Коли торгівля скінчилася, лицар перекинув зброю, щита і сакви через плече та спитав дорогу до найближчої кузні. Вона теж виявилася зачиненою, але швидко відчинилася на лицарів заклик. Коваль скоса зиркнув на Тиріона, кивнув і узяв жменю монет.

— Ходи сюди, — наказав лицар бранцеві, а тоді витяг ножа і розрізав Тиріонові пута.

— Дякую, — відповів карлик, розтираючи зап’ястки, але лицар зареготав і заперечив:

— Збережи дяку, Бісе, для того, хто її заслужить. Бо зараз сам не подякуєш.

І не обдурив. Кайдани були чорного заліза, товсті й важкі — кожен обруч, як на мірку карлика, важив зо дві великі гривні, а ланцюги додавали ще.

— Напевне, я страшніший, ніж здаюся, — зауважив Тиріон, коли останню ланку забивали на місце. Кожен удар відзивався болем у руці аж до плеча. — Чи тебе непокоїть, щоб я не накивав своїми малими п’ятами?

Коваль навіть очей не підняв від роботи, але лицар видав короткий похмурий смішок.

— Мене твоя пащека непокоїть, а не п’яти. У кайданах ти — раб, невільник. Ніхто не слухатиме ані слова з твоїх вуст — навіть ті, хто розуміє мову Вестеросу.

— Та навіщо таке робити! — спробував посперечатися Тиріон. — Обіцяю бути гарненьким бранцем, покірним і ласкавим!

— То спершу доведи — захрясни рота.

І Тиріон схилив голову, і закусив язика, і чекав, поки ланцюги припнуть йому до зап’ястків, а тоді з’єднають зап’ястки з гомілками, а тоді й гомілки — одна з одною. «Ці кляті залізи разом важчі за мене.» Все ж він поки що дихав — хоч якась утіха. Полонитель міг і голову йому стяти — адже Серсея, крім голови, нічого більше не вимагала. Що полонитель не забрав Тиріонову голову негайно, як упіймав — то була його перша помилка. «Між Волантисом і Король-Берегом пролягає половина світу. Чимало різного може трапитися дорогою, добрий лицарю.»

Решту шляху вони подолали пішки; Тиріон брязкав, торохтів і намагався не відстати від довгих нетерплячих кроків свого полонителя — бо щоразу, як він лишався позаду, лицар хапав його за ланцюги і грубо смикав уперед, змушуючи запинатися і підстрибувати. «Та нехай, буває гірше. Цей хоч батогом не підганяє.»

Волантис розкинувся обабіч одного з гирл Ройни там, де річка цілувала море; дві його половини з’єднував Довгий Міст. Найстаріша та найбагатша частина міста лежала на схід від річки, але сердюків, варварів та інших неоковирних чужинців там не вітали — різний набрід мусив перебиратися на захід.

За вхід на Довгий Міст правила чорна кам’яна арка з вирізьбленими на ній мантикорами, драконами та дивнішими істотами. За нею простягся велетенський прогін, збудований валірійцями на вершині їхньої слави та сили; товсті стовпи тримали на собі гладку, виплавлену з каменю в чародійський спосіб дорогу. Завширшки вона була якраз така, щоб роз’їхалися два вози; щоразу, як один сунув зі сходу, а другий — з заходу, обидва мусили ледь повзти, щоб не потрощити один одного.

На щастя, лицар із Тиріоном крокували пішки. За третину шляху віз динь зачепився колесами за інший, з верхом накладений шовковими килимами, і зупинив увесь колісний рух на мості. Майже всі піші подорожні спинилися теж — повитріщатися, як візники лаються та верещать один на одного. Але лицар ухопив Тиріона за ланцюги і грубо проштовхнув крізь натовп. У самій його гущавині якийсь хлопчина зазіхнув на лицарів гаманець; злочинні домагання скінчив жорстокий удар ліктем, що розплескав ніс злодюжки кривавою плямою на пиці.

Обабіч подорожніх на мості здіймалися будівлі: крамниці та храми, шинки та заїзди, бурдеї та гральні, де стрічалися любителі циваси. Більшість будівель мала три або чотири поверхи, де кожен верхній нависав над нижнім, а найвищі майже цілували один одного. Крокуючи мостом, людина почувалася, як у підземному ході, освітленому смолоскипами. Просто вздовж шляху понатикано було крамниць та яток усякого товару; ткалі й мереживниці показували свої вироби пліч-о-пліч зі склодувами, свічкарями та рибалками, що торгували вуграми і скойками. Золотих справ майстри тримали коло своїх дверей по охоронцеві, а прянищники — ще й по двоє, бо їхній товар був удвічі дорожчий. Між ятками інколи визирала річка, через яку, власне, вів міст; на півночі Ройна виглядала широкою чорною стрічкою, поцяткованою яскравими зірками, уп’ятеро ширшою за Чорноводу при Король-Березі, а на півдні відкривалася у безкрає солоне море.

