— Князю Яносе. — Джон вклав меча до піхов. — Я віддаю вам провід над замком Сірий Сторож.

Слинт був застуканий зненацька.

— Сірий Сторож?… Це ж там, де ти переліз Стіну зі своїми дичацькими друзяками…

— Саме там. Мушу визнати, фортеця у вельми непоказному стані. Ви її полагодите в міру своїх сил. Почніть з вичищення лісу. Візьміть каміння зі зруйнованих будівель і відновіть ті, які ще стоять.

«Праця буде тяжкою та грубою, — хотів додати він. — Ви спатимете на камені, надто виснажені для скарг і змов. Скоро ви забудете, що таке тепло — зате, може, згадаєте, що таке гідність.»

— Ви матимете тридцятеро людей. Десятьох звідси, десятьох з Тіньової Вежі, і ще десятьох позичить нам король Станіс.

Слинтове обличчя набуло кольору сливи; м’ясисті щоки затремтіли.

— Гадаєш, я не бачу, що тут коїться? Яноса Слинта отак просто круг пальця не обведеш! Мені довірили оборону Король-Берега, коли ти ще в пелюшки срався! Забирай свою руїну собі, байстрюче!

«А я ж дав вам нагоду показати себе, пане князю. Лишив шлях до життя і честі. Якого ви, пане, вщент позбавили мого батька.»

— Ви мене погано зрозуміли, ясний паночку, — мовив Джон. — Це було не прохання, а наказ. Відси до Сірого Сторожа двісті верст. Складайте зброю та броню, прощайтеся, з ким завважите за потрібне, і готуйтеся відбути завтра на світанку.

— Ні! — скочив на ноги князь Янос, перекидаючи з гуркотом за себе стільця. — Я не поїду покірно на морозну смерть! Щоб сам Янос Слинт — і слухав наказів байстрюка зрадника престолу?! Гадаєш, я не маю друзів? Авжеж маю, затям собі! Не лише тут, а й у Король-Березі. Я був князем на Гаренголі! Віддавай свою руїну одному з тих сліпих дурнів, що кидали жереб за тебе, а я цього не потерплю. Чув мене, малий? Я цього не потерплю!

— Доведеться потерпіти.

Слинт не зізволив відповісти, копнув перекинутого стільця геть із дороги та вийшов.

«Він досі бачить у мені хлопчину, — подумав Джон. — Зеленого хлопчину, якого можна злякати лайками та погрозами.» Лишалося тільки сподіватися, що за ніч князь Янос трохи отямиться.

Наступний ранок показав: сподівання були марні.

Джон знайшов Слинта за сніданком у братській трапезній. З ним був пан Алісер Терен і ще кількоро їхніх посіпак. Вони саме з чогось реготали, коли Джон спустився сходами разом із Залізним Еметом та Скорботним Едом; позаду крокували Мулій, Лошак, Рудий Джак Крабб, Рожко Буйцвіт і Овейн-Пришелепок. Трипалий Гоб саме роздавав з казана вівсяну кашу. Королевині люди, люди короля і чорні братчики сиділи за окремими столами; хтось зігнувся над мисками каші, хтось натоптував черево підсмаженим хлібом з салом. Джон побачив за одним столом Пипа з Греном, за іншим — Бовена Марша. У повітрі стояв сморід диму та підгорілого сала; під склепіннями стелі бриніла луна від стукоту ножів та ложок.

Але всі голоси та шум обірвалися разом.

— Князю Яносе, — оголосив Джон, — я дарую вам останню надію на порятунок. Покладіть ложку та йдіть до стайні. Я наказав засідлати вашого коня. До Сірого Сторожа путь неблизька і нелегка.

— То й рушай туди сам, шмаркачу! — зареготав Янос Слинт, бризкаючи рідкою кашею собі на груди. — У Сірому Сторожі місце саме таким, як ти. Так мені гадається. Щоб не крутився тут перед очима доброчесних людей, маючи знак звіра на байстрюцькому чолі.

— То ви відмовляєтеся виконати мій наказ?

— Запхай свій наказ у свою байстрюцьку дупу! — відповів Слинт, здригаючись щелепою від обурення.

Алісер Терен слабенько посміхнувся, не зводячи з Джона очей. За одним зі столів почав реготати Годрі Велетнева Смерть.

— Як забажаєте. — Джон кивнув до Залізного Емета. — Заберіть князя Яноса на Стіну…

«…і посадіть до крижаної келії» — хотів був наказати він. День чи тиждень скрученим у крижаному мішку примусили б Слинта труситися у пропасниці та благати про звільнення — Джон був цього певний. «Але щойно він вийде на волю, як знову почне плести змови разом із Тереном.»

