Пан Джораг перекотився на бік, і Тиріонові стало видно лише широку, волохату, м’язисту спину. «Навіть якби я вибрався з кайданів, треба ж іще долізти до меча через оце кошлате одоробло… чи може, витягти кинджала…» Що як спробувати вхопити не кинджала, а ключа? Відімкнути двері, стиха спуститися сходами, проминути трапезну… «А далі куди? Я не маю друзів, не маю грошей, навіть тутешньої мови не знаю.»

Нарешті втома перемогла біль, і Тиріон поволі забувся уривчастим, неспокійним сном. Та щоразу, як у м’язах ніг оселялася нова пекуча судома, карлик болісно скрикував і трусився у безжальних, нездоланних кайданах. Прокинувся він з болем у кожному м’язі; до вікон вливалося яскраве, золоте, наче лев Ланістерів, вранішнє світло. Унизу чулися вигуки рибних перекупок, гуркотіння залізних ободів коліс на каменях бруківки.

Над ним з’явилася постать Джорага Мормонта.

— Якщо відчеплю від кільця, то робитимеш, що скажу?

— А танцювати скажеш? Бо танцювати важкувато — ніг не відчуваю. Може, відвалилися? А в іншому я весь твій. Присягаюся честю Ланістерів.

— Ланістери не мають честі.

Все ж пан Джораг відчепив ланцюги від кільця у стіні. Тиріон зробив два хиткі кроки і впав. Кров повернулася до рук, а сльози — на очі. Він закусив губу і мовив:

— Хай куди треба йти, тобі доведеться мене котити.

Але дебелий лицар не покотив його, а поніс, піднявши над долівкою за ланцюг між зап’ястками.

Трапезна «Гостиного двору» — плутанина ванькирів та штучних печер — вибудувана була навколо затишного дворику, що розташувався посередині. Там плетиво квітучої лози на візерунчастій решітці кидало химерні тіні на плитнякову підлогу з зеленим та ліловим мохом, що витикався між каменів. Світлом і тінями рухалися туди-сюди дівчата-невільниці, розносячи глеки вина, пива та якогось зеленого напою з льодом, що пахкотів м’ятою. О цій вранішній годині зайнятий був хіба один столик із двадцяти.

За одним із зайнятих якраз сидів карлик. Чисто голений, з рожевими щоками, шапкою брунатного волосся, важким лобом та приплюснутим носом, він умостився на високому стільці з дерев’яною ложкою в руці та роздивлявся червоними напухлими очима миску якогось синюватого харчу. «Бридка почвара» — подумав Тиріон. Карлик, здавалося, почув його думки або відчув погляд — бо підняв голову, уздрів Тиріона, і ложка випала йому з руки.

— Він мене бачив! — застеріг Тиріон Мормонта.

— То й що?

— Він мене знає. Знає, хто я такий.

— То що, тебе в мішок запхати, щоб ніхто не бачив? — Лицар торкнувся руків’я меча. — Якщо він захоче тебе забрати, хай спробує.

«Еге ж, хай спробує собі на лихо, — подумав Тиріон. — Як той карлик здолає цього здорованя? Його ж ледь від землі видно!»

Пан Джораг зайняв столик у тихому кутку і замовив наїдки та напої. Вони поснідали теплими м’якими коржами, рожевим кав’яром, ковбасами у меду та смаженими кониками, а запили гірко-солодким чорним пивом. Тиріон їв так, наче приїхав з голодного краю.

— А ти нівроку до їжі допався, — зауважив лицар.

— Я чув, у пеклі годують різною гидотою. То хоч зараз наїмся.

Тиріон зиркнув на двері, до яких щойно увійшов чоловік — високий та сутулий, з гострою бородою, пофарбованою ліловими плямами. «Мабуть, тирошійський купець.» Разом із ним увірвалися уривки галасу: плач мартинів, сміх жінок, голоси торговців рибою. Тиріонові мало не здалося, що він бачить Іліріо Мопатіса — але то лише один із невеличких білих слонів проминув передні двері заїзду.

Мормонт намазав на корж трохи кав’яру і вкусив шматочок.

— Ти когось чекаєш?

Тиріон знизав плечима.

— Ніколи не знаєш, кого вітром принесе. Мою єдину кохану, батьків привид… чи, приміром, пташку-качура. — Він кинув до рота коника і захрумтів ним. — Непогано. Як для комахи.

— Минулого вечора тут тільки й балачок було, що про Вестерос. Якийсь князьок-вигнанець винайняв «Золоту Дружину», щоб силоміць повернути собі втрачені землі. Половина капітанів у Волантисі наввипередки поспішає вгору річкою до Волон Терису — пропонувати йому свої кораблі.