На середньому прогоні мосту, на залізних стовпах, поставлених уздовж шляху, висіли, наче в’язка цибулі, відрубані руки злодіїв та гаманорізів. Стирчали там і три голови — дві чоловічі та одна жіноча; злочини страчених нашкрябані були на табличках під головами. Охороняли видовисько двійко списників, убраних у налощені шоломи та сріблясті кольчуги. На щоках вони мали тигрові смуги — зелені, наче нефритові. Час від часу вартові відганяли списами гайворонів, мартинів та боривітрів, що намагалися піддобритися до померлих. Але птахи за якусь мить знову поверталися до голів.

— Що вони накоїли? — поцікавився Тиріон мовби знічев’я.

Лицар роздивився написи на табличках.

— Жінка — невільниця, що підняла руку на господиню. Старого звинуватили у розпалюванні бунту і вивідуванні для драконової королеви.

— А молодший що зробив?

— Убив свого батька.

Тиріон уважніше роздивився напівзогнилу голову. «Ти ба, майже посміхається.»

Трохи згодом лицар на мить зупинився роздивитися коштовний убір для голови на подушці лілового оксамиту, потім рушив далі й за кілька кроків знову зупинився — цього разу поторгуватися за пару рукавичок коло ятки шкіряних справ майстра. Тиріон мовчки подякував за перепочинок. Від жвавого кроку йому вривався подих, а зап’ястки вже натерло кайданами.

Від дальнього кінця Довгого Мосту лишалося вже недалечко — спершу крізь велелюдний західний берег, а тоді освітленими миготливим вогнем вулицями, де кишіли жеглярі, раби та п’яні гульвіси. Повз Тиріона з лицарем протупав слон, з вежі на спині котрого стирчало півдесятка напівголих дівчат; вони дражнили перехожих цицьками і вигукували «Малакво, Малакво!». Видовисько було заворожливе, і Тиріон, звабившись ним, трохи не вступив у теплу купу лайна, залишеного слоном. В останню мить його врятував лицар, сильно смикнувши за ланцюги; Тиріон запнувся і ледь не перекинувся набік.

— Чи далеко ще? — запитав карлик, отямившись.

— Та осьде. Рибницький майдан.

Місцем, куди вони прямували, виявився «Гостиний двір» — чимала чотириповерхова споруда, що розкинулася посеред прибережних комор, бурдеїв та шинків, наче жирний здоровань у оточенні малих дітей. Трапезна у «Дворі» була більша за половину панських трапезних у замках Вестеросу — тьмяна плутанина столів, лав, стінних заглибин та ванькирів, де чорні сволоки і потріскана стеля лунко відбивали голоси жеглярів, купців, капітанів, міняйл, гуртових торговців та невільникарів, які одночасно брехали і шпетили один одного півсотнею різних мов.

Тиріон мовчки схвалив місце для ночівлі. Заклад був найбільший у місті — перший вибір капітанів, перевізників, купців. Схожа на печеру і заюрмлена, мов мурашник, трапезна мала чути і бачити безліч гендлів та змов — Тиріон досить знав про Волантис, щоб зрозуміти з першого погляду. Хай лишень Гриф з’явиться тут разом із Качуром та Хальдоном… тоді Тиріон миттю поверне собі волю. А поки варто набратися терпіння — колись та має з’явитися слушна нагода.

Кімнати нагорі, одначе, виявилися не надто розкішні — особливо найдешевші, на четвертому поверсі. Запхана у куток будівлі під гострий дах, винайнята Тиріоновим полонителем опочивальня мала низьку стелю, продавлену засмерділу перину і похилу підлогу з дощок, яка нагадала Тиріонові його гостину в Соколиному Гнізді. «Дяка, хоч усі стіни є.» Кімната навіть мала вікна — якими, власне, вичерпувалися її вигоди… коли не рахувати залізне кільце, зручно вмуроване у стіну для припинання рабів. Полонитель спинився на мить запалити лойову свічку, а тоді хутко причепив Тиріонові кайдани до кільця.

— Та невже? — слабенько брязнувши залізом, заперечив карлик. — Куди я подінуся? Вистрибну в вікно?