— Може, й вистрибнеш, хто тебе зна.

— Та ми ж на четвертому поверсі, а літати я не вмію!

— Ти вмієш падати. А мені потрібен живим.

«Ну гаразд, але навіщо? Серсеї байдуже.» Тиріон знову брязнув ланцюгами.

— А я тебе знаю, добрий лицарю. — Насправді загадка була нескладна. Ведмідь на вапенроку, герб на щиті, втрачений зацний титул, згаданий самим лицарем… — Знаю, хто ти й звідки. А якщо ти знаєш, хто я, то мав би згадати, що я був Правицею Короля та сидів у одній раді з Павуком. Чи не цікаво тобі, що саме євнух відіслав мене у цю подорож? — «Ну, він та ще Хайме, але брата я не приплітатиму.» — Тож я такий самий його посіпака, як і ти. Навіщо нам сваритися?

Але лицар у відповідь неочікувано спохмурнів.

— Так, я брав Павукове золото, не брехатиму. Але його посіпакою не був ніколи. Зараз моя вірність належить іншій.

— Серсеї? То й дурний. Сестра хоче лише моєї голови, а ти маєш гарного гострого меча. То чого не скінчити ці вихиляси просто зараз і не позбавити нас обох зайвого клопоту?

Лицар зареготав.

— Це такі карликові хитрощі? Прохати смерті, сподіваючись лишитися живим? — Він рушив до дверей. — Принесу тобі щось із кухні.

— Дякую за добрість. Я почекаю тут.

— Авжеж почекаєш.

І все ж, виходячи, лицар ще й замкнув двері важким залізним ключем. «Гостиний двір» славився своїми замками. «Безпечно, як у в’язниці — гірко подумалося карликові, — та хоч дяка, що вікна є.»

Тиріон знав, що навряд чи зуміє вивільнитися з кайданів — але ж не міг не спробувати. Проте у намаганні просунути долоню крізь обручі він лише обідрав собі шкіру і зросив зап’ясток кров’ю; що ж до кільця у стіні, то висмикнути його було годі й думати. «А бодай би тобі всралося» — зрештою подумав він знесилено, розкидавшись на підлозі, скільки дозволяли ланцюги. Ноги почали хапати судоми; ніч обіцяла бути болісною та незручною. «І певно, лише першою з багатьох.»

Мала кімнатка була трохи задушлива, тому лицар заздалегідь розчахнув віконниці та впустив досередини легіт з річки. На щастя, кімната, хоч і затиснута у кутку будинку під самим піддашшям, мала два вікна: одне дивилося на Довгий Міст і чорностінне серце Старого Волантису, розташоване через річку, а друге відчинялося на майдан унизу. Мормонт назвав його Рибницьким майданом. Скоро Тиріон з’ясував, що може навіть визирнути у друге вікно, схилившись набік та повісившись усією вагою на кільце. «Не так високо падати, як із небесних келій Лізи Арин… але так само на смерть. Якби ж вдалося хоч напитися…»

Навіть цієї години майдан був добряче залюднений — гуляли п’яні жеглярі, повії шукали товстих гаманців, купці поспішали у своїх справах. Промайнула червона жриця у супроводі тузня послушників зі смолоскипами, у просторих рясах, що плуталися навколо ніг. Ззовні однієї з харчівень лютувала нещадна битва двох гравців у цивасу; коло них стояв невільник, тримаючи над дошкою ліхтаря. Чувся спів жінки. Слова були Тиріонові незрозумілі, наспів — тихий і сумний. «Якби я знав, про що вона співає, то мабуть, заплакав би.» Ближче до вікна невеличкий натовп зібрався навколо двох жонглерів, що кидали один одному палаючі смолоскипи.

Незабаром повернувся його полонитель, несучи два великі кухлі та смажену качку. Він захряснув двері ногою, розірвав качку навпіл і кинув половину Тиріонові. Карлик хотів був ухопити її в повітрі, але кайдани завадили підняти руки; качка вдарила його у скроню і з’їхала обличчям, гаряча та масна. Тиріон мусив сісти навпочіпки і щосили витягтися по їжу, брязкаючи залізом. З третьої спроби він нарешті ухопив шмат качки і уп’явся в неї зубами, щасливо замуркотівши.

— Хочеш запити? — спитав Мормонт, простягаючи кухоль. — Весь Волантис п’є-гуляє, порадій і ти.

Пиво було солодке, як гріх, і смакувало свіжою садовиною. Тиріон зробив добрячий ковток і втішено відригнув. Кухоль був важкий, відлитий з олива та цини. «Ось допити і кинути йому в голову, — подумав Тиріон. — Як пощастить, розвалю довбешку. А як дуже пощастить, то не поцілю, і він заб’є мене до смерті голіруч.» І зробив ще один ковток.

— Сьогодні якесь свято?

