Молодий Гриф засміявся.

— Де ти цього навчився?!

— У мартоплясів, — збрехав Тиріон. — Мати любила мене найбільше з усіх дітей, бо ж я був найменший. Годувала цицькою до семи років. Тоді брати з ревнощів запхали мене у лантух і продали до ватаги мартоплясів. Коли я спробував утекти, ватажок відрізав мені половину носа, відтак я не мав вибору, крім їздити з ними і вчитися розважати добрих людей.

Правда, звісно, була трохи інша. Перекидатися та стрибати його навчив дядько у віці шести чи семи років. Тиріон узявся до справи дуже завзято, і десь із півроку ходив колесом та перестрибував по всьому Кастерлі-на-Скелі, викликаючи усмішки на обличчях септонів, зброєносців та челяді. Навіть Серсея сміялася раз чи два, забачивши його вихватки.

Розваги скінчилися того дня, коли з Король-Берега повернувся після довгої відсутності їхній батько. Увечері Тиріон здивував панотця, подолавши довжину високого столу на помості догори дригом — стоячи на руках. Але князя Тайвина його вміння зовсім не розважило.

— Боги створили тебе карликом. Ти хочеш на додачу зробити з себе блазня? Ти вродився левом, а не мавпою!

«А ти, батечку, тепер не лев, а труп. А я стрибатиму, як мені подобається, і ходитиму хоч на вухах.»

— Тобі даровано хист викликати посмішки на людських обличчях, — мовила септа Лемора до Тиріона, поки він сушив собі ноги. — Подякуй Вишньому Батькові. Він має дарунки для всіх своїх дітей.

— Авжеж має, — чемно погодився Тиріон.

«Коли помру, хай мене поховають з арбалетом — щоб подякувати Небесному Батькові у той самий спосіб, як я подякував батькові земному.»

Одяг був наскрізь промоклий від непроханого купання, неприємно липнув до рук та ніг. Молодого Грифа саме повела геть септа Лемора — навчати таємниць святої віри. Тим часом Тиріон скинув із себе мокрий одяг і вбрався у сухий. Качур гучно зареготав, коли знову побачив його на чардаку. Тиріон не міг його винуватити, бо в своєму вбранні виглядав аж занадто кумедно. Каптан був поділений уздовж: ліва половина була лілового оксамиту зі спижевими нютами, права — жовтої вовни з вигаптуваними квітковими візерунками. Штани були розділені схожим чином: права нога була всуціль зелена, ліва — у червоно-білу смужку. Одна зі скринь Іліріо була натоптана дитячим одягом — трохи залежаним, але гарного крою. Септа Лемора розпорола кожну одежину, потім зшила докупи різні половинки, створивши подобу блазенського вбрання. Гриф наполіг, щоб Тиріон допомагав з різанням та зшиванням — без сумніву, прагнув його принизити. Але Тиріонові робота голкою подобалася, до того ж Лемора була приязним товариством, навіть попри вперту звичку дорікати йому за кожне блюзнірське слово про богів. «Якщо Гриф хоче пошити мене в дурні — гаразд, пошиюся власноруч.» Він знав, що десь там далеко з нього жахається князь Тайвин Ланістер — вже це позбавляло задумане приниження належної гостроти.

Інший його обов’язок до блазнювання жодного стосунку не мав. «Качур має меча, я — перо та пергамен.» Гриф наказав йому викласти на письмі усі його знання про драконів. Справа була довга і нелегка, тому карлик трудився щодня, сидячи зі схрещеними ногами на даху човнової надбудови і вкриваючи аркуші швидкими карлючками.

Протягом років Тиріон прочитав про драконів безліч різного. Великою мірою то були порожні балачки, покладатися на які було недоречно. Книжки, якими їх забезпечив Іліріо, на жаль, були не ті, які б він бажав собі сам. Що він прагнув мати натомість, то це повний примірник «Вогнів Вільноземства» — історії Валірії пера Галендро. На Вестеросі такого не було — навіть у Цитаделі бракувало двадцяти семи сувоїв. «Авжеж у Старому Волантисі має бути книгозбірня. Може, там знайдеться кращий примірник — якщо спершу відшукається шлях до Чорних Стін, до самого серця міста.»

