Минулої ночі він знову бачив сон про Камінний Септ. Сам-один, з мечем у руці, він бігав від будинку до будинку, вибиваючи двері, збігаючи сходами, стрибаючи з даху на дах. А у вухах калатали віддалені дзвони. Басовите спижеве бумкання, срібні переспіви озивалися у нього в голові; мішанина звуків гучнішала, зводила з розуму, аж нарешті почало здаватися, що голова зараз лусне.

Від Битви Дзвонів минуло сімнадцять років, але передзвін і досі зав’язував йому кишки у вузол. Віддавна усіма вважалося, що справа престолу була програна, коли принц Раегар загинув від удару Робертового келепа на Тризубі. Але битви на Тризубі зовсім не сталося б, якби грифон зумів запопасти оленя ще там, у Камінному Септі. «Дзвони проспівали того дня за нами усіма. За Аерисом та його королевою, за Елією Дорнійською та її маленькою донечкою, за кожним чесним воїном і порядною жінкою Семицарства. І за моїм срібним принцом.»

— Спершу ми мали намір розкрити особу принца Аегона тільки тоді, коли досягнемо королеви Даянерис, — саме казала Лемора.

— Тоді ми ще гадали, що дівчина скоро рушить на захід. Наша драконова королева спалила той намір на попіл. Завдяки одному жирному йолопові з Пентосу ми вхопили драконицю за хвіст і обпекли пальці до кісток.

— Іліріо не міг знати, що дівчина обере залишитися у Невільницькій затоці.

— Як не знав і того, що король-жебрак помре молодим, а хал Дрого скоро піде в могилу за ним. Загалом з передбачень гладуна справдилося вельми небагато. — Гриф ляснув рукою в рукавиці по руків’ї меча. — Я багато років танцював під сопілку жирного йолопа, Леморо. І чи багато зиску ми з того бачили? Принц уже дорослий. Його час…

— Грифе! — голосно покликав Яндрі, перекрикнувши навіть мартоплясові дзвони. — Там Хальдон!

А й справді, то був він. Півмаестер рухався уздовж річки до початку пришибу і виглядав геть вимученим спекою. Піт лишив темні плями навколо пахв його легкої лляної ряси; на своєму довгому обличчі він мав той самий кислий вираз, як у Сельорисі, коли повернувся до «Соромливої діви» і розповів, що карлик здимів невідомо куди. Але зараз він вів у поводі трьох коней, а це було найголовніше.

— Приведіть хлопця, — наказав Гриф Леморі. — Подбайте, щоб був готовий.

— Як скажете, — похнюпилася септа.

«Як скажу, так і буде.» Він заприязнився до Лемори, та це не означало, що чекав од неї схвалення. Її доручення полягало у навчанні принца віровчення святої Седмиці — і вона упоралася. Проте скільки не молися, самими молитвами Залізний Престол не візьмеш. Це вже була Грифова справа. Колись він не справдив довіри принца Раегара. І не зрадить його сина, поки в тілі лишається хоч крапля життя.

Хальдоновим коням Гриф, роздивившись їх зблизька, не зрадів.

— Оце найкращі, яких ви зуміли знайти? — пробурчав він Півмаестрові.

— Авжеж, — роздратовано гиркнув Хальдон у відповідь, — і не питайте, скільки вони нам коштували! Відколи за річкою з’явилися дотракійці, половина мешканців Волон Терису раптом вирішила кудись помандрувати. Конятина, здатна триматися на ногах, дорожчає з кожним днем.

«Було б мені поїхати.» Після Сельорису він уже не мав колишньої довіри до Хальдона. «Дозволити карликові задурити собі голову отим його спритним язиком! Відпустити самого до бурдею і стовбичити на майдані, наче недоумок!» Хазяїн бурдею божився, що малого чоловічка повели геть під загрозою меча, але Гриф ще не остаточно повірив у його байку. Біс мав досить розуму, щоб змовитися з кимось про втечу. Його п’яний полонитель, про якого розповіли повії, міг бути найманим посіпакою. «Тут є частка і моєї вини. Після того, як карлик кинувся між Аегоном та кам’яним, я втратив пильність. А мав би врізати горло, ще коли його вперше побачив.»

— Гаразд, коні годяться, — примирливо мовив він до Хальдона. — Зрештою, табір стоїть за якісь п’ять верст на південь.

