— Дівчина? — Джон сів, протер очі від сну долонями. — Вала? Вала повернулася?

— Не Вала, м’сьпане. По сей бік Стіни, хто б подумав!

«Ар’я!» Джон випростався. Це мала бути вона, хто ще?

— Дівчина! — заверещав крук. — Дівчина, дівчина!

— Тай і Данел натрапили на неї за десять верст на південь від Кротовини. Ганяли там дичацьких лайдаків, що збігли королівським гостинцем. Їх теж привели, а тоді надибали дівчину. Кажуть, шляхетного роду, м’сьпане, і вас питалася.

— Скільки з нею людей?

Він пішов до балійки з водою, хлюпнув у обличчя. О боги, як же він втомився…

— Та нікого, з ласки пана воєводи. Сама приїхала. Коняка під нею мало не здихала — сама шкура та кістки, кульгава і в піні вся. Коняку кинули, а дівчину, перепрошую, забрали допитати.

«Сіра дівчинка на коні, що помирає.» Скидалося, що Мелісандрині вогні не збрехали. Але що сталося з Мансом Розбишакою та його списницями?

— Де зараз дівчина?

— В маестра Аемона, пане воєводо.

В замку Чорному помешкання маестра досі кликали Аемоновими, хоча поважний старий мав дотепер вже опинитися у Старограді, в теплі та безпеці.

— Дівча було синє з холоду, все трусилося. Тай сказав Клідасові, щоб подивився.

— Добре.

Джон знову відчув себе п’ятнадцятирічним. «Сестричечка.» Він підвівся і вдягнув кобеняка.

Дворище він перетинав разом з Мулієм, усе ще під снігопадом. На сході займався золотий світанок, але у вікні пані Мелісандри блимало червонясте світло. «То вона ніколи не спить, абощо? В яку гру ти граєш, жрице? Чи не мала ти для Манса якогось іншого доручення?»

Джон хотів вірити, що то Ар’я. Хотів знову побачити її обличчя, посміхнутися до неї, скуйовдити волосся, запевнити, що віднині вона в безпеці. «Але вона не буде в безпеці. Зимосіч спалено, сплюндровано. Безпечних місць більше немає.»

Залишити сестру при собі він не міг, хай як жадало його серце. На Стіні не було місця жінкам, не кажучи вже про дівчинку можновладного роду. Не збирався Джон і віддавати її Станісові чи Мелісандрі. Король напевне забажав би одружити її з одним зі своїх вірних — Горпом, Масеєм, Годрі Велетневою Смертю… а що вигадала б для неї червона жінка, знали самі лише боги.

Найкраще, що міг вигадати Джон — відіслати Ар’ю до Східної Варти і попрохати Котера Пайка посадити дівчинку на корабель кудись за море, поза межі досяжності жорстоких свавільних королів. Але тоді доведеться чекати, доки кораблі не повернуться з Недолі. «І хай би собі поїхала до Браавосу з Тихо Несторісом. Може, Залізний Банк притулить її до якогось шляхетного сімейства на виховання.» Браавос з усіх Вільних Міст знаходився найближче… і тому був водночас і найкращим, і найгіршим вибором. «Чи не безпечніше обрати Лорат або Ібен-Порт?» Все ж, хоч куди її відсилай, не обійтися без срібла на витрати, даху над головою, дорослих людей для захисту і піклування — сама Ар’я була ще дитиною.

Старі помешкання маестра Аемона були такі натоплені, що коли Мулій потягнув двері, раптова хмара пари засліпила обох. Всередині у комині палав вогонь, колоди тріщали та плювалися жаринами. Джон переступив через купу вогкого одягу.

— Сніг, сніг, сніговій! — закрякали круки згори.

Дівчинка сиділа коло вогню, загорнута у чорний вовняний кобеняк, утричі за неї більший, і міцно спала. Вона була схожа на Ар’ю достатньо, щоб на мить примусити Джона здригнутися… та лише на мить. Висока, худорлява, наче молоде лоша — самі лікті та коліна. Брунатне волосся було заплетене в товсту косу і перевите смужками шкіри. Дівчинка мала видовжене обличчя, гостре підборіддя, невеличкі вушка… але виглядала старшою за Ар’ю, значно старшою. «Вона мені майже однолітка.»

— Її погодували? — запитав Мулія Джон.

— Дали хліба і трохи рідкої юшки, пане воєводо, — підвівся зі стільця Клідас. — Маестер Аемон завжди казали починати потроху. Важчого харчу вона б не перетравила.

Мулій кивнув.

— Данел приніс Гобової ковбаси, та вона і шматочка не схотіла.

Джон не міг її винуватити. Гобова ковбаса робилася з солі, смальцю і бозна-чого ще — такого, що й думати не хотілося.

— Напевне, слід дати їй відпочити.