«…і прив’яжіть до коня» — хотів був наказати він. Якщо Слинт не хоче їхати до Сірого Сторожа воєводою, то поїде кухарем. «Але мине якийсь час, і він неодмінно втече. А скількох іще підмовить утекти з собою?»

— …і повісьте з неї у зашморгу, — закінчив Джон.

Обличчя Яноса Слинта збіліло, наче молоко. Ложка випала з пальців. Ед та Емет перетнули трапезну, гучно карбуючи кроки на кам’яній підлозі. Бовен Марш роззявив рота, не сказав ані слова і стулив його знову. Пан Алісер Терен сягнув по руків’я меча. «Ну ж бо, — подумав Джон. Пазур висів у нього за спиною. — Оголи клинка. Дай мені привід оголити свого.»

Половина людей у трапезній вже стояла на ногах. Південські лицарі та щитники, вірні королю Станісу, червоній жінці чи обом відразу, присяжні братчики Нічної Варти… Багато з них обрали Джона своїм князем-воєводою. Інші кинули жереби за Бовена Марша, пана Дениса Малістера, Котера Пайка… а хто і за Яноса Слинта. «Пригадую, таких було кількасот.» Джонові стало цікаво, скільки з них знаходиться просто зараз у цій келії.

Якусь мить цілий світ коливався на лезі меча. Потім Алісер Терен прибрав руку від зброї та відступив убік, даючи Едові Толету дорогу.

Скорботний Ед ухопив Слинта під одну руку, Залізний Емет — під другу. Разом вони стягли його з лави.

— Ні! — заперечив князь Янос, бризкаючи кашею з рота. — Ні, приберіть руки! Це ж шмаркач, підлий байстрюк! Його батько був зрадником! На ньому печатка звіра, і отой його вовчисько… Пустіть мене, бо пошкодуєте про день, коли наклали руки на Яноса Слинта! Я маю друзів у Король-Березі! Застерігаю: ви ще…

Слинта вже тягли угору сходами, а він не припиняв лаятися та погрожувати. Джон пішов за ним надвір; позаду швидко порожнів підвал, що правив за трапезну.

У підйомній кліті Слинт на мить вирвався на волю і спробував був опиратися, але Залізний Емет ухопив його за горлянку, вгатив спиною в залізне пруття і швидко придушив опір. Дотоді вже всі мешканці замку Чорного вибігли назовні подивитися, що відбувається. Навіть Вала визирнула зі свого вікна, звісивши довгу золоту косу через плече. На сходах Король-Башти стояв Станіс, оточений лицарями.

— Якщо шмаркач гадає мене злякати, то помиляється! — чулися слова князя Яноса. — Він не посміє мене повісити. Янос Слинт має друзів — вельми впливових друзів, ось побачите…

Решту його слів здмухнуло вітром.

«Ні, так не можна» — подумав Джон, а вголос наказав:

— Стійте!

Емет обернувся, спантеличений.

— Що таке, пане воєводо?

— Я його не вішатиму, — мовив Джон. — Ведіть сюди.

— Порятуй нас, Седмице! — почувся вигук Бовена Марша.

Посмішка на обличчі князя Яноса Слинта нагадувала своєю солодкістю згіркле масло… але швидко згасла, коли Джон наказав:

— Еде! Знайди мені пенька.

І вийняв з піхов Пазур.

Поки шукали годящу колоду, князь Янос розчепірився у підйомній кліті й не хотів виходити; Залізному Еметові довелося витягати його силоміць.

— Ні! — верещав Слинт, поки Емет коли пхав, а коли волік його дворищем. — Відпустіть!… Ви не можете!… Коли Тайвин Ланістер дізнається, ви всі пошко…

Емет вибив з-під нього ноги. Скорботний Ед поставив Слинтові чобіт на спину, щоб утримати на колінах, а Емет підсунув пенька під голову.

— Не смикайтеся — то й смерть буде легшою, — застеріг Джон Сніговій. — А будете ухилятися від меча — однаково помрете, але гидкіше та болісніше. Випростайте шию, пане князю.

Джон обіруч ухопив руків’я меча-байстрюка і високо його здійняв; клинком угору та вниз забігали відблиски блідого світанку.

— Якщо маєте останнє слово, саме час його проказати, — мовив Джон, чекаючи останнього прокляття.

Але Янос Слинт викрутив шию, вирячив очі вгору і заблагав:

— Молю вас, пане воєводо! Милосердя! Я… я поїду, я… я…

«Ні, — подумав Джон. — Ти сам зачинив ті двері.»

Пазур упав донизу.

— Можна мені його чоботи? — запитав Овейн-Пришелепок саме тоді, коли голова Яноса Слинта котилася грязюкою дворища. — Майже нові, ще й хутром підбиті.