздів осторонь шляху на вигляд дарували подорожнім надію прокинутися зранку не з перерізаною харцизами горлянкою. Вздовж річкового шляху на залізних стовпах висіли ліхтарі, розгойдуючись під вітром. Вулиці потроху ширшали, будівлі ставали вищі й кращі, над деякими з’явилися бані кольорового скла. У дедалі густіших сутінках, коли в будинках запалювали вогні, скло починало жевріти блакиттю, черленню, зеленню та порфіром.

І все ж у повітрі маяло щось таке, од чого Тиріон почувався незатишно. Він знав, що на захід від Ройни корабельні Волантису юрмилися жеглярами, невільниками та купцями, а їхні потреби вдовольняли шинки, заїзди та бурдеї. На схід від річки чужинці з-за моря стрічалися рідше. «Нам тут не дуже раді» — зрозумів карлик.

Уперше проминаючи слона, Тиріон не міг не вирячити очі. Коли він був малим, то бачив слониху в звіринці Ланіспорту, але вона здохла, як йому було сім років… і до того ж тутешнє сіре чудовисько було вдвічі більше за ту крихітку. Трохи далі вони натрапили на меншого слона — білого, як стара кістка, запряженого у гарно оздоблений возик.

— Чудернацьких тут волів у гарби запрягають, — мовив Тиріон до свого полонителя. — Другий хвіст попереду, ще й роги не на лобі.

Та коли на його жарт не відповіли, він остаточно замовк, втупишись у білу слонячу дупу. Слонів таких у Волантисі водилося — не злічити. Наближаючись до Чорної Стіни та велелюдних стогн коло Довгого Мосту, вони побачили ще з десяток. Великі сірі теж стрічалися — могутні звірі тягли на своїх спинах цілі замки. Надвечір, коли почало сутеніти, напівголі невільники повикочували на вулиці вози для слонячого гною; їхня робота полягала в тому, щоб лопатами збирати паруючі купи, залишені й малими, і великими. Навколо таких возів завжди роїлися хмари мушви, тому раби-гноєвози мали на щоці наколоте зображення мухи, що позначало їх самих та їхню працю. «От робота для моєї милої сестри, — міркував Тиріон. — Яка б вона була звабна з невеличкою лопаткою та мушкою на гладенькій рожевій щічці.»

Крок довелося стишити — річковий шлях було геть забито людом та тваринами, і майже всі рухалися на південь. Лицар рушив разом із ними, наче колода, підхоплена течією. Тиріон міряв очима купи людей, що минали їх з обох боків. Дев’ятеро з кожних десятьох мали на щоках позначки невільників.

— Тут стільки рабів… куди це вони?

— На захід сонця червоні жерці запалюють ніч-ватри. Сьогодні проповідь казатиме верховний жрець. Я б радий уникнути, але Довгого Мосту можна дістатися лише повз червоний храм.

За три перехрестя вулиця відкрилася на величезний майдан, повний смолоскипів. І саме там Тиріон побачив його. «Рятуй мене, Седмице! Та він утричі більший за Великий Септ Баелора!» Храм Господа Світла — громаддя стовпів, сходів, парапетів, мостів, веж та бань, що перетікали одне в одне, мовби різьблені з однієї велетенської скелі — височів над містом, наче пагорб Аегона у Король-Березі. У кольорі храмових стін сплелися, сплавилися і поєдналися, наче хмари на заході сонця, кількасот відтінків черлені, міді й золота. Тонкі високі вежі струменіли в небо, наче застиглі язики вогню. «Полум’я, обернуте каменем.» Обабіч храмового ґанку палали високі вогнища; саме між ними почав свою промову верховний жрець Господа Світла.

«Бенерро.» Жрець стояв на стовпі червоного каменю, з’єднаному тонким кам’яним містком з просторою терасою, де скупчилися нижчі жерці та послушники. Послушники мали на собі світло-жовті та жовтогарячі ряси, жерці та жеркині — яскраво-червоні.

Величезний майдан перед храмом був напханий людом так, що й не поворухнутися. Безліч вірян мали на собі клаптик червоного краму — пришпилений до рукава чи пов’язаний на чоло. Кожне око дивилося на верховного жерця — чи майже кожне, крім їхніх чотирьох.

— Дорогу! — гарчав лицар, проштовхуючись конем крізь юрбу. — Геть зі шляху!