— Третій день їхніх виборів. А тривають вони десять. Десять днів щирого божевілля. Смолоскипні ходи, промови, лицедії, співці, танцюристи, брави ріжуть один одного у двобоях за честь пошукачів, слони з іменами на боках… Оті жонглери виступають за Мефисо.

— Нагадай мені голосувати за когось іншого. — Тиріон злизав з пальців жир. Унизу натовп жбурляв жонглерам монети. — А оці майбутні тріархи… вони усі наймають мартоплясів?

— Вони роблять усе, що приносить їм голоси, — мовив Мормонт. — Роздають їжу та питво, влаштовують видовища… Аліос вивів на вулицю сотню гарненьких рабинь, щоб злягалися з виборцями.

— Все, я за нього! — вирішив Тиріон. — Веди мені гарненьку рабиню!

— Голосують лише волантинці, уроджені вільними, з належними статками. Таких на захід від річки лічать на пальцях.

— І оцей шарварок чиниться аж десять днів? — засміявся Тиріон. — Може, воно й цікаво, але три короля — це втричі більше, ніж треба. Я пробував уявити, як це: правити Семицарством разом із милою сестричкою та хоробрим братиком. Один із нас уб’є двох інших ще до кінця року. Дивуюся, чому тріархи так не роблять.

— Кількоро пробували. Може, це вони тут у Волантисі — розумники, а ми, вестеросці — дурні. Волантис спізнав свою частку дурощів, але ніколи не страждав од божевілля дітей-тріархів. А щоразу, як обирають дорослого божевільного, двоє інших його стримують, доки рік не добіжить кінця. Подумай, скільки загиблих могли б жити, якби Навіжений Аерис мав двох співкоролів.

«Натомість він мав мого батька» — подумав Тиріон.

— Дехто у Вільних Містах тримається думки, що на нашому березі вузького моря живуть самі дикуни і варвари, — правив далі лицар. — А інші вважають нас малими дітьми, що прагнуть міцної руки суворого батька.

— Або суворої матінки, чому ні? — «Серсеї це сподобається. Надто коли їй у подарунок привезуть мою голову.» — А ти наче непогано знаєш місто, хіба ні?

— Я тут мало не рік просидів. — Лицар побовтав рештки пива на дні кухля. — Коли Старк змусив мене до втечі, я поїхав до Лису з другою дружиною. Я б віддав перевагу Браавосу, та Линеса хотіла кудись, де тепліше. Тож замість служити браавосцям я бився з ними на Ройні, поки жінка на кожен зароблений мною срібняк витрачала десять. Коли я повернувся до Лису, вона вже мала коханця, котрий весело повідомив: якщо я не віддам йому свою дружину і не заберуся з міста, мене запроторять до цюпи за її борги. Саме так я опинився у Волантисі… за один крок до неволі, володіючи лише мечем при боці та одягом на спині.

— І тепер хочеш утекти додому?

Лицар допив останній ковток пива.

— Вранці знайду нам корабель. Ліжко я беру собі. А тобі віддаю всю підлогу, куди ланцюги дістануть. Якщо можеш — спи. Не можеш — то лічи свої злочини, якраз до ранку впораєшся.

«Ти, Джорагу Мормонте, маєш удосталь своїх» — подумав карлик, та завважив за доцільне лишити власну думку собі.

Пан Джораг повісив паса з мечем на стовпчик ліжка, скинув чоботи, стягнув через голову кольчугу, тоді вибрався з вовни та вивареної шкіри і нарешті з поплямованої потом нижньої сорочки. На світ показався дебелий, вкритий рубцями та темним хутром тулуб. «Якби його оббілувати… продав би шкуру на кожух за чималі гроші» — подумав Тиріон, поки Мормонт занурювався у запашні зручності своєї продавленої перини. Ще мить — і лицар захропів, лишивши свою здобич наодинці з ланцюгами. Крізь обидва відчинені вікна до опочивальні втікало світло місяця, що з кожним днем меншав. Знизу з майдану лунав барвистий галас: уривки п’яних пісень, гучний няв кішки у охоті, віддалений брязкіт клинків. «Хтось скоро помре» — подумав Тиріон.

Зап’ясток скнів там, де було зідрано шкіру, а кайдани не дозволяли зручно сидіти — годі вже казати, щоб простягтися. Тиріонові вдалося хіба що скрутитися клубком і привалитися до стіни. Трохи згодом руки почали втрачати чутливість; коли ж Тиріон спробував покрутитися, щоб полегшити напругу, відчуття раптово повернулося хвилею болю — довелося зарипіти зубами, щоб не скрикнути. Йому стало цікаво, чи боліло батькові, коли стріла поцілила того в живіт… що відчувала Шая, коли її брехливу горлянку передушував ланцюг… як почувалася Тайша, коли її ґвалтувала батькова варта… Його потерпання були нічим порівнянно з їхніми стражданнями, та біль від того не слабшав. «Як це припинити?»