— Але ж можна попрохати Цитадель про нових маестрів…
— Я так і зроблю. Нам стане у пригоді кожен. Але Аемона Таргарієна не так легко замінити.
«Якась недоладна виходить розмова. Не така, як я сподівався.» Він знав, що з Йолею поведеться важко, та гадав, що принаймні Сем радо зміняє небезпеки стіни на тепло Старограду.
— Я був певний, Семе, що це тебе потішить, — мовив Джон здивовано. — У Цитаделі є стільки книжок, що жодна людина в світі не прочитає їх усі. Там тобі буде добре, Семе. Я цього певний. Як і того, що ти не зрадиш мої сподівання.
— Зраджу. Так, книжки я читати вмію, але ж… м-м-маестер має бути цілителем, а я к-к-крові лякаюся. — Він простягнув до Джона тремтливу руку, що доводила його слова. — Я Сем Сполоханий, не Смертяний.
— Сполоханий? Чого тобі боятися у Старограді? Докорів безсилих старців? Семе, ти бачив на власні очі натовп упирів, що нападали на Кулак. Люту хвилю живих мерців з чорними руками та блакитним вогнем у очницях. Ти власноруч убив Іншого!
— То д-д-раконоскло, не я…
— Помовч! — розсердився Джон. Після Йолі в нього вже не лишилося терплячки на товстунові страхи. — Ти брехав і плів змови, щоб зробити мене князем-воєводою. І тепер ти мені коритимешся. Ти поїдеш до Цитаделі й викуєш собі ланцюга. І якщо доведеться розтинати трупи, то розтинатимеш. Принаймні у Старограді вони не опиратимуться.
— Пане воєводо… мій б-б-батько, князь Рандил, він, він, він… адже життя маестра — це життя у покорі та неволі… Жоден син дому Тарлі ніколи не носитиме ланцюга. Уроджений володар Рогошпилю ніколи не лизатиме чоботи якомусь нікчемному випанкові. Джоне, я не можу повстати проти волі свого батька!
«Убий хлопчика, — подумав Джон. — Хлопчика у собі та хлопчика у ньому. Вбий обох, триклятий байстрюче.»
— Ти не маєш батька. Тобі лишилися тільки брати. Тільки ми. Твоє життя належить Нічній Варті. Тому ходи до себе, запхай у заплічну торбу пару підштанків і що там тобі ще знадобиться у Старограді. Ти вирушаєш за годину до сходу сонця. І ось тобі ще один наказ. Віднині й надалі ти не посмієш звати себе боягузом. За останній рік ти пережив більше небезпек, ніж пересічна людина — за все життя. Якось та зумієш пережити Цитадель. І з’явишся до неї не наполоханим хлопчаком, а присяжним братчиком Нічної Варти. Я не можу наказати тобі стати хоробрим, але наказую сховати і не показувати свої страхи. Ти проказав обітниці, Семе. Пам’ятаєш їх?
— Я… я спробую.
— Не спробуєш. А виконаєш мій прямий наказ.
— Нак-каз! — Мормонтів крук заплескав великими чорними крилами.
Сем здувся, наче порожній міх.
— Слухаю волю князя-воєводи. А чи… а чи знає про це маестер Аемон?
— Ми з ним разом це замислили. — Джон прочинив Семові двері. — І не треба зайвих прощань. Що менше людей знатиме, то краще. За годину до світанку, коло цвинтаря.
Сем утік від нього так само, як перед ним утекла Йоля.
Джон відчув утому. «Поспати б.» Він просидів пів-ночі, риючись у мапах, складаючи листи та обговорюючи свої задуми з маестром Аемоном. Та навіть коли дістався, запинаючись, до свого вузького ліжка і звалився на нього, то зразу заснути не зміг. Він знав, що лежить попереду, і неспокійно перекидався, розмірковуючи над останніми словами маестра Аемона.
— Прошу пана воєводу вислухати мою останню пораду, — мовив старий. — Ту саму, що я дав багато років тому своєму братові, коли розлучався з ним назавжди. Йому було тридцять і три роки; Велика Рада саме обрала його сісти на Залізний Престол. Він був дорослий чоловік, мав власних синів, та в дечому лишився зовсім хлопчиком. Яйк мав у собі чимало милої зворушливої невинності, яку ми всі так любили. «Убий у собі хлопчика, — сказав я йому того дня, коли сідав на корабель до Стіни. — Правити повинен чоловік. Аегон, а не Яйк. Убий хлопчика, і хай народиться чоловік.»
Старий помацав Джонові обличчя.
— Ви, князю-воєводо, удвічі молодші за тодішнього Яйка, і ваш тягар, боюся, є жорстокішим за його. Ви мало знайдете втіхи у вашому правлінні, та сподіваюся, знайдете в собі сили зробити те, що належить зробити. Убийте хлопчика, Джоне Сніговію. Зима майже насунулася. Убийте хлопчика, і хай народиться чоловік.