Волантинці поступалися коневі, але бурмотіли презирливо і кидали гнівні погляди.

Тонкий високий голос Бенерро було чути звідусіль. Жрець, теж високий і тонкий, мав довге обличчя і бліду, як молоко, шкіру. На його щоках, підборідді та голеній голові було виколото язики полум’я, що утворювали яскраво-червону личину; вогонь буяв найлютіше біля очей, а навколо тонкогубого рота звивався довгими хвостами.

— Це рабська позначка, абощо? — здивувався Тиріон.

Лицар кивнув.

— Червоний храм купує їх дітьми і перетворює на жерців, храмових повій або воїнів. Дивися он туди. — Він тицьнув пальцем на сходи, де перед дверми храму стояла вервечка вояків у візерунчастій броні, жовтогарячих киреях та зі списами, чиї вістря нагадували звивисте полум’я. — Вогняна Рука. Святе воїнство Господа Світла, захисники храму.

«Такі собі лицарі вогню.»

— І скільки ж пальців, прошу пана, має отака руця?

— Тисячу. Ніколи не більше, ніколи не менше. Коли один вогник згасає, запалюють новий.

Бенерро штрикнув пальцем кудись у небо, стиснув кулак, розвів руки навшир. Голос його піднявся до найвищих височин, з раптовим «у-ух!» з пальців стрибнуло полум’я, натовп сахнувся і зойкнув. Жерці та люди на майдані — всі прикували очі до вогняних письмен у повітрі. «Валірійські єрогліфи.» Тиріон упізнав хіба що два з десяти. Один означав «лиху долю», інший — «пітьму».

З майдану залунали вигуки, юрбою побігло ворушіння. Жінки лементували, чоловіки трусили кулаками у повітрі. «Щось мені це не до смаку.» Карлик пригадав той день, коли Мирцела вирушала кораблем у Дорн — і бунт, що зчинився їхньою дорогою назад до Червоного Дитинця.

Тиріон згадав, що Хальдон Півмаестер казав про залучення червоного жерця до справи Молодого Грифа. Почувши та побачивши храм зі слугою божим на власні очі, він завважив думку маестра за дуже невдалу — і сподівався, що Грифові стане здорового глузду. «Є такі союзники, що гірші за ворогів. Але князеві Конінгтону доведеться кумекати власною головою. Моя-бо, певніше за все, стирчатиме на шпичці.»

Жрець саме показував на Чорну Стіну позаду храму, вимахував руками на її верхівку, де стовбичила жменька озброєних вартових, витріщаючись униз.

— Що він там верзе? — запитав Тиріон лицаря.

— Що Даянерис загрожує небезпека. Що на неї впало лихе око, що поплічники пітьми замислили її знищити, моляться облудним богам у блюзнірських храмах… змовляються на зраду з безбожними чужинцями…

Тиріонові стали дибки волоски на шиї. «Тут принц Аегон друзів не знайде.» Червоний жрець заговорив про стародавнє пророцтво — те, яке передбачало прихід звитяжця і порятунок світу від темряви. «Одного звитяжця. Не двох. Даянерис має драконів, Аегон — жодного.» Карлик не мусив бути пророком, щоб передбачити, як Бенерро з прихильниками поставляться до другого Таргарієна. «Сподіваюся, Гриф теж це второпає» — подумав Тиріон і сам здивувався, чому це йому раптом не байдуже.

Лицар тим часом пропхався майже до кінця майдану, не зважаючи на лайку, що летіла зусібіч. Один міщанин навіть ступив наперед, бажаючи затримати нахабу, але лицар смикнув руків’я меча і показав пів-аршина оголеної криці. Відтак міщанина здмухнуло вітром, а перед ними зненацька розчахнувся прохід. Лицар прискорив коня до ристі; скоро натовп лишився позаду, і Тиріон чув, як голос Бенерро завмирає за спиною разом із раптовими спалахами гуркоту розбурханого ним натовпу.

Нарешті вони дісталися стайні. Лицар спішився і гатив у двері доти, доки не прибіг кощавий невільник із кінською головою на щоці. Карлика грубо стягли з сідла і припнули до стовпа; тим часом полонитель розбудив власника стайні та заходився торгуватися за коня і сідло. «Дешевше продати коня, ніж тягти його через півсвіту.» Тиріон відчував, що в його долі скоро знову з’явиться корабель. Хтозна, може, йому справді не відмовлено у пророчому хисті.