Поки Лемора видиралася назад на човен, Тиріон досхочу навитріщався на струмки води, що збігали між її грудей, на золоте сяйво світанку на гладенькій шкірі. Септа, сорока з гаком років віку, вродою не вражала, але очі вабила ще нівроку. «Палати хіттю — не така насолода, як валятися п’яним, та все ж якась розвага» — вирішив Тиріон. Маючи її, він хоча б почувався живим.

— Ти бачив черепаху, Хугоре? — запитала септа, викручуючи волосся. — З великим гребенем на спині?

Рано-вранці — то був найкращий час роздивлятися черепах. Удень вони глибоко пірнали або ховалися по берегах, та коли сонце тільки-но сходило, їх тягнуло на поверхню. Деяким припало до смаку пливти поруч із човном. Тиріон нарахував більше десятка різновидів: великих і малих, з пласкими спинами та червоними вухами, м’якотілих та костогризів, брунатних, зелених, чорних, з пазурями та рогами, з гребенями та візерунками на панцирах, укритих золотими, зеленими та вершковими вихорами. Стрічалися такі велетенські, що на спині могли б везти людину. Яндрі присягався, що за давніх часів ройнарське панство перетинало річку на черепахах. Вони з дружиною народилися на Зеленокрівці — двійко дорнійських «сиріток», що повернулися до Матері Ройни.

— Гребінь я чомусь прогледів.

«Бо подарував усю увагу одній голій жіночці.»

— Мені за тебе сумно. — Лемора натягнула на себе через голову свою білу рясу. — Я ж знаю, що ти підводишся так рано лише з надії побачити черепах.

— На схід сонця подивитися теж непогано. — «Майже так, як дивитися на юну діву, що голою постає з купелі. Одні діви бувають вродливіші за інших, але кожна дарує сподівання.» — Утім, і черепахи мають свої принади, не заперечуватиму. Що може бути приємнішим для ока, ніж двійко гарненьких опуклих… панцирів?

Септа Лемора засміялася. Як і кожен на «Соромливій діві», вона мала свої таємниці. Втім, хай береже їх на здоров’я. «Я не хочу її краще спізнати, я лише хочу її вграти.» Вона теж це розуміла, і коли вішала на шию кришталя своєї віри та розташовувала його у западинці між грудей, то щоразу дражнила Тиріона лукавою посмішкою.

Яндрі витягнув котву, стягнув одну з довгих жердин з даху надбудови і відштовхнув човен від берега. Двійко чапель підняли голови і подивилися, як «Соромлива діва» виходить на широку воду і починає потроху спливати униз течією. Яндрі став до стерна. Тим часом Ізілья перевернула коржі, поставила залізну пательню на жарівницю і поклала на неї тоненькі шматочки підчеревини. Бували дні, коли вона пекла коржі та смажила шкварки; іншими днями — смажила шкварки та пекла коржі. Раз у багато днів подавали рибу, та цього ранку, мабуть, не судилося.

Коли Ізілья відвернулася, Тиріон миттю поцупив з жарівниці коржика і прожогом кинувся геть, ледве уникнувши удару страшної дерев’яної ложки. Коржі найкраще було їсти гарячими, коли вони аж спливали медом та маслом. Пахощі смаженого сала скоро виманили знизу Качура. Він порознюхував навколо жарівниці, отримав від Ізільї ложкою та пішов до стерна відлити ранкову воду.

Тиріон почалапав приєднатися до нього.

— Оце так видовисько, — пожартував він, поки обоє випорожнювали міхури, — карлик і качур роблять могутню Ройну ще могутнішою.

Яндрі презирливо пирхнув.

— Матері Ройні, Йолло, твоя вода ні до чого. Це найбільша, найвеличніша річка у світі.

Тиріон струсив останні краплі.

— Та вже ж достатня, щоб утопити карлика, цього я не заперечую. Але Мандер такий самий завширшки, і Тризуб коло гирла теж. А Чорновода тече глибше.

— Ти не знаєш цієї річки. Почекай — і побачиш.

Шматочки сала потроху ставали хрусткими, коржі набували брунатно-золотистого відтінку. На чардак вибрався Молодий Гриф, запинаючись та позіхаючи.

— Доброго всім ранку.

Хлопець був нижчий від Качура, але його струнка постава підказувала, що він іще не набрав повного зросту. «Цей безбородий малий міг би причарувати будь-яку юну діву в Семицарстві — хоч із синім волоссям, хоч без. Лишень зазирнуть йому в очі — і розтануть.» Як і його батько, Молодий Гриф мав блакитні очі — але батькові були бліді, а синові темні. При світильні вони ставали чорними, а у сутінках здавалися порфіровими. Вії малий мав довгі, наче в жінки.