Щодо книжки септона Барта «Дракони, вогнечерви та крилаті змії: про їхню неприродню історію» Тиріон не плекав великих сподівань. Барт був сином коваля, що піднісся аж до уряду Правиці Короля під час правління Джаяхаериса Миротворця. Вороги Барта завжди винуватили його в тому, що він був радше чаклун, ніж септон. Коли на Залізний Престол сів Баелор Блаженний, то наказав знищити геть усе написане Бартом. Десять років тому Тиріон читав уривок з «Неприродньої історії», який уник уваги Баелора Блаженного — але мав сумніви, що хоча б одна з праць Барта перетнула вузьке море цілою і неушкодженою. Ясна річ, іще менш вірогідним здавалося йому здибати книжку невідомого автора, де бракувало сторінок, зате не бракувало засохлої крові, під назвою «Кров’ю та вогнем» або «Смерть драконів». Ходили непевні чутки, що єдиний примірник її зберігається під міцним замком у підземних сховищах Цитаделі.

Коли на чардаку з’явився, позіхаючи, Півмаестер, карлик саме записував усе, що міг пригадати про шлюбні звичаї драконів — а уявлення про них Барта, Мункуна і Томакса вельми різнилися між собою. Хальдон пробрався до стерна посцяти на сонце, що виблискувало на воді, розбиваючись із кожним подихом вітру.

— Увечері, Йолло, маємо досягти місця злуки з Нойною! — крикнув до нього Півмаестер.

Тиріон підняв очі з-над свого письма.

— Мене звати Хугором. Йолло ховається у мене в штанях. Може, дістати — пограєтеся трохи?

— Краще не треба. Ще черепах налякаєш.

Хальдонова посмішка була гостріша за лезо кинджала.

— Як там зветься та вулиця у Ланіспорті, де ти, Йолло, народився?

— То провулок. Він не має назви.

Тиріон отримував збочену насолоду, вигадуючи найменші подробиці барвистого життя Хугора Схила, також відомого як Йолло — байстрюка з Ланіспорту. «Найкраща брехня завжди присмачена краплею правди.» Карлик знав, що розмовляє як західняк із Вестеросу, ще й західняк високого роду. Тому, певно, він мав бути виплодком якогось князька чи пана. Народитися він міг лише у Ланіспорті, бо знав це місто краще за Староград і Король-Берег — а саме у містах зрештою опинялися усі карлики, навіть ті, яких виплюнула з-поміж ніг на власній ріп’яній грядці молодиця Кугутиха. У селах не тримали ані звіринців з потворами, ані блазенських вертепів… хоча криниць мали вдосталь, куди й знаходили собі шлях небажані кошенята, триголові телята і такі немовлята, як він сам.

— Бачу, ти споганив ще трохи доброго пергамену, Йолло. — Хальдон саме зав’язував штани.

— Не кожен має хист, щоб стати аж половиною маестра. — Тиріонові вже боліла рука. Він відклав перо і розім’яв короткі пальці. — Чи не бажаєте ще гру в цивасу?

Півмаестер завжди у нього вигравав, але то був непоганий спосіб пересидіти нудні години.

— Увечері. А чи не приєднаєшся тим часом до уроку Молодого Грифа?

— Чому б ні? Комусь треба виправляти ваші помилки.

На «Соромливій діві» було чотири окремі бесіди. Одну поділяли Яндрі та Ізілья, в іншій жили удвох Гриф та Молодий Гриф. Септа Лемора мала окреме помешкання, і Хальдон теж. Хальдонове, до речі, було з-поміж усіх найбільше. Одна його стіна була загороджена книжковими полицями та кошиками, забитими старими сувоями та пергаменами; вздовж іншої шикувалися на риштунках рядки трунків, мастей та усілякого зілля. Золоте світло падало навскіс від хвилястої жовтої шибки круглого віконечка. З меблів тут було вузьке ліжко, стіл для письма, стілець, ослінчик та столик самого Півмаестра для циваси, заставлений різьбленими дерев’яними фігурами.

Урок почався з мов. Молодий Гриф розмовляв посполитою мовою так, наче з нею народився, вільно володів високовалірійською, суржиками Пентосу, Тирошу, Миру та Лису, а до них і торговельною говіркою жеглярів. Волантинська говірка була для нього новою так само, як для Тиріона, і щодня вони удвох намагалися вивчити кілька нових слів, а Хальдон виправляв їхні помилки. Меєринська виявилася важчою — її валірійські корені міцно застрягли у твердому ґрунті хрипкої, немилозвучної мови Старого Гісу.

— Треба мати бджолу в носі, щоб розмовляти гіскарською як належить, — пожалівся Тиріон.

Молодий Гриф зареготав, але Півмаестер сказав лише:

— Повторити.