Але він збирався погодувати і червоного бога теж — вогняного бога Мокорро. Рука, зцілена жерцем, на вигляд була страшна та огидна — мовби спалена у печі, потріскана від ліктя до кінчиків пальців. Іноді, коли Віктаріон стискав кулака, шкіра лускала і пускала дим, але загалом рука стала дужішою, ніж була будь-коли.

— Нині зі мною двоє богів, — сказав він смаглявій жінці. — Жоден ворог не встоїть перед двома богами.

А тоді перекотив смаглявку на спину і оволодів нею ще раз.

Коли скелі Яросу з’явилися ліворуч проти носа, залізний капітан побачив, що на нього вже чекають три загублені кораблі — саме так, як обіцяв Мокорро. В нагороду Віктаріон подарував жерцеві золоту гривню.

Тепер він мав зробити вибір: наважитися зайти у протоку чи повести Залізний Флот навколо острова. Спогад про Файний острів досі скимів у пам’яті залізного керманича. Станіс Баратеон тоді напосівся з півночі та півдня на Залізний Флот, затиснений у протоці між островом та великою землею, і завдав Віктаріонові найстрашнішої в його житті поразки. Але огинати Ярос означало втратити кілька днів коштовного часу. Так, Юнкай лежав неподалік, і кораблів у протоці мало швендяти чимало, але бойових так далеко від Меєрину Віктаріон серед них не чекав.

«Як учинив би Вороняче Око?» Віктаріон трохи поміркував, потім віддав наказ своїм капітанам:

— Заходьмо до протоки!

Перш ніж Ярос зник далеко позаду, флот поповнився ще трьома кораблями. Ховрах з «Журбою» здобув жирного купецького галеаса, Манфрид Марлин на «Шуліці» — трохи меншу торговельну галеру. Їхні черева були натоптані коштовним крамом: винами, шовками, прянощами, рідкісними породами дерева і ще рідкіснішими пахощами. Але справжнім скарбом були самі кораблі. Пізніше того ж дня «Сім черепів» і «Згуба слабаків» натрапила на рибальську лайбу — невеличку, повільну, занедбану посудину, ледве варту клопоту. Віктаріон був незадоволений, що аж два його кораблі відволіклися на жалюгідних рибалок… але саме з їхніх вуст він почув про повернення чорного дракона.

— Срібна цариця зникла, — розповів йому старший на лайбі. — Полетіла геть на своєму чудовиську аж за Дотракійське море.

— Де лежить те Дотракійське море? — завимагав Віктаріон. — Я поведу через нього Залізний Флот і знайду королеву, хай де вона є!

Рибалка гучно зареготав.

— Отакої! Я б на те подивився. Дотракійське море — не з води, а з трави, йолопе!

Цього йому казати було не варто. Віктаріон ухопив рибалку за горло спаленою рукою, підняв у повітря, гепнув спиною об щоглу і стискав, доки обличчя юнкайця не стало чорніше за пальці, що врізалися йому в плоть. Якусь хвилину чолов’яга хвицяв ногами і звивався, марно силуючись вирватися з капітанового хвату.

— Ніхто не може назвати Віктаріона Грейджоя йолопом і дожити, щоб цим похвалитися.

Капітан розтулив пальці й дав безсилому тілу рибалки ляпнутися на чардак. Довгобурун Пайк і Том Прибийдуб перекинули його через облавок; Потоплий Бог отримав ще одне приношення.

— Ваш Потоплий Бог є гемоном, — згодом сказав йому чорний жрець Мокорро. — Він лише роб у службі Іншого, темного бога, чиє ім’я не можна казати.

— Стережися, ворожбите, — попередив його Віктаріон. — На цьому кораблі є побожні люди, які висмикнули б тобі язика за блюзнірство. Твій червоний бог матиме свою частку. Це я тобі обіцяю, а моє слово — залізо. Спитай будь-кого з моїх людей.

Чорний жрець схилив голову.

— Нема потреби питати, великий керманичу. Господь Світла показав мені, чого ви варті. Щоночі у моїх вогнях я бачу відблиск слави, що чекає на вас.

Слова його потішили Віктаріона Грейджоя аж до глибин серця; так він і сказав смаглявці тієї ночі.