— Чую шкварки, — мовив хлопець, натягуючи чоботи.

— Хороші шкварки, — відповіла Ізілья. — Сідайте.

Всіх погодували на чардаку коло стерна; Молодому Грифові Ізілья пхала до рук медові коржі, а Качурові ляскала по руках ложкою, щойно він простягав їх по зайвий шматочок сала. Тиріон розірвав навпіл два коржі, наповнив серединку шкварками та відніс один Яндрі, що саме стернував. Потім він допоміг Качурові підняти велике косе вітрило «Соромливої діви». Яндрі вивів їх на середину річки, де течія плинула найсильніше. «Соромлива діва» була зграбним суденцем, у воді сиділа високо, а тому долала навіть наймілкіші притоки, переповзала мілини, де сідали більші за неї кораблі — проте з піднятим вітрилом та на гарній течії розвивала чималу швидкість. У верхів’ях Ройни це означало різницю між життям і смертю — так казав Яндрі.

— Вище Смутку на річці немає закону — вже тисячу років.

— І людей теж немає, скільки я бачу.

Тиріон помітив уздовж берегів якісь руїни — купи мурованого каменю, порослі бур’яном, мохом та квітками, — але жодних слідів людських домівок.

— Ти, Йолло, не знаєш цієї річки. Тут кожною протокою скрадаються піратські човни, а в руїнах ховаються збіглі невільники — бо ловці рабів рідко заходять так далеко на північ.

— Мені вже так обридли тутешні черепахи, що побачити ловця рабів — то була б приємна розрада.

Тиріон не був збіглим невільником і не надто боявся, що його впіймають людолови. Та й пірати навряд чи потурбували б човен, що йшов униз річкою — все варте їхньої уваги пливло угору з Волантису.

Коли сало скінчилося, Качур пхнув Молодого Грифа у плече кулаком.

— Час набити трохи синців. Сьогодні в нас мечі.

— Мечі? — вишкірився Молодий Гриф. — Мечі — це добре.

Тиріон допоміг йому вдягтися для двобою — у важкі штани, підбитий каптан і старий, весь в ум’ятинах панцирний обладунок. Пан Роллі натягнув на плечі виварену шкіру та кольчугу. Обидва вділи на голови шоломи і вибрали собі тупі мечі-півтораки зі скрині зброї. А тоді взялися на задньому чардаку до справи — завзято рубати один одного на очах решти вранішнього товариства.

Коли вони билися буздуганами або затупленими сокирами, більший зріст і дужі руки пана Роллі швидко долали опір супротивника. У бою мечами сили були рівніші. Жоден із двох цього ранку не взяв до рук щита — на чардаку тривала гра ударів та уколів, відбивів та ухилів, швидких кроків уперед та назад. Річкою котилася луна їхнього двобою. Молодий Гриф завдавав більше ударів, але Качурові були дошкульніші. За якийсь час здоровань почав утомлюватися, здіймати меча нижче і повільніше. Молодий Гриф відвернув усі його удари один за одним і ринув у шалений напад. Пан Роллі мусив сахатися і відступати. Коли вони досягли стерна, малий зв’язав клинки, вдарив Качура плечем і викинув у річку через облавок.

Качур випірнув, відпльовуючись і клянучи усе на світі, та почав ревти, щоб його виловили, поки костогризи не відчухрали йому яйця. Тиріон сам кинув йому кінець линви.

— Качури мали б плавати трохи краще, — мовив він, разом із Яндрі витягаючи лицаря на «Соромливу діву».

У відповідь пан Роллі ухопив Тиріона за комір.

— Ану ж подивимося, як плавають карлики, — сказав Качур і жбурнув Тиріона головою вперед у води Ройни.

Проте сміятися останнім випало таки карликові — плавати він умів вельми незле і бадьоро поплив за човном… аж доки ноги не схопила судома. Молодий Гриф простягнув йому жердину.

— Ти вже не перший, хто намагається мене втопити, — сказав Тиріон Качурові, поки виливав річкову воду з чобота. — Батько вкинув мене до колодязя, щойно я народився, але відьма глибин, що там жила, не схотіла прийняти таку бридку потвору і виплюнула мене назад.

Він стягнув і другого чобота, а тоді пройшов колесом по чардакові, бризкаючи водою на всіх присутніх.