— Ну, — посовався Сем у кріслі, — таки не є. Адже так?

— Я дав Станісу харчів, притулок і Ніч-Кром, а ще дозволив оселити якусь частину вільного народу в Дарунку. Це все.

— Князь Тайвин скаже, що це забагато.

— Станіс каже, що цього замало. Що більше даєш королю, то більше він жадає. Ми гуляємо крижаним мостом, де по обидва боки — бездонне провалля. Задовольнити одного короля — то вже справа нелегка. Задовольнити двох — навряд чи можлива.

— Так, але… раптом Ланістери переможуть, і князь Тайвин вирішить, що ми зрадили короля тим, що допомогли Станісові? Це ж буде кінець Нічній Варті. Він має за собою Тирелів з усім могуттям Вирію. І він таки розбив князя Станіса на Чорноводі.

— Чорновода — то була одна битва. Робб виграв усі свої битви, а голову втратив. Якщо Станісові вдасться підняти північ…

Сем завагався, потім відповів:

— Ланістери мають собі власних північан. Князя Болтона та його байстрюка.

— Станіс має Карстарків. Якщо він залучить до своєї справи ще й Білу Гавань…

— Якщо, — наголосив Сем. — А якщо ні… тоді, пане воєводо, навіть паперовий щит краще, ніж зовсім ніякого.

— Та мабуть.

«Вони з Аемоном наче змовилися.» Чомусь Джон сподівався, що Сем Тарлі матиме інший погляд на справу. «Це ж лише чорнило та пергамен.» Але зрештою Джон змирився, ухопив перо та підписав.

— Подай мені воску для печаток.

«Перш ніж я роздумаюся.» Сем поспіхом виконав наказ. Джон приклав печатку князя-воєводи і передав йому листа.

— Віднеси маестрові Аемонові, коли підеш. Хай надішле птаха до Король-Берега.

— Надішлю. — Сем, здавалося, відчув полегшення. — Пане воєводо, чи не можна спитати… Я бачив, як звідси вийшла Йоля. Вона трохи не плакала.

— Вала знову прислала її прохати про Манса, — збрехав Джон, і вони трохи побалакали про Манса, Станіса та Мелісандру Асшайську, аж доки крук не доїв останні зернятка і не заверещав: «Кров!».

— Я відсилаю Йолю з замку, — мовив Джон. — І не саму, а з хлопчиком. Треба шукати нову годувальницю для його молочного брата.

— Поки не знайдете, згодиться козяче молоко. Для дитини воно краще за коров’яче.

Розмови про грудне молоко, вочевидь, викликали Семове замішання, і він раптом почав говорити про давню історію, про юнаків-воєвод, що служили і померли століття тому. Джон обірвав його, мовивши:

— Розкажи мені щось корисне. Розкажи про нашого ворога.

— Про Інших. — Сем облизнув губи. — Вони згадуються у літописах, але не так часто, як я чекав. Ну тобто у тих літописах, які я знайшов і продивився. Бо ж там напевне є і такі, що я проминув. Частина старих книжок розвалюється на шматки; як гортаєш сторінки, то вони кришаться. А найстаріші… вони або геть розсипалися, або так поховані, що я не знайшов, або… ну, таке теж може бути, що їх і нема, тих книжок, і не було ніколи. Найстаріші літописи, що ми маємо, написано після того, як андали прийшли на Вестерос. Першолюди лишили тільки руни на каменях. І тому все, що нам здається відомим про Вік Звитяжців, Вік Світанку і Довгу Ніч — то розвідки, написані септонами за тисячі років після подій. У Цитаделі є архімаестри, які геть усе в них ставлять під сумнів. Старі оповіді повняться королями, що правили століттями, та лицарями, які здобували собі слави за тисячу років перед тим, як з’явилося лицарське звання. Та ви й самі знаєте перекази про Брандона Будівника, Симеона Зореокого, Короля Ночі… ми звемо вас дев’ятсот дев’яносто восьмим князем-воєводою Нічної Варти, але найстаріший список, що я зміг знайти, містить шістсот сімдесят чотири воєводи, а відтак його мало бути написано у часи…

— Дуже давні часи, і то минулі, — перебив Джон. — Що там про Інших?

— Я знайшов згадку про драконоскло. Колись, за Віку Звитяжців, діти лісу щороку давали Нічній Варті сто обсидіанових кинджалів. Майже всі оповіді погоджуються, що Інші приходять тоді, коли стає холодно. Або ж навпаки — коли вони приходять, тоді холоднішає. Іноді вони з’являються у снігових буревіях і зникають, коли небо ясніє. Вони ховаються від сонячного світла і виникають у пітьмі ночі… або ж пітьма настає, коли вони приходять. Хтось пише, що Інші їздять верхи на трупах тварин. Ведмедів, лютововків, мамутів, коней — байдуже, аби були мертві. Той, що вбив Малюка-Павлюка, їхав на мертвому коні — принаймні хоч тут нас не дурять. Деякі джерела також повідомляють про велетенських крижаних павуків. Я не знаю, хто це такі. Людей, яких убито в сутичках з Іншими, треба спалити, бо інакше вони повстануть знову як їхні посіпаки.

