— А якщо він не зазнає поразки? Що тоді зроблять ваша милість?
— Виконаю свій обов’язок. — Відповідь пройняла їй язик холодом. — Ви бачили весілля мого брата Раегара. Скажіть-но, він одружився з кохання чи з обов’язку?
Старий лицар завагався.
— Принцеса Елія була добра жінка, ваша милосте. Ласкава і розумна, з лагідним серцем, приязно дотепна. Я знаю, що принц був до неї дуже прихильний.
«Прихильний, — подумала Дані. — Промовисте слово. Я теж можу з часом прихилитися до Гіздахра зо’Лорака. Хтозна. Чому б ні?»
Пан Барістан продовжував:
— Я також бачив весілля ваших батька та матері. Перепрошую, але між ними не виникло жодної прихильності. І за те, моя королево, держава заплатила дорогу ціну.
— Чому ж вони одружилися, якщо не кохали одне одного?
— Бо так наказав ваш дідусь. Лісова відьма прорекла йому, що від його крові народиться обіцяний принц.
— Лісова відьма?! — вразилася Дані.
— Вона прийшла до двору з Янкою зі Старокаменів. Покручена дрібна істота, чудернацька на вигляд. Люди вважали її карлицею, але пані Яна, чиєму серцю вона була дорога, казала, що та походить з дітей лісу.
— Що з нею сталося?
— Переліток. — Саме слово несло у собі присмак лихої долі.
Дані зітхнула.
— Гаразд, залиште мене. Я дуже стомилася.
— Ваша воля. — Пан Барістан вклонився і рушив був іти, але коло дверей спинився. — Перепрошую, ваша милосте. До вас відвідувач. Наказати йому прийти вранці?
— Хто там?
— Нахаріс. «Буревісники» повернулися до міста.
«Дааріо.» Серце її тьохнуло в грудях.
— А чи давно… коли він… ?
Слова ніяк не йшли з вуст. Але пан Барістан усе зрозумів.
— Ваша милість були зі жрицею, коли він прибув. Я знав, що ви наказали вас не турбувати. Новини полковника почекають до ранку.
— Ні! — «Як я зможу заснути, знаючи, що мій полковник поруч?» — Скажіть, хай заходить негайно. І ще… ви мені сьогодні не знадобитеся. Дааріо мені досить для безпеки. Скажіть Іррі та Джихікі, якщо ваша ласка, хай вони прийдуть. І Місандеї теж.
«Мені треба перевдягтися. Причепуритися. Щоб виглядати вродливою.» Саме так вона і сказала служницям, коли ті з’явилися.
— Що ваша милість хочуть одягти? — запитала Місандея.
«Зоряне світло і морську піну, — подумала Дані, — найлегше пасмо шовку, щоб лишило ліву грудь голою на жадібний спогляд Дааріо. І квіти у волосся.» Коли вони стрілися уперше, полковник приносив їй квіти щодня, протягом усього шляху від Юнкаю до Меєрину.
— Принеси сіру лляну сукню з перлами на стані. І шкуру білого лева.
Вона завжди почувалася безпечніше, загорнута у подаровану Дрого шкуру.
Даянерис прийняла полковника на терасі, усівшись на різьблену кам’яну лаву під грушею. В небі над містом плавав півмісяць із почтом у тисячі зірок. Дааріо Нахаріс увійшов перехильцем, пружним недбалим кроком. «Та він і стоїть тим самим перехильцем.» На полковникові були смугасті штани, заправлені у високі чоботи лілової шкіри, біла шовкова сорочка, виплетена з золотих кілець камізелька без рукавів. Розгалужена на тризуб борода була теж лілова, хвацькі вуса визолочені, довгі кучері пофарбовані навпіл обома кольорами. На одному стегні він носив вузький довгий кинджал, на іншому — дотракійський арах.
— Осяйна королево, — мовив він, — за моєї відсутності ви стали ще прекрасніші. Як така річ можлива?
Королева звикла до барвистої хвали, та чомусь від Дааріо милощі, хай які порожні, чулися інакше, ніж від Резнака, Цзаро або Гіздахра.
— Полковнику! Нам казали, ви добре прислужилися нашій справі у Лазарії.
«Як я за тобою скучила!»
— Ваш полковник живе, щоб служити своїй жорстокій цариці й королеві.
— Жорстокій?!
У очах Нахаріса мерехтіло місячне сяйво.
— Він мчить попереду решти своїх людей, аби лише побачити її обличчя якнайскоріше. І заради чого? Щоб мулятися під дверима, поки її милість їсть ягня з якоюсь висушеною, наче смоква, старою.
