— Ні, — мусила відповісти королева.

— Ось вам і відповідь.

Закалатав дзвін. Довге ув’язнення королеви добігало кінця. Серсея щільніше загорнулася у рясу, вдячна за її тепло, і мовила:

— То ходімо.

Її син чекав на неї на іншому кінці міста. Що раніше вона виступить у свій похід, то скоріше його побачить.

Шорсткий камінь сходинок дряпав їй п’яти, коли Серсея Ланістер починала свій спуск. Вона прибула до Баелорового Септу королевою у розкішних ношах. А залишала його босоніж, з поголеною головою. «І все ж я його залишаю. Це єдине, що важить сьогодні.»

Дзвони на дзвіницях вже співали, закликаючи місто засвідчити її ганьбу. Великий Септ Баелора був напхом напханий вірянами, що прийшли заради вранішньої служби. Їхні молитви бриніли луною попід банею над їхніми головами, та коли з’явилася королева з почтом, впала раптова тиша, і тисяча очей обернулася до неї. Очі увіп’ялися у неї, проводили проходом повз місце, де колись спочивав батько по своїй наглій смерті. Серсея проминула глядачів, не обернувшись ані ліворуч, ані праворуч. Її босі ноги гучно ляскали по холодній мармуровій підлозі. Вона відчувала на собі кожен погляд — і погляди Седмиці з-за її вівтарів теж.

У Світличній Палаті її з’яви чекало з тузінь Синів Воїна. Спинами їхніми спадали веселкові корзна, кришталі на глухих шоломах мерехтіли у світлі лампад. За обладунки їм правили сріблясті бляхи, начищені до дзеркального блиску, та під ними — королева знала — кожен носив волосяну верету. Гострі клиноподібні щити несли на собі один і той самий знак — кришталевий меч, що сяяв у пітьмі. Стародавній знак тих, кого простолюддя кликало Мечами.

Їхній очільник став перед нею на коліно.

— Ваша милість, певно, мене пригадають. Я звуся Теоданом Трударем. Їхня висока пресвятість доручили мені очолити ваш супровід. Ми з моїми братами безпечно проведемо вас містом.

Серсея ковзнула очима по обличчях чоловіків попереду себе. І знайшла, кого шукала — Ланселя, свого брата у перших, сина пана Кевана, що колись клявся їй у коханні, а тоді вирішив, що кохається лише у божій ласці. «Кров моя, зрадник мій.» Певно, вона йому не забуде.

— Підведіться, пане Теодане. Я готова.

Лицар підвівся на ноги, обернувся, здійняв долоню. Двоє з його людей ступили до високих дверей і штовхнули їх назовні. Серсея вийшла на відкрите повітря, блимаючи на сонячне світло, наче кріт, вийнятий зі свого підземелля.

Дмухав поривчастий вітер, смикав поли її ряси, огортав ними ноги. Вранішнє повітря просякло старими, добре знайомими пахощами Король-Берега. Королева вдихнула кисле вино, свіжоспечений хліб, гнилу рибу, нічну гидоту, кіптяву, піт, кінські сцяки… жодна квітка ніколи не пахкотіла так солодко. Загорнута у рясу, Серсея стала нагорі мармурових сходів. Сини Воїна вишикувалися навколо.

Раптом вона усвідомила, що вже стояла на цьому самому місці раніше — того дня, коли князь Едард Старк втратив голову. «Чого не мало б статися. Джофові сказано було зберегти йому життя і відіслати на Стіну.» Найстарший син Старка успадкував би княжий титул і господарство на Зимосічі, а Санса лишилася б при дворі заручницею. Варис та Мізинець гарненько продумали умови, Нед Старк проковтнув свою безцінну честь і зізнався у зраді, аби лише врятувати порожню довбешку своєї доньки. «А я б улаштувала Сансі хороший шлюб. З кимось із Ланістерів. Ясна річ, не з Джофом, та може, з Ланселем або кимось із його молодших братів.» Петир Баеліш ладен був сам одружитися з дівчиною, але то була річ конче неможлива — з надто вже низького роду він походив. «Якби Джоф слухняно зробив, що йому сказали, Зимосіч не пішла б воювати, а батько швидко б дав ради Робертовим братам.»

Натомість Джоф наказав відтяти Старкові голову, а князь Слинт і пан Ілин Пейн поспіхом скорилися наказові. «Це сталося просто отут» — пригадала королева, витріщаючись на мармур попереду себе. Янос Слинт підняв голову Неда Старка за волосся, кров його життя потекла сходами, і вороття назад не лишилося.