Тиріон саме ковтав нового коника і мало ним не вдавився. «Він кепкує, абощо? Скільки він знає про Грифа з Аегоном?»

— Побий мене лиха година! — мовив він. — А я ж хотів сам винайняти «Золоту Дружину». Треба якось повертати собі Кастерлі-на-Скелі.

«Невже це якась витівка Грифа? Навмисне поширює брехливі чутки? Якщо тільки…» А раптом гарненький принцик проковтнув принаду? Повернув на захід замість сходу, покинув сподівання на шлюб із королевою Даянерис… «Покинув драконів? Чи дозволить йому Гриф?»

— Я б і тебе залюбки винайняв, добрий лицарю. Адже батькове господарство — моє за правом. Присягни мені мечем, і коли я посяду свій стіл, то потоплю тебе в золоті.

— Якось я бачив людину, потоплену в золоті. Видовисько не з веселих. А меча мого ти матимеш хіба що в своїх тельбухах.

— Найпевніший засіб, коли раптом живіт заколодить, — зауважив Тиріон. — Мого батька попитай, коли не віриш.

Він потягнувся до кухля і зробив повільний ковток, намагаючись нічого не виказати обличчям. Напевне, то була хитрість, щоб приспати підозри волантинців. «Надурити капітанів, за всяку ціну посадити своїх людей на кораблі, а в морі захопити їх собі. Чи не це замислив Гриф?» Хтозна, може і спрацювати. У «Золотій Дружині» служило десять тисяч загартованих слухняних вояків. «Вояків, але не жеглярів. Грифові доведеться тримати меча коло кожної горлянки, а коли у Невільницькій затоці дійде до бійки…»

Повернулася служниця.

— Пані вдовиця приймуть вас наступним, шляхетний лицарю. Ви принесли їм дарунок?

— Так. Дякую.

Пан Джораг пхнув монету в долоню дівчини і відіслав геть. Тиріон насупився.

— Що за вдовиця така?

— Вдовиця-бережниця. На схід від Ройни її досі звуть хвойдою Вогарро, хоча ніколи у обличчя.

Але справа ніяк не хотіла ставати яснішою.

— А Вогарро — це був?…

— Слон, сім разів тріарх, дуже багатий, чиє могуття стояло на березі, а не плавало у морі. Інші люди будували кораблі та подорожували ними, а він будував пришиби і комори, купував і продавав крам, міняв гроші, страхував власників кораблів проти небезпек моря. Невільницькою торгівлею теж не гребував. А тоді захопився деким зі свого товару — постільною рабинею, навченою в Юнкаї науки семи зітхань. Коли про те дізналися, то зчинився великий рейвах… а ще більший — коли Вогарро звільнив рабиню і взяв собі за дружину. По його смерті вона перебрала на себе всі його справи. Звільнений раб не може жити у межах Чорної Стіни, тому маєток Вогарро її змусили продати, і відтоді вона оселилася тут, у «Гостиному дворі». Минуло тридцять два роки, а вона досі тут. Онде позаду тебе, у глибині двору — то вона і є. Сидить, приймає гостей та прохачів за своїм звичним столом. Ні, не витріщайся. Зараз вона з кимось балакає. Коли скінчить — настане наша черга.

— І оця стара шкиринда тобі допоможе? Як?

Пан Джораг підвівся.

— Дивись — і побачиш. Вона саме звільняється.

Тиріон зіскочив зі стільця, брязкаючи кайданами. «Сподіваюся на корисну науку.»

У обличчі жінки, що сиділа в своєму кутку двору, було щось від хитрої лисиці, а в очах — від мудрої змії. Біле волосся з роками так порідшало, що не ховало рожевого черепа. Під одним оком збереглися тонкі, ледь помітні рубці — там ніж вирізав їй сльозу. На столі валялися рештки сніданку: риб’ячі голові, кісточки оливок, недогризки хліба. Тиріон не міг не помітити вдалого вибору «звичного столу»: суцільний камінь за спиною, з одного боку — зелена арка для входу та виходу гостей, чудовий огляд передніх дверей заїзду… і водночас власне розташування сховане тінями та майже непомітне.

Стара побачила Тиріона і посміхнулася.

— Карлик! — промуркотіла вона голосом водночас м’яким і лиховісним. Посполитою вона розмовляла лише з легким натяком на чужу вимову. — Останнім часом у Волантисі карликів аж кишить, мені чомусь так здалося. Цей уміє робити цікаві витівки?

«Уміє, — хотів відповісти Тиріон. — Дайте арбалета — покажу свою улюблену.»