«Соромливою дівою» вони б дісталися туди навіть швидше, але Гриф не хотів зразу відкривати Гаррі Стрікландові правду про те, звідки вони з принцом узялися. Та й думка, як вони плюхатимуть чоботями у мілкій воді та видиратимуться слизьким берегом, його не тішила. Така поява личила пересічному сердюкові з сином, але не князеві з його принцом.

Коли хлопець виник із надбудови поруч із Леморою, Гриф ретельно роздивився його від голови до п’ят. Принц був оперезаний мечем та кинджалом, чорні його чоботи блищали, налощені, чорна кирея мала підбивку криваво-червоного шовку. Волосся йому помили, підстригли і знову пофарбували в темну блакить — і очі від того теж здавалися синіми. На шиї він мав три величеньких чотирикутних рубіни, підвішені на ланцюгу чорного заліза — то був дарунок від магістрата Іліріо. «Червоне і чорне. Кольори дракона.» Все виглядало добре, як і мало бути.

— Ти на вигляд справжній принц, — мовив Гриф хлопцеві. — Твій батько пишався б, якби тебе побачив.

Молодий Гриф пробіг пальцями крізь волосся.

— Мені вже в печінках ця синя фарба! Змити б її геть.

— Скоро змиєш.

Гриф теж охоче повернувся б до своїх кольорів, хоча його колись руде волосся вже посивіло. Він ляснув парубка по плечі й запитав:

— То що, рушаймо? Твоє військо чекає на свого принца.

— Мені подобається, як це звучить. Моє військо. — Обличчям хлопця майнула посмішка, проте негайно зникла. — Та чи справді вони мої? Це ж сердюки. Йолло застерігав мене нікому не довіряти.

— У цьому з ним важко не погодитися, — визнав Гриф.

Все могло бути інакше, якби полк досі очолював Чорносерд. Але Милош Тойн помер чотири роки тому, а Галайда Гаррі Стрікланд був людиною зовсім іншого штибу. Та хлопцеві цього, звісно, казати не можна. Карлик вже посіяв досить сумнівів у його юну голову.

— Не кожна людина є такою, якою здається, а принцові варто берегтися особливо… та якщо зайти цим шляхом надто далеко, недовіра отруїть тебе, оселить у душі гіркоту і боягузтво.

«Саме так сталося з королем Аерисом. Наприкінці навіть Раегар не міг заперечити очевидного.»

— Найкраще обирати середній шлях. Чекати від людей, щоб вони заслужили твою довіру відданою службою… та коли вже заслужать, винагороджувати їх щиро і щедро.

Хлопець кивнув.

— Я пам’ятатиму.

Принцові дали найкращого з трьох коней — чималенького мерина, кольором сірого, але дуже світлого, майже білого. Гриф і Хальдон їхали поруч на дещо менших конях. Дорога протягом версти тяглася на південь попід високими білими мурами Волон Териса, а тоді залишила місто позаду і побігла вздовж химерно покручених берегів Ройни крізь вербові гайки, повз макові поля і високий дерев’яний млин, чиї крила рипіли, обертаючись, наче старі кістки.

«Золота Дружина» знайшлася коло річки, коли сонце вже котилося униз на заході. Табір їхній схвалив би навіть Артур Дейн — щільно скупчений, добре опоряджений, зручний у захисті. Навколо було викопано глибокий рівчак з загостреними кілками всередині. Намети стояли шерегами, між ними лишалися широкі проходи. Коло річки влаштували нужники, щоб потік змивав людський послід. Конов’язі розташувалися на півночі, а далі коло води паслося зо два з половиною десятки слонів, висмикуючи очерет хоботами. Гриф схвально зиркнув на великих сірих тварин. «Нема у всьому Вестеросі бойового коня, щоб устояв проти отаких чудовиськ.»

Високі бойові корогви золототканої парчі віяли за вітром на високих жердинах, поставлених по всьому кордону табору. Під ними на чатах стояли і ходили озброєні та вдягнені у броню вартові, сторожко спостерігаючи за наближенням будь-кого. Гриф боявся, що полк за Гаррі Стрікланда спіткають лінощі та розпуста, бо новий полковник надто полюбляв шукати приязні товариства замість тримати суворий лад. Та скидалося, що побоювання не справдилися.

Біля воріт Хальдон щось мовив десятникові варти, і той вислав гінця по когось зі старшини. Той, хто з’явився на виклик, був саме такий бридкий, яким Гриф пам’ятав його востаннє: череватий незграбний здоровило, чиє зухвале сердюцьке обличчя вкривала сітка старих рубців. Праве вухо йому наче пес пожував, а лівого бракувало зовсім.