А вночі Барістана переслідували його найтяжчі поразки. «Джаяхаерис, Аерис, Роберт. Три мертві королі. Раегар, що був би кращим за всіх трьох. Принцеса Елія та її діти. Аегон — немовля при грудях, Раеніс зі своїм кошеням.» Всі вони вже мертві, а він, що присягнувся їх захищати — живий. І ось тепер Даянерис, його світла і осяйна юна королева… «Ні, вона не мертва. Я ніколи в це не повірю.»

Години після полудня подарували панові Барістану короткий спочинок від сумнівів та вагань. Він перебув цей час у збройній палаті на третьому поверсі піраміди, працюючи зі своїми хлопчиками: навчав їх мистецтва меча і щита, коня і списа… а також лицарських чеснот — того, що відрізняло лицарів від горлорізів з бійцівських ям. Коли його не стане, Даянерис знадобляться захисники її власного віку — і пан Барістан твердо налаштувався дати їй саме таких.

Хлопці, яких він навчав, різнилися віком від восьми до двадцяти років. Починав Барістан з більш як шести десятків, але навчання для багатьох виявилося надто тяжким та суворим. Донині їх лишилося менше половини, але на деяких Селмі покладав великі надії. «Тепер мені охороняти нікого, то хоч матиму більше часу їх навчати» — подумав старий лицар, переходячи від пари до пари і спостерігаючи, як вони гамселять один одного тупими мечами або штрикають списами з заокругленими вістрями. «Хоробрі хлопчаки. Підлих родів, так, але деякі вилюдніють у добрих лицарів, і любитимуть свою королеву. Якби не вона, малі скінчили б свої дні у ямах. Цар Гіздахр має лише ямних бійців, але Даянерис матиме лицарів.»

— Вище тримайте щита! — закликав він. — Ану покажіть, як ви вмієте рубати. А тепер разом. Низом, верхом, низом, низом, верхом, низом…

Того вечора Селмі виніс свою просту вечерю на королевину терасу і з’їв її, спостерігаючи захід сонця. Крізь ліловий присмерк він бачив, як один за одним запалювали вогні на великих східчастих пірамідах, як різнобарвна цегла Меєрину ставала сірою, а тоді й чорною. Тіні збиралися на стогнах міста, утворюючи ставки та річки. Надвечір місто здавалося таким тихомирним, навіть повним краси. «Це спокій чорної смерті, а не миру» — нагадав собі старий лицар з останнім ковтком вина.

Він не хотів привертати зайвої уваги, тому, повечерявши, перевдягся з двірських шатів у простіше вбрання — змінив біле корзно Королевогвардії на брунатний подорожній кобеняк з каптуром, який міг би вдягти пересічний міщанин. Але меча та кинджала при собі лишив. «Хтозна — це таки може бути пастка.» Барістан не надто довіряв Гіздахрові, а Резнакові мо’Резнакові — ще й того менше. Напахчений підстолій залюбки міг виявитися змовником — заманити лицаря на таємну зустріч зі Скахазом, щоб схопити обох і звинуватити у заколоті проти царя. «Якщо Голомозий скаже щось зрадницьке, мені не лишиться вибору, крім затримати його. Гіздахр є чоловіком моєї королеви, хай як мало мені це до смаку. Моя служба належить йому, а не Скахазові.»

Та невже?

Найпершим обов’язком воїна Королегвардії був захист короля від нападу чи загрози. Білі лицарі також присягалися коритися наказам короля, берегти його таємниці, давати поради, коли їх просили (і припинати язика, коли не просили), виконувати королівські бажання, захищати його ім’я та честь. Насправді лише король вирішував, чи розповсюдити захист Королегвардії на інших осіб — навіть осіб королівської крові. Деякі королі вважали за належне приставляти Королегвардію до служби своїм дружинам та дітям, братам і сестрам, тіткам, дядькам, різної віддаленості родичам, ба навіть коханкам, підбічницям і байстрюкам. Але інші доручали захищати своїх родичів надвірним лицарям чи стражникам, а присяжну королівську сімку завжди тримали при своїй особі, ніколи не відпускаючи далеко.

«Якби королева наказала мені захищати Гіздахра, я б не мав вибору, крім підкоритися.» Але Даянерис не подбала навіть для себе заснувати належної Королевогвардії… і поготів не віддала жодних наказів щодо свого чоловіка. «Світ був простіший, коли я мав над собою Регіментаря, і такі справи вирішував він, — подумалося Селмі. — А тепер я сам Регіментар, і геть не можу втямити, що мені далі робити.»