— Ми все це знаємо. Питається, як із ними боротися?

— Якщо вірити переказам, обладунок Інших стійкий проти більшості пересічних клинків, а їхні власні мечі такі холодні, що аж ламають гартовану крицю. Але їх відлякує вогонь і вражає обсидіан. Я знайшов одну розвідку про Довгу Ніч, у якій оповідається про останнього звитяжця, що вражав Інших клинком драконосталі. Там написано, що проти неї Інші безсилі.

— Драконосталь? — Слово було для Джона новим. — Невже валірійський булат?

— Мені теж це одразу спало на думку.

— Тобто якщо я переконаю панство Семицарства віддати нам усі їхні мечі валірійського булату, ми будемо врятовані? А чом би й ні! Хіба важко? — «Не важче, ніж попрохати віддати нам їхнє золото і замки.» Джон гірко засміявся. — То ти знайшов, хто ж такі ці Інші, звідки з’являються, чого хочуть?

— Ще не знайшов, пане воєводо — та може, просто не ті книжки читав. Я ж іще кількасот навіть не відкрив. Якби ж мені більше часу, я знайду все, що тільки можна знайти.

— Часу якраз і немає. Тобі час збирати речі, Семе. Ти їдеш разом із Йолею.

— Їду?! — Сем витріщився на нього, роззявивши рота, наче не розумів сказане слово. — Я кудись їду? До Східної Варти, пане воєводо? Або… куди мені…?

— До Старограду.

— До Старограду?! — кавкнув Сем пискляво-придушеним голосом.

— Аемон теж їде.

— Аемон? Маестер Аемон?! Але ж… пане воєводо… йому сто два роки… а ви відсилаєте і його, і мене? Хто ж поратиме круків? А як вони захворіють чи пораняться, тоді…

— Їх попорає Клідас. Він служить Аемонові багато років.

— Клідас не маестер, а лише шафар, і очі в нього слабкуваті. Вам потрібен маестер. Але ж маестер Аемон такий слабий, а тут подорож морем… раптом що… він такий старий, і…

— Його життя буде в небезпеці. Я це знаю, Семе. Але тут на нього чатує ще більша небезпека. Станіс знає, хто такий Аемон. Якщо червоній жінці знадобиться королівська кров для її химороді…

— Ой. — Семові щоки втратили усякий колір.

— У Східній Варті до вас приєднається Дареон. Маю сподівання, його спів приманить до нас хоч кількох людей з півдня. «Кіс» довезе вас до Браавосу, а вже там ви влаштуєте собі проїзд до Старограду. Якщо ти й досі не роздумався назвати Йолину дитину своїм байстрюком, то відішли їх обох до Рогошпилю. Інакше Аемон знайде їй місце служниці в Цитаделі.

— Моїм б-байстрюком… Так, я… мати з сестрами допоможуть Йолі порати дитину… Але Дареон може відвезти її до Старограду незгірш мене. А я… щодня стріляю з лука з Ульмером, як ви наказали… ну не тоді, коли сиджу в книгосхові, але ж ви звеліли знайти усе про Інших. Від лука в мене плечі болять, а на пальцях я пухирі набив. — Сем показав Джонові свою руку. — Але я не припиняю. Тепер уже, бува, потроху влучаю в ціль… та однак гіршого за мене лучника ще земля не носила. Зате Ульмер розповідає такі цікаві байки. От якби хтось їх записав та склав книжку…

— Ти й запишеш. У Цитаделі вдосталь пергамену і чорнила. І луків також. Я чекаю, що ти продовжиш там навчання стрільби. Послухай, Семе… у Нічній Варті не одна сотня братчиків уміє випустити стрілу. А читати і писати — лише жалюгідна жменя. Я хочу зробити тебе своїм новим маестром.

— Пане воєводо, я… моя робота ж уся тут, книжки…

— Вони нікуди не дінуться, доки ти повернешся.

Сем ухопився рукою за горло.

— Пане воєводо, але в Цитаделі, там… там примушують розтинати трупи. Я не зможу носити ланцюга.

— Можеш. І носитимеш. Маестер Аемон старий і сліпий, втрачає останні сили. Хто займе його місце, коли він помре? Маестер Мулін у Тіньовій Вежі частіше б’ється, ніж пише, а маестер Хармун зі Східної Варти частіше лежить п’яний, ніж сидить за книжками.