І королева скинула з себе септину рясу.

Вона оголила себе одним спритним, але неквапним рухом, наче роздягалася в себе у покоях для купелі без жодних сторонніх очей, крім власних покоївок. Коли холодний вітер торкнувся шкіри, королева відчайдушно затремтіла. Вся сила її духу пішла на те, щоб не дати собі прикритися руками — як робила дідова хвойда. Пальці стислися у кулаки, нігті врізалися у долоні. На неї дивилося безліч жадібних очей… але що вони бачили? «Я вродлива. Я красуня» — нагадала вона собі. Скільки разів їй це казав Хайме? Навіть Роберт віддавав належну пошану її вроді, коли залізав до ліжка в п’яних намаганнях здобути своїй цюцюрці гідну короля втіху.

«Але так само вони дивилися і на Неда Старка.»

Час було виступати в похід. Оголена, безволоса, босонога, Серсея повільно рушила вниз широкими мармуровими сходами. Руками і ногами побігли сироти. Вона високо підняла підборіддя, як личило королеві, а супровід розтягся попереду віялом. Бідолахи розштовхували юрбу, щоб дати дорогу, а Мечі стали пообіч неї самої. Ззаду крокували септа Унела, септа Сколера, септа Моела, а за ними — дівчата-послушниці у білому.

— Шльондра! — скрикнув чийсь голос. Жіночий голос. Саме жінки завжди показували себе найбезжальнішими, коли справа стосувалася інших жінок.

Серсея оминула її увагою. «Будуть інші, і то гірші. Ці істоти не мають солодшої втіхи у житті, ніж глузувати з вищих за себе.» Стулити їм пельки вона не могла, тож мусила прикидатися, що не чує. І не бачить. Королева дивитиметься на Аегонів пагорб на тому кінці міста, на башти Червоного Дитинця у мерехтливому сяйві. Саме там вона знайде порятунок, якщо дядько дотримав своєї частини угоди.

«Він сам цього хотів. Він і верховний горобець. І мала троянда теж, хіба є сумнів? Я грішила і мушу спокутувати гріх, пронести свій сором перед очима кожного жебрака у цьому місті. Вони гадають: це зламає мою гордість і покладе мені край. Але вони помиляються.»

Септа Унела і септа Моела трималися крок у крок, а септа Сколера тяглася позаду, теленькаючи у дзвоник.

— Ганьба! — викликала стара шкиринда. — Ганьба грішниці, ганьба, ганьба!

Десь праворуч у лад з нею заспівав інший голос — то якийсь пекарчук загорлав:

— Пироги з м’ясом, три мідяки за гарячий пиріг!

Мармур під ногами був слизький та холодний; Серсея мусила ступати обережно, боячись ковзнути. Дорога провела їх повз подобу Баелора Блаженного, що нерухомо височів на своєму підмурку, показуючи обличчям саму лише добрість та сумирність. Дивлячись на нього, ніхто б не здогадався, що то був за йолоп. Рід Таргарієнів дав світові королів і поганих, і добрих, але жодного не любили так, як Баелора — побожного і доброчесного короля-септона, котрий рівно любив і богів, і простолюддя, зате ув’язнив власних сестер. Диво було, що його кам’яна подоба не впала розкришена, побачивши голі Серсеїні груди. Тиріон колись казав, що короля Баелора жахав навіть власний прутень. А ще одного разу, за згадкою того ж таки Тиріона, король наказав вигнати з Король-Берега всіх повій. Літописи згадували, що Баелор молився за їхні пропащі душі, коли хвойд проганяли крізь браму міста, але не кинув на них жодного погляду.

— Гуляща! — заверещав чийсь голос. Знову жіночий.

Щось вилетіло з натовпу. То була якась гнила городина; розбризкуючи гидку юшку, бурий шмат пролетів над королевиною головою і ляпнувся коло ніг одного з Бідолах. «Я не боюся. Я левиця.» Вона рушила далі.

— Гарячі пироги! — волав пекарчук. — Ану ходіть купуйте пироги і всякі мантули!

Септа Сколера зателенькала дзвіночком, заспівала:

— Ганьба, ганьба! Ганьба на голову грішниці! Ганьба, ганьба!

Бідолахи посунули вперед, розштовхуючи юрбу щитами, стаючи стінами обабіч вузького проходу. Серсея пішла туди, куди її вели, випроставши голову на застиглій шиї, кидаючи погляд аж за виднокрай. Кожен крок наближав її до Червоного Дитинця. До її сина і остаточного порятунку.

Здавалося, років сто пішло на те, щоб перетнути майдан. Та нарешті мармур під ногами поступився бруківці, навколишній простір стиснувся між численних крамниць, стаєнь та будинків, і почався спуск пагорбом Візеньї.