Саме тієї миті дівчинка випросталася, притискаючи кобеняка до невеличких блідих грудей. На обличчі панувало замішання.

— Де?…

— У замку Чорному, панно.

— На Стіні. — Її очі наповнилися слізьми. — Нарешті я тут!

Клідас присунувся ближче.

— Бідна дитино. Скільки ж тобі років?

— Наступних іменин буде шістнадцять. І не дитина я вже, а жінка — доросла і розквітла. — Вона позіхнула, затуливши рота полою кобеняка. — А на вас немає ланцюга. Ви маестер?

— Ні, — відповів Клідас, — але довго служив при маестрі.

«Вона таки трохи схожа на Ар’ю, — подумав Джон. — Голодна і кощава, але волосся того ж кольору, і очі теж.»

— Мені казали, ви про мене питали. Мене звати…

— …Джоном Сніговієм. — Дівчина відкинула косу за плече. — Мій дім пов’язано з вашим кров’ю та честю. Вислухайте мене, родичу. Мій дядько Креган вовком іде по сліду. Не дозвольте йому забрати мене назад до Карголду.

Джон вирячив очі. «Я знаю цю дівчину!» Було щось у її очах, у поводженні, у розмові… Якусь мить спогад уникав його, а тоді повернувся.

— Алиса Карстарк!

Вустами дівчини майнула слабенька посмішка.

— Я вже не сподівалася, що ви згадаєте. Бо ж востаннє ми бачилися, коли мені було шість років.

— Ви тоді приїхали до Зимосічі з батьком. — «Тим батьком, якому Робб стяв голову.» — Не пригадаю вже, навіщо.

Дівчина зашарілася.

— Познайомитися з вашим братом. О ні, нагода була інша, але справжня причина — саме така. Я була Роббові майже однолітка, і батько думали, чи не вдасться заручити мене з ним. Влаштували бенкет, я танцювала і з вами, і з вашим братом. Він був дуже чемний і похвалив мою вправність у танку. А ви були такі похмурі. Панотець сказали, що для байстрюків то звична справа.

— Пам’ятаю, — відповів Джон, майже не збрехавши.

— Ви й зараз трохи похмурі, — мовила дівчина, — але я вам пробачу, якщо ви мене врятуєте від дядька.

— Від дядька… тобто від князя Арнольфа?

— Ніякого не князя, — презирливо скривилася Алиса. — Законним князем є мій брат Гаррі, а я за законом і звичаєм — його спадкоємиця, бо донька передує дядькові. Дядько Арнольф — лише каштелян. Та насправді він мені навіть не дядько, а нерідний дід — дядько мого батька. Креган — то його син. Який саме він мені родич, не скажу, але завжди кликала його дядьком. Тепер він та його посіпаки хочуть примусити мене звати його чоловіком.

Алиса стиснула руку в кулак.

— Перед війною я заручилася з Дарином Роголісом. Ми чекали мого розквіту, щоб побратися, але Дарина убив Крулеріз у Шепітній Пущі. Батько написали, що знайдуть мені за чоловіка когось із південного панства, але не знайшли. Ваш брат Робб відтяв їм голову за вбивство Ланістерів. — Її вуста смикнулися. — А я ж гадала, вони всі пішли на південь саме затим, щоб убити трохи Ланістерів.

— Ну… не так усе просто, панно. Князь Карстарк убив двох Роббових бранців — хлопчиків-зброєносців, замкнених у келії, неспроможних навіть оборонити себе.

Дівчина навіть не показала подиву.

— Панотець ніколи не ревли і не горлали, як Великоджон, та гнів їхній бував чи не лихішим. Але тепер вони мертві. Ваш брат теж. А ми з вами тут, і досі живі. Чи стоїть між нами пролита кров, воєводо Сніговію?

— Коли вдягаєш чорне, то залишаєш усі чвари і розбрат позаду. Нічна Варта не ворогує ані з Карголдом, ані з вами.

— То й добре. Я боялася… Я прохала батька лишити за каштеляна одного з моїх братів, але жоден не хотів упустити славу битви та багату здобич півдня. Тепер Тор і Ед мертві. Гаррі сидів бранцем у Дівоставі, коли востаннє я про нього чула — майже рік тому. Хтозна, чи він досі живий. Мені не було куди тікати, лише до останнього сина Едарда Старка.

— Чому не до короля? Карголд оголосив підтримку Станісові.

— То мій дядько оголосив підтримку Станісові, сподіваючись розгнівити Ланістерів, щоб вони зрубали голову небораці Гаррі. Якщо мій брат помре, Карголд стане моїм, але дядьки хочуть забрати моє родове право собі. Щойно Креган нарядить від мене дитину, я не буду йому потрібна. Двох дружин він уже поховав. — Алиса сердито змахнула сльозу, майже як Ар’я. — То ви мені допоможете?