«Мені не казали, що ти тут, — подумала Дані, — бо інакше б я скоїла дурницю і послала по тебе негайно.»
— Я вечеряла з Зеленою Грацією. — Гіздахра краще було не згадувати. — Бо нагально потребувала її мудрої поради.
— А я маю лише одну нагальну потребу: мою Даянерис.
— Наказати подати їжі? Ви, напевне, голодні.
— Не їв два дні, та коли стою тут, мене живить розкіш вашої краси.
— Моя краса не наповнить ваш живіт. — Дані зісмикнула з дерева грушу і кинула йому. — З’їжте!
— Якщо така воля моєї цариці.
Він укусив грушу, зблиснувши золотим зубом. Сік потік у лілову бороду. Дівчина у Дані так палко хотіла його поцілувати, що аж боліло. «Його цілунки будуть шорсткі й жорстокі, — сказала вона собі, — і він не послухає, коли я закричу або накажу йому спинитися.» Але королева і цариця у ній знала, що так чинити нерозумно.
— Розкажіть про свою подорож.
Дааріо недбало знизав плечима.
— Юнкайці вислали якихось найманців затулити нам Хизайський прохід. Тих, що звуть себе «Довгими Списами». Ми наскочили на них уночі, загнали кількох у пекло. В самій Лазарії я мусив убити двох власних осавулів, що змовлялися вкрасти коштовні камені та золоту таріль, довірені мені царицею на подарунки для ягнятників. Інших перешкод не було, все обіцяне виконано.
— Скількох людей ви втратили у бою?
— Дев’ятьох, — відповів Дааріо, — але дванадцятеро «Довгих Списів» вирішили, що радше хочуть бути «Буревісниками», ніж трупами, тому нас прийшло на трьох більше, ніж пішло. Я їм сказав, що вони проживуть довше, якщо битимуться за драконів, а не проти них, і вони побачили в моїх словах рацію.
Дані відчула осторогу.
— То можуть бути юнкайські шпигуни.
— Для шпигунів вони надто тупі. Ви їх не знаєте.
— Ви теж. Невже ви їм довіряєте?
— Я всім своїм людям довіряю. Ось настілечки. — Він виплюнув зернятко і посміхнувся з її підозр. — Може, принести вам їхні голови? Принесу, якщо накажете. Одна голова — лиса, дві мають коси, одна фарбує собі бороду в чотири кольори. Який шпигун носитиме таку бороду, питаю я вас? Пращник може підбити каменем мушине око за сорок кроків, бридка пика добре ладнає з кіньми, але якщо моя цариця каже, що вони мусять померти…
— Я цього не казала! Я лише… наглядайте за ними, більше нічого я не прошу. — Вона відчула себе дурепою, кажучи так. Вона завжди почувалася трохи дурепою поруч із Дааріо. «Незграбне дівча, недолуге розумом. Що він має про мене думати?»
І змінила предмет розмови.
— То ягнятники надішлють нам харчі?
— Збіжжя, моя царице, прийде Скахазадханом у шкутах, а інші харчі — караванами через Хизай.
— Скахазадханом не прийде. Річку нам зачинили. І море теж. Ви побачите кораблі у затоці. Карфійці розігнали третину наших рибальських човнів і полонили ще третину. Решта боїться вийти у море. Торгівлю, яка ще животіла, припинено зовсім.
Дааріо викинув хвостик від груші.
— Карфійці мають у жилах молоко замість крові. Покажіть їм драконів, і вони кинуться навтьоки.
Але Дані не хотіла говорити про драконів. Селяни досі приходили до її двору з обпаленими кістками і скаржилися на зниклих овець, хоча Дрогон до міста не повернувся. Хтось казав, що бачив його на північ від річки, над травами Дотракійського моря. Внизу в ямі Візеріон розірвав один із ланцюгів; вони з Раегаром ставали шаленіші з кожним днем. Неблазні розповіли, що одного дня залізні двері запашіли червоним жаром, і цілий день ніхто не зважувався їх торкатися.
— Астапор теж сидить у облозі.
— Це я знав. Один із «Довгих Списів» прожив досить довго, щоб розказати, як у Червоному Місті люди жеруть один одного. Сказав, що Меєрин скоро поділить їхню долю. Я вирізав йому язика і згодував жовтому собаці. Пес ніколи не з’їсть язика брехуна. Коли жовтий пес з’їв язика, я зрозумів, що полонений казав правду.
— У моєму місті теж точиться війна. — Вона розповіла йому про Синів Гарпії та Мідних Звірів, про кров на цеглі. — Мої вороги усюди — ззовні та всередині.