Але негайно і сповільнився. Вулиця була крута і вузька, натовп щільно забив її згори донизу і вшир. Бідолахи розштовхували всіх, хто стояв на дорозі, намагаючись відсунути убік, але подітися не було куди — задні ряди у юрбі штовхали їх від себе уперед. Серсея намагалася тримати голову високо, але ступила у щось слизьке, ковзнула ногою і трохи не впала, та септа Унела схопила її попід лікоть і втримала на ногах.

— Вашій милості слід дивитися, куди ви ступаєте.

Серсея викрутила руку з її пальців.

— Так, септо, — відповіла вона покірним голосом, хоча всередині аж сичала люттю.

Королева рушила далі, вкрита лише сиротами і власною гордістю. Вона кинула була погляд на Червоний Дитинець, але той сховався з очей, загороджений високими будинками з колод обабіч улиці.

— Ганьба, ганьба! — виспівувала септа Сколера, калатаючи дзвіночком.

Серсея спробувала крокувати швидше, але вперлася у спини Зірок і снову сповільнилася. Чоловік просто попереду продавав з возика печене м’ясо на шпичках; хода мусила спинитися, щоб Бідолахи прибрали його з дороги. М’ясо підозріло нагадувало Серсеї щурів, але повітрям пливли звабливі пахощі, і доки шлях розчистили для продовження ходи, вже половина людей навколо неї глитала зі шпичок печені смаколики.

— Хочете, ваша милосте? — заволав один, дебелий бурмило зі свинячими очицями, величезним черевом і розкошланою чорною бородою, що неабияк нагадав королеві покійного Роберта. Коли ж королева відвернулася, він шпурнув у неї рожен, а той вдарив її по нозі й покотився вулицею, лишивши на стегні смугу сала та крові од погано пропеченого м’яса.

Тут галас здавався гучнішим, ніж на майдані — напевне, тому, що юрба підступила ближче. Серед вигуків найчастіше лунала «шльондра» та «грішниця», але стрічалася і «братова хвойда», і «курва», час від часу — «зрадниця»; подеколи вона чула, як хтось гукав за Станіса або Маргерію. Камені бруківки під ногами були брудні, загиджені, а простору навколо так мало, що королева не мала змоги й калюжу обійти. «Байдуже. Ніхто ще не помер од мокрих ніг» — сказала собі Серсея. Їй хотілося вірити, що в калюжі стояла дощова вода, та вірогідніше то були кінські сцяки.

З вікон та ґанків посипалося ще сміття: напівзогнила садовина, кисле пиво, протухлі яйця, що вибухали сірчаним смородом, розбиваючись на землі. Потім хтось жбурнув здохлу кішку; вона перелетіла через голови Бідолах і Синів Воїна, ляпнулася на камені й луснула, забризкавши литки Серсеї тельбухами й хробаками.

Але Серсея рухалася далі. «Я сліпа та глуха, а вони — жалюгідні черви» — сказала вона собі.

— Ганьба, ганьба! — співали септи.

— Каштани, гарячі смажені каштани! — кричав вуличний рознощик.

— Шана її милості, ясновельможній Королеві-Піхві! — урочисто проголосив якийсь п’яниця з високого ґанку над головою та підняв кухоль у глузливій здравиці. — Ану всім пуцькам стояти, вітати цицьки преславні!

«Слова — то вітер, — подумала Серсея. — Слова не шкодять.»

На півдорозі униз пагорбом Візеньї королева вперше упала. Її нога послизнулася, втрапивши у якусь гидоту — найпевніше, вилиту з горщика. Коли септа Унела підсмикнула її на ноги, з подертого коліна Серсеї цебеніла кров. Натовпом пробігла хвиля реготу; чоловічий голос загорлав, що поцьомає королівське колінко, і все зцілиться.

Серсея озирнулася. Нагорі пагорба виднілися велика баня та сім кришталевих башт Великого Септу Баелора. «Невже я подолала лише стільки?!» А ще гірше — вона втратила з очей Червоний Дитинець.

— Де… куди…?

— Ваша милосте. — Очільник варти виступив з-за спини. Серсея вже забула його ім’я. — Вам треба рухатися далі. Юрба шаленіє.

«Так, — подумала вона. — Шаленіє.»

— Я не боюся…

— А мали б.

Лицар ухопив її за руку, рішуче потяг уперед. Вона, запинаючись, пошкутильгала слідом — униз, ще далі униз — щулячись на кожному кроці, покірно спираючись на руку стражника. «На його місці мав бути Хайме.» Він би вийняв свого золотого меча і прорубав шлях просто крізь юрбу, вирізаючи очі кожному, хто насмілиться на неї глянути.