Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Ні, — відповів пан Джораг.

— Шкода. Колись я мала мавпочку, то вона чого тільки не вміла. Ваш карлик нагадав мені її. То це він — подарунок?

— Ні. Ось я вам приніс.

Пан Джораг видобув пару рукавичок і ляснув ними по столі поряд із іншими дарунками, отриманими вдовицею зранку: срібним келихом, візерунчастим віялом з тонких, майже прозорих нефритових листків, старовинним спижевим кинджалом, карбованим рунами. Поруч з ними рукавички виглядали дешевим несмаком.

— Рукавички на старі хирляві рученята! Як мило! — мовила вдовиця, не зробивши навіть спроби торкнутися подарунку.

— Я їх купив на Довгому Мості.

— На Довгому Мості можна купити майже все. Рукавички, раба, мавпу. — Роки зігнули вдовиці спину неоковирним горбом, але палючих чорних очей не загасили. — Тепер кажіть старій кволій удові, чим вона може вам прислужитися.

— Нам потрібно швидко дістатися Меєрину.

Одне слово перевернуло світ Тиріона Ланістера догори дригом. Одне-єдине слово. «Меєрин.» Чи не почулося йому?

Одне слово. «Меєрин. Він сказав: Меєрин. Він везе мене до Меєрину.» Меєрин означав життя. Чи принаймні надію на життя.

— Навіщо ви прийшли до мене? — запитала вдовиця. — Я не маю жодного корабля.

— Зате вам заборгувало безліч капітанів.

«Він казав, що повезе мене до королеви. Так, але до якої? То мене не продадуть Серсеї, а подарують Даянерис Таргарієн? Саме тому він і голову мені не відрубав. Ми їдемо на схід! А Гриф зі своїм принцом — на захід. От кляті йолопи.»

Е ні, цього вже було забагато. «Змови у змовах, огорнуті змовами. Але зрештою всі ведуть до драконової пащеки.» З Тиріонових вуст зірвався напад навіженого реготу — і ніяк не хотів спинятися.

— Вашого карлика зараз хапко вхопить, — зауважила вдовиця.

— Мій карлик зараз замовкне, бо я йому цурку до рота заб’ю.

Тиріон затулився долонями, а в голові крутилося одне слово: «Меєрин!» Тим часом удовиця-бережниця вирішила на карлика не зважати.

— Чи не випити нам? — запитала вона лицаря.

Служниця налила два зелені скляні келихи для пана Джорага та вдовиці; у повітрі над ними літали порошинки. Тиріонові геть пересохло в горлі, але йому ніхто нічого не налив. Удовиця зробила ковток, побовтала вино у роті, ковтнула.

— Всі інші вигнанці наготувалися на захід — так чули ці старі вуха. Всі ті капітани, які мені заборгували, скачуть один поперед одного, щоб доправити туди воїнів «Золотої Дружини» і висмоктати трохи золотця з її скринь. Наші шляхетні тріархи теж долучилися до справи десятком бойових кораблів, які безпечно проводять флот до Порогів. Свою згоду дав навіть старий Доніфос. Така визначна пригода, така слава й шана її учасникам. А вам, пане лицарю, з якогось дива треба в інший бік.

— Мої справи — на сході.

— Що ж це за справи такі, благаю, розкажіть? Авжеж не раби — срібна королева поклала край невільницькій торгівлі. Бійцівські ями вона зачинила, тож смаку крові ви там теж не скуштуєте. Що в Меєрині є такого жаданого для вестероського лицаря? Цегла? Оливки? Дракони? О! То ось у чому справа! — Усмішка старої стала хижою та ядучою. — Чула я розмови, що срібна королева годує їх плоттю немовлят, а сама купається у крові цнотливих дівчат і щоночі бере до ліжка нового коханця.

Вуста пана Джорага суворо стиснулися.

— Юнкайці ллють вам у вуха отруту. Ясна пані не повинні вірити таким бридким чуткам.

— Я не пані. Та навіть хвойда Вогарро вміє відрізнити смак облуди й наклепу. Правда те, що драконова королева таки має ворогів… Юнкай, Новий Гіс, Толос, Карф… а скоро ним стане і Волантис. Вам кортить потрапити до Меєрину? То почекайте, пане лицарю. Скоро тут почнуть винаймати сердюків, а кораблі наставлятимуть весла і вітрила на схід, щоб здолати срібну королеву і зруйнувати її владу. Тигри полюбляють шкірити зуби і чепірити пазурі, така їхня хижа доля… але і слони здатні убивати, якщо їм погрожують. Малакво жадає скуштувати смак слави, Нієсос чималу частку своїх статків здобув работоргівлею. Щойно місце у тріархії дістанеться Аліосові, Парквело або Беліхо — флоти вийдуть в море і піднімуть вітрила.

