Вже не вперше Селмі дивувався з вибриків долі, що закинула його у таку далечінь. Він був вестероським лицарем, уродженцем Дорнійського Порубіжжя у штормовому краї. Його місце було в Семицарстві, а не тут, на спекотних берегах Невільницької затоки. «Я ж приїхав забрати Даянерис додому.» І втратив її так само, як втратив її батька та брата. «Навіть Роберта. Йому я теж не прислужився так, як мав би.»

Можливо, Гіздахр мав більше мудрості, ніж йому здавалося. «Десять років тому я б заздалегідь утямив, що хоче зробити Даянерис. Десять років тому мені б вистачило спритності її зупинити.» Але лицар тільки витріщався зачудовано, поки вона стрибала у яму, вигукуючи своє ім’я, а потім схаменувся і зробив марну спробу наздогнати її криваво-червоними пісками. «Я став старий та повільний.» Не диво, що Нахаріс має зухвалість величати його «паном дідуганом». «Та чи Дааріо рухався б хутчіше, якби того дня був при боці королеви?» Селмі був певний, що знає відповідь, хоча вона йому і не смакувала.

Минулої ночі йому знову наснилося все побачене тоді: Бельвас на колінах вибльовує жовч і кров, Гіздахр заохочує мисливців на дракона, чоловіки та жінки тікають нажахані, штовхаються на сходах, лізуть одне через інше, верещать і волають. А Даянерис…

«Її волосся палало. У руках вона тримала батіг, а ще волала, скільки було сили… і раптом полетіла геть на драконовій спині.» Пісок, збурений Дрогоном при зльоті, вжалив пана Барістана в очі, але і крізь серпанок сліз він зуміг роздивитися, як чудовисько вилетіло з ями, плеснувши широкими чорними крилами по плечах спижевих воїнів при брамі.

Решту він дізнався згодом. За брамою купчилася і тіснилася велетенська юрба. Знавіснілі од запаху дракона, нажахані коні ставали дибки і махали навсібіч закутими у залізо копитами. Перекидалися та плюндрувалися ятки з ласощами і панські ноші; людей збивали додолу і затоптували на смерть. Летіли списи, бриніли тятиви арбалетів; деякі зі стріл знайшли ціль. Дракон навіжено вигнувся у повітрі, пускаючи дим з ран; дівчина відчайдушно вчепилася йому за спину. І тоді Дрогон випустив вогонь.

Мідні Звірі збирали трупи решту дня і майже всю ніч. Остаточний рахунок склав двісті чотирнадцять убитими і втричі більше пораненими або обпеченими. Дрогон на той час вже зник з міста, востаннє бачений високо над Скахазадханом — казали, що летів на північ. Від Даянерис Таргарієн не знайшли ані сліду, ані звістки. Дехто божився, що бачив її падіння. Інші наполягали, що дракон поніс її геть і зжер. «Але всі вони помиляються.»

Пан Барістан знав про драконів не більше, ніж кожна дитина дізнається з казок матері. Зате він знав Таргарієнів. Даянерис полетіла на тому драконові верхи — так, як за старих часів Аегон літав Балеріоном.

— Чи не полинула вона, часом, додому? — спитав він сам себе уголос.

— Ні, — промуркотів тихий голос позаду. — Вона б так не вчинила, пане. Вона б не полетіла додому без нас.

Пан Барістан рвучко обернувся.

— Місандеє, дитино… чи довго ти там стоїш?

— Недовго. Ся-одна шкодує, що потурбувала вас. — Дівчинка завагалася. — Скахаз мо’Кандак бажає перемовитися з вами.

— Голомозий? Ти з ним говорила? — Це був зайвий поспіх, наразі непотрібний. Між Скахазом та царем точилася глибока ворожнеча, і дівчинка мала досить розуму, щоб це знати. Скахаз відверто висловлював своє невдоволення шлюбом цариці; Гіздахр навряд чи про це забув. — Він тут? У піраміді?

— Коли бажає, то так. Він приходить і зникає, пане.

«Авжеж. Як інакше?»

— Хто сказав тобі, що він бажає зі мною говорити?

— Один з Мідних Звірів. У личині сови.

