— Чи довго мені ще лишатися сліпою? — питала вона час від часу.
— Доки пітьма не стане для тебе такою ж любою та милою, як світло, — відповідала жебрачка, — чи доки ти не попросиш нас повернути тобі очі. Попрохай, і бачитимеш.
«А тоді ви проженете мене геть.» Ні, краще вже сліпота, ніж вигнання. Вони не змусять її здатися.
Того дня, коли дівчинка прокинулася сліпою, жебрачка узяла її за руку і повела підземеллями та проходами крізь скелю, на якій стояв Дім Чорного та Білого, вгору крутими кам’яними сходинками до самого храму.
— Рахуй сходинки, поки піднімаєшся, — мовила жебрачка. — Хай пальці шурхають стіною. Тут є позначки, невидимі оку, але добре чутні на дотик.
То був перший її урок, а за ним — ще багато інших.
По обіді вивчали зілля та отрути. Дівчинка мала собі на поміч нюх, дотик і смак. Але і дотик, і смак бували небезпечні, коли мелеш і товчеш отрути; та й для нюху деякі з найлютіших сумішей, що їх витворювала жебрачка, були не надто лагідні. Обпечені кінчики пальців, пухирі на вустах стали їй незмінними супутниками; одного разу сліпиця так занапастила себе, що кілька днів нездатна була з’їсти ані шматочка.
Вечеря відводилася для вивчення мов. Дівчинка-сліпиця вже розуміла браавоську і непогано нею розмовляла, майже втративши свою варварську вимову. Але лагідний чоловік не був задоволений; він наполягав, щоб дівчинка покращила свою високовалірійську і навчилася говірок Лису та Пентосу.
Увечері вона грала у брехню з жебрачкою; без очей гра сприймалася зовсім інакше. Інколи їй лишалося тільки дослухатися до голосу та добору слів, а подеколи жебрачка дозволяла покласти руки собі на обличчя. Спершу гра здалася дівчинці набагато важчою, майже неможливою… та коли вона ладна була вже верещати з безсилої люті, раптом стала зовсім легкою. Тепер вона вміла чути брехню вухами, відчувати її у грі м’язів навколо рота і очей.
Багато з її обов’язків лишилися тими самими, та виконуючи їх, сліпиці тепер доводилося запинатися на речах, врізатися у стіни, зронювати таці, безнадійно губитися всередині храму. Якось вона трохи не покотилася униз сходами, та в попередньому її житті — коли вона була дівчинкою на ім’я Ар’я — Сиріо Форель навчив її тримати рівновагу, і зараз вона вчасно примудрилася опанувати себе.
Деякими ночами вона б іще рюмсала, щоб виснажитися і заснути, якби лишилася Аріком, Куною чи Китичкою, ба навіть Ар’єю з дому Старк… але ж «ніхто» не має сліз, щоб їх проливати. Без зору навіть найпростіше завдання ставало небезпечним. Працюючи в Умми на кухні, вона з десяток разів завдавала собі опіків. Якось, ріжучи цибулю, розпанахала ножем пальця аж до кістки; двічі не змогла знайти власне помешкання у підвалі й мусила спати на підлозі коло підніжжя сходів. Усі ті ванькири та заглибини робили храм доволі зрадливим місцем для прогулянок, навіть по тому, як сліпиця навчилася користуватися вухами. Відлуння кроків од стелі та ніг тридцяти високих кам’яних богів бентежило розум, змушувало гадати, чи не рухаються у храмі самі його стіни. Та й ставок чорної тихої води теж робив з голосами дивні речі.
— Ти маєш п’ять відчуттів, — казав їй лагідний старий. — Навчися користуватися іншими чотирма, то й матимеш менше подряпин, порізів та ціпок.
Тепер вона вже вміла відчувати потоки повітря в себе на шкірі. Знаходила кухню за пахощами їжі, розрізняла чоловіків од жінок за пахощами шкіри. Упізнавала Умму, слуг та послушників за кроками; не помилялася в жодному, коли вони наближалися достатньо, щоб їх почути і понюхати — хіба що в жебрачці та лагідному старому, кроки яких чулися тільки тоді, коли вони самі цього бажали. Свічки, що горіли у храмі, також мали свої пахощі; навіть ті, що не були запашні, все ж пускали цівочки диму з ґнотів. Коли дівчинка нарешті навчилася користуватися власним носом, всі вони закричали до неї розмаїттям голосів.
Мерці теж мали власні запахи. Одним з її обов’язків було щоранку знаходити мертвих у храмі — тих, що обрали лягти, заплющити очі й випити з чорної водойми.