Спогади здалися їй такими далекими. Джоф лежав у могилі, усі Старкові сини — теж. Загинув навіть батько. А вона знову стояла на сходах Великого Септу, лишень тепер юрба витріщалася не на Едарда Старка, а на неї.

Широкий мармуровий майдан був забитий натовпом так само, як у день страти Старка. Хай куди королева дивилася — всюди стрічала людські очі. Юрба складалася рівно з чоловіків та жінок; дехто тримав на плечах дітей. Жебраки та злодюги, корчмарі та крамарі, кожум’яки та стайнярі, найубогіші зі шльондр… уся ница наволоч міста зібралася на майдані подивитися на приниження королеви. А серед них тут і там стрічалися Бідолахи — гидкі, немиті й неголені створіння зі списами та сокирами, вбрані у окремі шматки побитих блях, іржавих кольчуг та потрісканої шкіри, накинуті згори грубими домотканими вапенроками, блякло вибіленими і прикрашеними семикутною зіркою Віри. Нужденні вояки репаного війська верховного горобця.

Десь у душі якась її часточка досі благала Хайме з’явитися і врятувати її від приниження… та її близнюка однак ніде не було. Не з’явився і дядько — що її зовсім не здивувало. Пан Кеван дуже ясно дав їй зрозуміти під час останніх відвідин: Серсеїна ганьба не повинна заплямувати честь Кастерлі-на-Скелі, тому жоден із левів не йтиме поруч. Кара та спокута накладалися на неї — і лише на неї.

Септа Унела стала праворуч, септа Моела — ліворуч, септа Сколера — позаду, і їй стало все зрозуміло. Якщо королева спробує втекти або опиратися, ці три огидні курви втягнуть її назад до септу і цього разу подбають, щоб вона з нього вже не вийшла.

Серсея підняла голову. За майданом, за морем голодних очей, роззявлених ротів і брудних мармиз, на тому кінці міста височів пагорб Аегона; башти, мури та палати Червоного Дитинця рожевіли, наче щоки дівчини, у світлі вранішнього сонця. «Не так вже дотуди й далеко.» Щойно вона досягне воріт, найгірше випробування залишиться позаду. Невдовзі вона поверне собі сина. І матиме свого поборника. Адже їй пообіцяв Кайбурн. «Томен чекає на мене. Мій маленький король. Я зможу. Я повинна.»

Септа Унела виступила наперед.

— Грішниця постає перед вашими очима! — оголосила вона. — Се є Серсея з дому Ланістер, королева-удовиця, мати його милості короля Томена, дружина світлої пам’яті короля Роберта, що скоїла прикрі лукавства і вчинила розпусту.

Септа Моела стала одесну королеви.

— Грішниця сповідала гріхи й молила про відпущення та прощення. Їхня висока пресвятість звеліли їй показати сумирність свого серця, лишивши осторонь пиху та погорду і відкривши себе такою, як її створили боги, перед добрим людом сього міста.

Септа Сколера розтулила рота останньою.

— І ось грішниця постає перед вами з покірним серцем, позбавлена таємниць, нічого не ховаючи, оголена перед очима богів та людей, готова до покутної ходи.

Серсеї ледь виповнився рік, коли помер пан дідусь. Перше, що зробив батько, обійнявши княжий престол — вигнав геть із Кастерлі-на-Скелі зажерливу хамку, що була коханкою його батька. З неї здерли шовки та оксамити, щедро навішані князем Титосом, і коштовності, які та забрала собі сама. А потім прогнали оголеною вулицями Ланіспорта, щоб західний край побачив, хто вона є насправді.

Серсея була надто мала, щоб бачити виставу на власні очі, та поки росла, часто чувала оповідки з вуст праль і стражників, які були свідками уславленої пригоди. Вони розказували, як жінка рюмсала і благала, як відчайдушно чіплялася за одяг, коли їй наказали роздягтися, як безнадійно намагалася прикрити груди і сором руками, поки шкутильгала вулицями гола і боса до майбутнього вигнання.

— Марнославна була, пихата, — пригадала Серсея слова одного стражника. — Носа догори дерла так, мов забула, з якого гною її вийняли. Та як ми зіскубли з неї ганчір’я, то всі побачили, що ціна тій хвойді — мідяк у базарний день.

Якщо пан Кеван та верховний горобець думали, що з нею буде так само, то вельми прикро помилялися. Бо в ній текла кров князя Тайвина. «Я — левиця. Я не схилюся і не зламаюся перед ними.»