Коли нарешті пан Барістан дістався підніжжя останнього прогону сходів, то опинився на самоті посеред освітлених смолоскипами проходів між товстелезними цегляними стінами піраміди. Великі ворота були зачинені й замкнені, як він і чекав. Ззовні їх стояло четверо Мідних Звірів, ще четверо — всередині за ними. Саме їх старий лицар і підійшов привітати — чотирьох здорованів у личинах вепра, ведмедя, повха і мантикори.

— Все тихо, пане, — доповів ведмідь.

— Пильнуйте, щоб так було і надалі.

Ніхто не здивувався, побачивши пана Барістана — він часто обходив піраміду вночі, перевіряючи її безпеку.

Глибше у надрах піраміди, коло залізних дверей підземелля, де в ланцюгах скніли Візеріон і Раегал, стояли на варті ще четверо Мідних Звірів. Світло смолоскипа мерехтіло на їхніх личинах — мавпи, барана, вовка, крокодила.

— Їх погодували? — спитав пан Барістан.

— Авжеж, пане, — відповіла мавпа. — Дали кожному по вівці.

«Цікаво, чи надовго їм вистачить?» Дракони потроху виростали — зростали і їхні потреби.

Настав час пошукати Голомозого. Пан Барістан проминув слонів і срібну кобилу королеви, дістався найдальшого кінця стайні. Почувши його кроки, заіржав віслюк, та ще кілька коней ворухнулися, побачивши світло ліхтаря. В іншому ж стайні стояли темні та мовчазні.

Раптом зсередини порожнього стійла виникла тінь і негайно перетворилася на ще одного Мідного Звіра — у чорних плахтах, поножах та панцирі з обрисами грудей.

— Кіт? — перепитав Барістан Селмі, побачивши мідну мармизу під каптуром.

Коли Голомозий ще очолював Мідних Звірів, то зазвичай надавав перевагу зміїній голові, водночас страхолюдній та владно-величній.

— Коти ходять усюди, де хочуть, — відповів знайомий голос Скахаза мо’Кандака. — Ніхто їх ніколи не помічає.

— Якщо Гіздахр дізнається, що ти тут…

— А хто йому скаже? Маргаз? Маргаз знає лише те, що я дозволяю йому знати. Звірі досі мої. Не забувай цього. — Голос Голомозого глушила личина, та Селмі все одно чув у ньому гнів. — І я тримаю в своїх руках отруйника.

— Хто це?

— Кухар Гіздахра, що готує солодощі. Його ім’я нічого тобі не скаже — він лише вимушений посіпака. Сини Гарпії схопили його доньку і заприсяглися, що віддадуть неушкодженою, коли цариця помре. Але Бельвас і дракон врятували Даянерис. А от дівчинку рятувати не було кому. Її повернули батькові глупої ночі дев’ятьма шматками — по одному на кожен рік її життя.

— Навіщо? — Сумніви гризли старого лицаря. — Сини ж припинили різанину. Гіздахрів мир…

— …є облудним і удаваним. Ні, спочатку все було чесно. Юнкайці боялися нашої цариці, її Неблазних, її драконів. Ця земля вже колись бачила драконів. Юрхаз зо’Юнзак читав літописи і знає. Та й Гіздахр теж. То чому б не укласти мир? Даянерис його хотіла, вони про це знали. Хотіла надто сильно. А мала б натомість піти на Астапор.

Скахаз присунувся ближче.

— Але то було раніше. У ямі все змінилося. Даянерис зникла, Юрхаз помер. Замість одного старого лева — зграя шакалів. Кровоборід… тому різникові мир не смакує, він про нього і чути не хоче. Але є і дещо інше. Гірше. На нас суне флот Волантису.

— Волантису? — Барістанові Селмі засвербіло в мечовій руці. «Ми уклали мир з Юнкаєм. Але не з Волантисом.» — Ти певен?

— Авжеж певен. І Мудрі Хазяї знають. І друзі їхні теж. Гарпія, Резнак, Гіздахр. Сей цар відчинить браму міста волантинцям, щойно вони з’являться. І тих, кого звільнила Даянерис, знову буде поневолено. Ба навіть тих, хто ніколи не був у рабах, теж заб’ють у кайдани. А ти, старигане, напевне скінчиш свої дні у бійцівській ямі. Де Храз з’їсть тобі серце.

У голові гупав ковальський молот.

— Треба розповісти усе Даянерис.

— Ти її спершу знайди! — Скахаз ухопив Барістана за передпліччя. Пальці його здавалися залізними. — Ми не можемо на неї чекати. Я балакав з «Вільними Братами», «Материними Воями», «Непохитними Щитами». Вони не ймуть віри Лоракові. Ми маємо зламати юнкайську силу. Але на те нам потрібні Неблазні. Сірий Хробак тебе послухає. Поговори з ним.