Джон вдягнув кобеняка і хутко вийшов назовні. Щодня він обходив замок Чорний, відвідував вартових на чатах, вислуховував їхні звіти в першу чергу і власними вухами, потім дивився, як Ульмер трудиться з учнями коло стрілецьких цілей, розмовляв з людьми короля та королеви, ходив льодом нагорі Стіни, щоб роздивитися пущу. За ним усюди білою тінню припадав Привид.
Коли Джон піднявся на Стіну, її саме охороняв Кедж Білоокий. Власних іменин за життя Кедж зустрів сорок із гаком, тридцять із них — на Стіні. Ліве око він мав сліпе, праве — лихе та хиже. У пущі, верхи на бахмутику та з сокирою при сідлі, він не поступався жодному розвідникові Варти, але з іншими братчиками ніколи добре не ладнав.
— День тихий, — доповів він Джонові. — Нічого не сталося. От хіба непотойбічні розвідники…
— Непотойбічні розвідники? — здивувався Джон незнайомому слову.
Кедж вишкірився.
— Двійко лицарів. Поїхали з годину тому на південь королівським гостинцем. Коли Дивен побачив, як їхні дупи підскакують на конях, то сказав, що південські йолопи не по той бік Стіни розвідничають.
— Зрозуміло, — мовив Джон.
Він дізнався більше від самого Дивена — старий лісник саме сидів у куренях і сьорбав юшку з полумиска.
— Еге ж, пане воєводо, бачив я їх. Горп та Масей, отакої. Казали, що їх Станіс вислав. А нащо, куди, і коли повернуться — того не казали.
Пан Річард Горп і пан Юстин Масей належали до королевиних людей і сиділи на почесних місцях у королівській раді. «Якби Станіс мав на думці розвідку, то вислав би двох пересічних охочекомонників, — подумав Джон. — Але якщо потрібні посли чи перемовники — тут краще надіслати лицарів.» Котер Пайк повідомив зі Східної Варти, що цибульний князь та Саладор Саан наставили вітрило на Білу Гавань до князя Мандерлі. Певно ж, вони були не єдині посланці до можливих союзників — його милість не мав ані часу, ані терпіння чекати.
Але чи повернуться «непотойбічні розвідники»? То було окреме питання. Лицарі чи не лицарі, але півночі вони не знали. «За королівським гостинцем спостерігає чимало очей. І не всі з них дружні.» Утім, то був не Джонів клопіт. «Хай Станіс має свої таємниці. Мені досить і моїх — про те знати богам.»
Тієї ночі в ногах постелі спав Привид, а Джонові хоч раз не снилося, що він вовк. Та від того йому не полегшало: кілька годин Джон крутився і перекидався, а коли заснув, то опинився у нічному жахітті. Там була Йоля, вона плакала і благала дати спокій її діткам, але Джон вирвав їх у неї з рук, відрубав обом голови, потім поміняв місцями і наказав пришити на місце.
Прокинувшись, він побачив над собою в пітьмі опочивальні Еда Толета.
— Мосьпане? Саме час. Година вовка. Ви лишили наказ, щоб вас розбудили.
— Принеси випити чогось гарячого, — мовив Джон, відкидаючи ковдри.
Поки Джон вдягався, Ед повернувся і пхнув йому до рук паруючого кухля. Джон чекав пряного вина і здивувався, скуштувавши ріденької юшки, що мала присмак цибулі та моркви, але, здавалося, не містила їх ані шматочка. «У моїх вовчих снах пахощі сильніші, — подумав Джон, — і їжа багатша на смак. Здається, з нас двох Привид живіший за мене.» Порожнього кухля він лишив на ковадлі.
При дверях на варті цього ранку стояв Барило.
— Я хочу говорити з Бедвиком та з Яносом Слинтом, — мовив до нього Джон. — Приведіть їх сюди на світанку.
Світ ззовні був чорний та тихий. «Холодний, але не на смерть. Поки що ні. Як зійде сонце, то потепліє. Коли буде на те божа ласка, Стіна ще й плакатиме.»
Коло цвинтаря вже стояла готова до походу валка. Провід над нею Джон віддав Чорному Джакові Булверу; йому корилося з десяток кінних розвідників, що охороняли два вози. На одному високою купою громадилися скрині та мішки — харчі та все необхідне для подорожі. Інший віз мав жорсткий дашок з вивареної шкіри від вітру та снігу. У задку його сидів маестер Аемон, утушкований у ведмежу шкуру, в якій здавався малою дитиною. Сем та Йоля стояли поруч. Її очі були червоні та набряклі, але на руках вона тримала добре загорнуте немовля. Чиє саме воно було — її чи Даллине — сказати було важко; Джон-бо бачив обох хлопчиків разом лише кілька разів. Йолин малий був старший, Даллин — міцніший; на вік та зріст обидва скидалися одне на одного достатньо, щоб кожен, хто не знав їх достеменно, не зумів би легко розрізнити.