Пан Джораг насупився.

— Але якщо до тріархії повернеться Доніфос…

— Спершу туди повернеться Вогарро — володар мого серця, мертвий вже тридцять років.

Позаду них якийсь жегляр гучно заревів:

— Оце вони звуть пивом?! Трясця! Та мені мавпа кращого пива насцить!

— Тобі хоч які сцяки наливай — усе вижлуктиш, — відповів інший голос.

Тиріон крутнувся назад, без надії сподіваючись побачити Качура та Хальдона. Але побачив лише двох незнайомців… і карлика, що стояв за кілька кроків і уважно на нього витріщався. Чомусь його обличчя здалося Тиріонові знайомим.

Тим часом удовиця обережно ковтнула ще вина.

— Серед перших слонів були жінки, — мовила вона, — ті самі, які приборкали тигрів і скінчили старі війни. Тріанна поверталася до тріархії чотири рази. Але на жаль, те сталося вже триста років тому. Відтоді Волантис не мав жінки-тріарха, хоча чимало жінок мають право голосу. Звісно, то жінки чесних родів, що живуть у стародавніх палацах за Чорною Стіною, а не створіння мого штибу. Спершу Стара Кров дозволить голосувати своїм собакам та дітям, аби не відпущенцям. Ні, обрано буде Беліхо, а можливо, Аліоса… але в кожному разі буде війна. Принаймні є така думка.

— А яка ваша думка? — запитав пан Джораг.

«Добре, — подумки схвалив Тиріон. — Доречне запитання.»

— Я теж гадаю, що буде війна. Але не така, яку хочуть вони. — Стара нахилилася уперед, виблискуючи чорними очима. — Гадаю, червоний Ра-Гльор має в цьому місті більше вірян, ніж усі інші боги, разом узяті. Ви чули проповіді Бенерро?

— Минулого вечора.

— Бенерро вміє бачити прийдешній день у вогні, — мовила вдовиця. — Тріарх Малакво намагався винайняти «Золоту Дружину», ви не знали? Хотів вичистити червоний храм, а Бенерро покласти під меч. Але тигровим шкурам наказати цього не сміє — з них половина вклоняється Господові Світла. Ой, лихі часи настали у Старому Волантисі, навіть для старих удовиць у зморшках. Але не такі лихі й наполовину, як у Меєрині. Така моя думка. То скажіть мені, пане… навіщо вам до срібної королеви?

— Це мій клопіт. Я можу заплатити за перевіз, і непогано. Срібла в мене досить.

«Дурень, — подумав Тиріон. — Гроші їй ні до чого, їй потрібна повага. Ти чув хоч слово з того, що вона казала?» І знову зиркнув за плече. Карлик трохи наблизився до їхнього столу. А в руці начебто тримав ніж. Тиріонові стали дибки волосини на потилиці.

— Залиште срібло собі. Я маю золото. І зиркати на мене отак не треба, пане лицарю. Я надто стара, щоб мене лякала ваша скривлена мармиза. Бачу, ви бували в бувальцях. І меча при боці маєте довгого. Але тут моя влада, моє панство-господарство. Варто мені пальцем ворухнути — і вас повезуть до Меєрину прикутим до весла у череві галери.

Стара підняла нефритове віяло і розгорнула його. Негайно зашурхотіло листя, ліворуч від старої з’явився чоловік, що вислизнув із зарослої зеленню арки. Обличчя його було змережане рубцями, а в руці він тримав зброю — важкий короткий тесак.

— Напевне, хтось у цьому місті порадив вам шукати вдовицю-бережницю. Але чи попередив берегтися вдовиних синів? Якщо ні, то дарма. Втім, сьогодні такий чудовий ранок, і заради нього я спитаю ще раз. Навіщо ви прагнете дістатися Даянерис Таргарієн, яку півсвіту хоче бачити мертвою?

Обличчя Джорага Мормонта потемніло з люті, але він відповів:

— Щоб служити їй. Захищати. Померти за неї, якщо буде треба.

Вдовиця засміялася.

— То ви зібралися її рятувати, абощо? Від стількох ворогів, що годі й порахувати, від безлічі гострих мечів у їхніх руках… і ви хочете, щоб бідна вдовиця в таке повірила? В те, що ви — правдивий, звитяжний та великодушний вестероський лицар, який перетнув півсвіту, аби лише прийти на поміч красній… ну, вона вже не діва, але, сподіваюся, досі красна.

Вдовиця засміялася знову.

— Гадаєте, її розважить ваш карлик? Вона купатиметься у його крові, як гадаєте, чи вдовольниться, відрубавши голову?

113
{"b":"586001","o":1}