Нині вранці вона знайшла двох. Один помер коло ніг Мороку, і над ним блимала одна свічка. Дівчинка відчувала її тепло; пахощі лоскотали носа. Вона знала, що свічка горить тьмяно-червоним полум’ям; людям з очима труп здавався б омитим червоним сяйвом. Перш ніж покликати служників однести труп, вона стала на коліна і помацала йому обличчя, окреслила обриси щелепи, мазнула пальцями по щоках та носі, торкнулася волосся. «Кучеряве, рясне. А обличчя показне, без зморщок. Зовсім молодий був.» Дівчинці стало цікаво, що привело його до храму шукати дарунку смерті. Брави, поранені на смерть, часто пробиралися до Дому Чорного та Білого прискорити свій кінець, але на цьому вона не знайшла жодної рани.
Друге тіло належало старій жінці. Вона заснула останнім сном на канапі у одному з прихованих ванькирів, де особливі свічки створювали видіння речей, колись коханих, але втрачених. Солодка смерть, тиха і ніжна — так полюбляв говорити лагідний чоловік. Пальці сказали сліпиці, що стара померла з посмішкою на обличчі — ще й зовсім нещодавно, бо тіло лишилося теплим на дотик. «Така м’яка в неї шкіра… наче стара шкіряна одежина, складена та зморщена тисячу разів.»
Коли прибули служники віднести тіло старої, дівчинка пішла за ними, дослухаючись до кроків, а при спуску рахуючи сходинки. Тепер вона знала усі сходинки та їхню кількість напам’ять. Під храмом простягалася плутанина льохів та проходів, де губилися навіть люди з двома здоровими очима; але сліпа дівчинка вже вивчила тут кожен вершок, а де її зраджувала пам’ять, там рятував ціпок.
Трупи розкладали та порали у підземному склепі. Дівчинка-сліпиця подалася працювати у темряві: забирати в мертвих чоботи, одяг та інше майно, випорожнювати гаманці та рахувати монети. Розрізняти монети лише на дотик — то була одна з перших справ, якої її навчила жебрачка, коли дівчинку позбавили очей. Браавоські монети вже стали їй старими друзями — варто було мазнути пальцями по лицьовому бокові, щоб миттю упізнати будь-яку. З монетами інших країн та міст їй велося тяжче, надто якщо монети приходили здалеку. Найпоширенішими були волантинські гонори — маленькі монетки завбільшки з мідний шеляг, що мали з одного боку корону, а з іншого — череп. Лисенійські монети були не круглі, а видовжені, на собі несли оголену жінку. На інших монетах карбувалися кораблі, слони, цапи. Вестероські монети мали з лиця голову короля, а зі зворотнього боку — дракона.
Стара не мала при собі ані гаманця, ані коштовностей, коли не рахувати персня на одному з кощавих пальців. На молодому та вродливому чоловікові дівчинка знайшла чотири золоті вестероські дракони. Сліпиця саме пробігала великим пальцем по найстертішому з них, намагаючись вгадати, якого короля він зображує, аж тут позаду стиха почулося, як прочиняються двері.
— Хто там? — спитала вона.
— Ніхто, — відповів низький, шорсткий, холодний голос.
Почувся рух. Вона ступила убік, ухопила ціпка, підкинула його вгору захистити обличчя. Дерево клацнуло на дереві; сила удару трохи не вибила їй ціпок з руки, та вона втрималася, рубонула у відповідь… і розсікла порожнє повітря там, де мав бути він.
— Не тут, — сказав голос. — Невже ти сліпа?
Вона не відповіла, щоб не глушити балачками те, що могла почути з його рухів. А рухи будуть, це вона знала напевне. «Ліворуч чи праворуч?» Вона стрибнула ліворуч, сікнула праворуч, та нікуди не влучила. У відповідь по стегнах ззаду прилетів різкий дошкульний удар.
— Ще й глуха?
Вона обернулася, тримаючи ціпка у лівиці, вихором закрутила зброю, знову нікуди не влучила. Ліворуч почувся сміх. Вона рубонула праворуч. І цього разу поцілила. Її ціпок відкинув його палицю, рука відчула силу зіткнення.
— Добре, — мовив голос.
Дівчинка-сліпиця не знала, кому він належить. «Напевне, одному з послушників» — вирішила вона. Самого голосу вона не впізнала, та хіба здивувався би хтось, що слуги Багатоликого Бога уміють міняти голоси легше, ніж обличчя? Окрім неї, Дім Чорного та Білого був домівкою для двох служників, трьох послушників, куховарки Умми та двох жерців, яких вона кликала «жебрачкою» і «лагідним старим». З’являлися та зникали також інші, ще й час від часу потаємними шляхами, але вони тут не жили. Її задирака міг виявитися будь-ким з мешканців храму.
