— Воєводо Сніговію! — покликав маестер Аемон. — Я вам залишив книжку в моїх покоях. «Нефритову скарбницю». Її написав волантинський шукач пригод Колокво Вотар, що мандрував на схід і відвідав усі землі Нефритового моря. В книзі є уривок, який має вас зацікавити. Я наказав Клідасові його позначити.
— Неодмінно прочитаю, — відповів Джон Сніговій.
Маестер Аемон витер носа.
— Знання — це зброя, Джоне. Озбройтеся якомога краще, перш ніж виїхати на битву.
— Авжеж.
Джон відчув на обличчі щось мокре та холодне. Здійнявши очі, він побачив сніг. «Поганий знак.» Джон обернувся до Чорного Джака Булвера.
— Рухайтеся так швидко, як зможете, але без зайвого поспіху. Пам’ятайте, що з вами кволий старий та грудне немовля. Тримайте їх у теплі та добре годуйте.
— І ви так само, мосьпане. — Йоля не надто поспішала лізти до воза. — Зробіть йому те саме. Знайдіть годувальницю, як обіцяли. Неодмінно знайдіть. Хлопчикові… Даллиному синові… тобто маленькому принцикові… знайдіть йому хорошу жінку, щоб ріс міцненький та величенький.
— Даю в тім своє слово.
— А імені йому не давайте. Не смійте давати ім’я до двох років. Коли дітей називають, поки вони під цицькою, то наврочують лихо. Ви, ґави, цього не знаєте, але це правда.
— Як накажете, шановна пані.
— Не кличте мене так! Я просто мати, ніяка не пані. Я — дружина Крастера, і донька Крастера, і мати дитини.
Йоля віддала дитину Скорботному Едові, видерлася на воза і накинулася хутряними шкурами. Коли Ед повернув їй дитя, Йоля приклала його до грудей. Сем відвернувся, збуряковілий лицем, і почав видиратися на кобилу.
— Та рушаймо вже! — закликав Булвер, ляскаючи батогом.
Вози потроху рушили уперед. Сем затримався.
— Ну, — мовив він, — на все добре вам.
— І тобі, Семе, — відповів Скорботний Ед. — Але твій корабель не потоне, я цього певний. Тонуть лише ті, якими пливу я.
Джон дещо пригадав.
— Коли я вперше побачив Йолю, вона тулилася спиною до стіни Крастерового Дитинця. Тоненька темнава дівчинка з великим черевом. Вона щулилася і сахалася від Привида — той якраз попорався серед її кроликів. Гадаю, вона боялася, щоб вовк не розірвав їй живота і не з’їв дитину… але ж боятися варто було не вовка, так?
— Вона має більше мужності, ніж сама знає, — відповів Сем.
— Ти теж, Семе. Швидкої та безпечної вам подорожі. Подбай про маестра Аемона і про малого. — Холодні краплі на обличчі нагадали Джонові про день, коли він прощався з Роббом у Зимосічі, не знаючи, що бачиться з ним востаннє. — І вдягни каптура. У тебе в волоссі тануть сніжинки.
Коли маленький загін зник на відстані, східне небо остаточно посірішало, почався густий снігопад.
— Велетень чекатиме на ласку князя-воєводи, — нагадав йому Скорботний Ед. — І Янос Слинт теж.
— Так.
Джон зиркнув угору на Стіну, що нависала над головою, наче крижана гора. «П’ятсот верст від краю до краю, сто сажнів угору.» Сила Стіни полягала в її височині; довжина Стіни була її слабкістю. Джон пригадав слова, сказані колись батьком: «стіна має лиш ту силу, що їй дають люди за нею». Вояки Нічної Варти мали мужність і вірність, але їх було надто мало, щоб упоратися зі справою, яка чекала попереду.
Велетень чекав у зброярні. Справжнє ім’я його було Бедвик, а Велетнем розвідник звався, бо мав зросту хіба на волосину більше за п’ять стоп — нижчого коротуна не було у всій Нічній Варті.
Джон почав розмову без манівців:
— Нам уздовж Стіни треба більше очей. Подорожніх замків, де чати могли б зігрітися від холоду, знайти гарячу їжу та свіжих коней. Я ставлю залогу в Крижаному Сліді та віддаю вам провід над замком.
Велетень поколупався кінчиком мізинця у вусі — наче недочув сказане.
— Провід? Мені? А чи знають пан воєвода, що я — вилупок безземельного селюка? А на Стіну потрапив за лісокрадство?
— Ви служите у розвідниках більше як десять років. Ви вижили на Кулаку Першолюдей і в Крастеровому Дитинці, ще й повернулися, щоб розповісти іншим. Молоді братчики дивляться на вас знизу вгору.
Коротун зареготав.
— Та на мене хіба карлик дивитиметься знизу вгору! Я ж і читати не вмію, пане воєводо. Хіба ім’я своє напишу, як день буде ясний.