«Він був совою, коли говорив до тебе. А зараз може бути шакалом, тигром чи лінивцем.» Пан Барістан незлюбив личини від самого початку, а нині майже їх ненавидів. Чесній людині нема чого ховати обличчя. Але Голомозий…

«Що він собі думає?» Коли Гіздахр віддав провід над Мідними Звірми своєму родичеві Маргазові зо’Лораку, Скахаза поставили річковим старостою — наглядачем над усіма переправами, водочерпальними пристроями та зрошувальними рівчаками уздовж Скахазадхану на дві з половиною сотні верст. Але Голомозий відмовився від цього стародавнього та шанованого уряду, яким його вважав Гіздахр, і натомість віддалився на спочинок у не надто пишну піраміду Кандак. «Без захисту королеви він піддає себе чималій небезпеці, коли з’являється тут.» А якщо пана Барістана побачать за розмовою з ним, підозри впадуть і на лицаря.

Йому не подобався присмак, яким усе це відгонило: зрадою, плітками, брехнею, змовами у пітьмі. Усім тим, що він так сподівався залишити позаду — разом із Павуком, Мізинцем та людцями їхнього штибу. Барістан Селмі не був завзятим книжником, але нерідко гортав сторінки Білої Книги, де записано було вчинки та діяння його попередників. Деякі з них були відважними звитяжцями, інші — слабкодухими, підступними, а коли й боягузливими. Більшість мало відрізнялися від решти чоловіків — ну хіба що спритніші та дужіші за багатьох, майстерніші з мечем та щитом, але так само беззахисні перед власною пихою, марнославством, хіттю, закоханістю, люттю, ревнощами, жагою золота, спрагою до влади і рештою вад, властивих усім смертним. Найкращі поборювали свої вади, виконували свій обов’язок і гинули з мечем у руці. Найгірші…

«Найгірші були ті, які грали у гру престолів.»

— Ти зможеш ще раз знайти ту саму сову? — запитав лицар Місандею.

— Ся-одна може спробувати, пане.

— Скажи йому, що я зустрінуся… з нашим приятелем… після заходу сонця коло стайні.

Головні двері піраміди на заході сонця зачинялися і замикалися засувами. У стайні тієї години має бути тихо.

— І дивись, щоб це була та сама сова. — Бракувало ще виказати таємницю не тому Мідному Звірові.

— Ся-одна розуміє. — Місандея відвернулася піти, але мить постояла і мовила: — Кажуть, юнкайці оточили місто метавками-скорпіонами. Вони кидатимуть у небо залізні списи в разі повернення Дрогона.

Пан Барістан вже чув про це.

— Не така то проста справа — вбити дракона у небі. На Вестеросі чимало людей намагалися вбити Аегона та його сестер. Жодному не вдалося.

Місандея кивнула, та важко було сказати, чи повірила і чи втішилася.

— Гадаєте, її знайдуть, пане лицарю? Степ такий широкий, аж неосяжний, а дракони не лишають слідів на небі.

— Агго та Рахаро — кров її крові… а хто знає Дотракійське море краще за дотракійців?

Пан Барістан стиснув дівчинці плече.

— Якщо її можливо знайти, вони її знайдуть. — «Якщо вона жива.» Трав’яними просторами блукали й інші хали, ватажки кінних халазарів у десятки тисяч вершників. Але дівчинці про те чути було зайве. — Я знаю, як ти її любила. І присягаюся, що вбережу її життя.

Його слова, здавалося, подарували дівчинці якусь розраду. «Але ж слова — то вітер, — подумав пан Барістан. — Як я можу захистити королеву, коли навіть не стою поруч із нею?»

Барістан Селмі знав кількох королів. Народився він під час неспокійного правління Аегона Несподіваного, вшанованого любов’ю посполитих з усіх королівств, і лицарство отримав теж з його рук. Аегонів син Джаяхаерис огорнув йому плечі білим корзном, коли Барістанові було двадцять і три роки — одразу після перемоги над Маелисом Мерзенним у Війні Дев’ятишагових Королів. У тому самому корзні він стояв коло Залізного Престолу, поки божевілля потроху брало гору над Джаяхаерисовим сином Аерисом. «Стояв, бачив і чув, але нічого не зробив.»

Проте ні — даремно він каже, що нічого. Пан Барістан виконував свій обов’язок — але іноді вночі питав сам себе, чи не занадто ревно. Так, він склав обітниці перед очима богів та людей, і не міг вчинити проти них, не втративши честь… але триматися обітниць у останні роки царювання Аериса ставало дедалі тяжче. Барістан бачив таке, що навіть згадувати було боляче, і чимало разів питав себе, скільки пролитої крові мусить взяти на свою душу. Якби він не пішов до Сутіндолу рятувати Аериса з підземель князя Морочника, то король міг би там і померти, поки Тайвин Ланістер плюндрував би місто. А тоді на престол зійшов би принц Раегар — і хтозна, чи не зцілив би рани королівства. Сутіндол подарував Барістанові годину найгучнішої слави… але згадка про неї гірчила на язику.