— Я пошлю до Старограду по маестрів. Для нагальної потреби ви матимете двох круків. Коли ж такої потреби не буде, висилайте кінних гінців. Поки ми не матимемо вдосталь маестрів та вдосталь птахів, я хочу поставити вервечку сторожових вогнів нагорі Стіни.
— Скільки ж бідолах будуть при мені служити?
— Двадцятеро з Варти, — відповів Джон, — і ще пів-стільки від Станіса. — «Старі, зелені та поранені.» — То не найкращі його люди, і чорне ніхто з них не вдягне, але коритися будуть. Приставте їх до справи, щоб не байдикували. Четверо з братчиків — бережани зі столиці, що приїхали на Стіну разом із князем Слинтом. На тих накидайте оком, а іншим стежте, чи не полізуть дичаки через Стіну.
— Та стежитиму, пане воєводо… але ж як на Стіну видереться вдосталь дичаків, то тридцятеро їх відти не скинуть.
«Може, і три сотні не скинуть» — подумав Джон, але вголос свого сумніву не виказав. Поки дичаки лізли Стіною, вони були надзвичайно вразливі: адже згори можна було кидати списи і каміння, лити барила гарячої смоли, а їм лишалося тільки відчайдушно чіплятися за лід. Іноді Стіна мовби скидала їх із себе сама — так, як собака струшує бліх. Джон бачив це сам, коли скиба льоду відвалилася під вагою Валиного коханця Ярла, зронивши його униз на певну смерть.
Але якщо дичакам вдасться дістатися верхівки Стіни непоміченими, усе зміниться. Маючи час, вони виріжуть собі нагорі зручні східці та стежки, вирубають зубці для оборони, скинуть мотузки та драбини тисячам, які прийдуть слідом. Саме так колись учинив Раймун Рудоборід — Раймун, що був Королем-за-Стіною за часів діда його діда. В ті дні князем-воєводою Варти служив Джак Мусгод. «Жвавим Джаком» кликали його брати, доки з півночі не прийшов Рудоборід… а опісля і навіки стали кликати Джаком Соньком. Військо Раймуна знайшло свою криваву долю на берегах Довгозера, затиснене між потугами князя зимосіцького Вілама і П’яного Велетня Хармонда Умбера. Рудоборода власноруч убив Артос Невблаганний, молодший брат князя Вілама. Нічна Варта прибула надто пізно для бою з дичаками, але саме вчасно, щоб їх поховати — такий одбуток наклав на них розлючений їхнім спізненням Артос Старк, стоячи над безголовим трупом загиблого брата.
Джон не хотів, щоб наступні покоління пам’ятали його Джоном «Соньком» Сніговієм.
— Тридцятеро людей краще, ніж жодного, — мовив він до Велетня.
— Та вже ж, — погодився коротун. — А чи можу я взнати: пан воєвода відкривають лише Крижаний Слід, або інші замки теж?
— Маю намір згодом поставити залоги в усіх, — відповів Джон. — Але наразі це будуть Крижаний Слід і Сірий Сторож.
— Кого ж пан воєвода поставлять за очільника у Сірому Сторожі?
— Яноса Слинта, — відповів Джон. «І хай рятують нас боги.» — Тисяцьким золотих кирей не стають зовсім без хисту. Слинт народився сином різника. Він був сотником на Залізній Брамі, коли помер Манлі Стокварт. Джон Арин підніс його до нового уряду і доручив оборону Король-Берега. Може, наш пан князь не такий йолоп, яким здається. Ось нехай і покаже себе у Сірому Сторожі.
«Подалі від Алісера Терена.»
— Може, воно й так, — відповів Велетень, — та я б його радше приставив за кухарчука до Трипалого Гоба. Хай би різав ріпу на обід — може, хоч її не перепаскудить.
«Дзуськи. З його рук я б не скуштував ані шматочка.»
Минула вже половина ранку, коли князь Янос нарешті з’явився за відданим йому наказом. Джон саме чистив Пазур. Хтось довірив би таку справу джурі чи зброєносцеві, але князь Едард навчив синів дбати про зброю власноруч.
Коли Барило та Скорботний Ед прибули зі Слинтом, Джон подякував їм і запросив князя Яноса сідати. Той сів — рвучко, незграбно та сердито, — схрестив руки на грудях, насупив мармизу і наче не помітив оголеного клинка у руках князя-воєводи. Джон ковзнув намащеною ганчіркою вздовж меча-байстрюка, вдивився у гру вранішнього світла на рясицях… уявляючи, як легко такий меч прорізав би шкіру, сало та жили, щоб відділити потворну макітру Слинта від тулуба. Усі злочини пробачалися тим, хто вдягав чорне, усі союзи та вірність світським володарям забувалися… і все ж Джон не міг знайти у собі сили вважати Яноса Слинта своїм присяжним братом. «Ми — кревні вороги. Він допоміг убити мого батька і доклав усіх зусиль, щоб знищити мене.»