— Мій брат Балон був великою людиною, та я зроблю те, чого не зміг він. Залізні острови знову стануть вільними, і повернеться старий звичай. Навіть Дагонові таке не було до снаги.

Майже сто років минуло, відколи на Морекамінному Престолі сидів Дагон Грейджой, але залізяни й досі переповідали казки про його битви та наскоки. За Дагонових часів Залізний Престол обіймав король-слабак, чиї сльозаві очі дивилися без упину за вузьке море, де плели змови і заколоти збіговиська байстрюків та вигнанців. Тоді з Пайку і виплив князь Дагон, щоб знову зробити море, де заходить сонце, своїм власним.

— Він ухопив за гриву самого лева у його лігві, а лютововкові вкоротив хвоста… але навіть Дагон не зумів подолати драконів. Та я зроблю драконову королеву своєю. Вона ляже до мене в ліжко і подарує багато міцних синів.

Тієї ночі чисельність Залізного Флоту сягнула шістдесяти.

На північ од Яросу чужі вітрила у морі почастішали. Флот був дуже близько до Юнкаю, а узбережжя між Жовтим Містом та Меєрином мало кишіти купцями і перевізниками припасів. Тому Віктаріон повів Залізний Флот у глибші води, де його б не помітили очі з суходолу. Але навіть там вони мали стрічати інші кораблі.

— Хай ніхто не втече і не попередить наших ворогів, — наказав залізний керманич.

І ніхто не втік.

Море було зелене, а небо сіре того ранку, коли «Журба», «Діва-войовниця» і власна Віктаріонова «Залізна перемога» схопили невільницьку галеру з Юнкаю в водах на північ від Жовтого Міста. У череві корабля було двадцятеро напахчених хлопчиків і вісім десятків дівчат на продаж до будинків утіхи в Лисі. Жеглярі з корабля ніколи не гадали зустріти небезпеку так близько до власного дому, і залізянам не склало жодного клопоту їх полонити. Звався корабель «Хтивою дівою».

Віктаріон поклав работорговців під меч, тоді надіслав людей униз розкувати веслярів.

— Тепер ви веслуєте для мене. Не лінуйтеся, і забагатієте.

Дівчат він розділив між своїми капітанами.

— Лисенійці обернули б вас на хвойд, — сказав їм Віктаріон, — але ми вас врятували. Тепер вам доведеться втішати лише одного чоловіка замість багатьох. Хто добре розважить своїх капітанів, ті стануть дружинами з солі — а це неабияка честь.

Напахчених хлопчиків Віктаріон наказав забити у ланцюги і кинути в море. То були неприродні покручі; на кораблі без них аж дихати стало легше.

Собі Віктаріон узяв сімох найдобірніших дівчат. Одна мала волосся червоного золота і веснянки на цицьках. Інша голила волосся усюди на тілі. Ще одна очі мала карі, волосся брунатне, а норов боязкий, наче в миші. Четверта мала такі величезні цицьки, яких Віктаріон ще не бачив. П’ята була зовсім дрібненька, з прямим чорним волоссям, золотою шкірою та очима кольору бурштину. Шкіра шостої була біліша за молоко, у сосках та нижніх губах вона носила золоті кільця; шкіра сьомої, навпаки, була чорніша за чорнила каракатиці. Людопродавці Юнкаю навчили їх науки семи зітхань, та Віктаріон відібрав дівчат не заради неї — доки він не дістанеться Меєрину і не здобуде свою королеву, його жагу вдовольняла смаглявка. Який чоловік захоче свічку, коли на нього чекає сонце?

Галеру він перейменував у «Вереск людолова». З нею потуга Залізного Флоту склала шістдесят і один корабель.

— Кожен здобутий нами корабель зміцнює нашу силу, — казав Віктаріон своїм залізянам, — та відси й далі матимемо більше клопоту. Вже завтра чи, може, післязавтра ми зустрінемо бойові кораблі. Ми входимо у води, де владарює Меєрин, де на нас чекають флоти його ворогів. Нас зустрінуть кораблі з усіх трьох Невільникарських Міст, з Толосу, Елірії та Нового Гісу, ба навіть з Карфу.

Він ретельно подбав, щоб не згадати про зелені галери Старого Волантису; а вони ж мали вже пробиратися затокою Журби — тієї самої години, коли він проказував свою промову.

— Невільникарі та їхні кораблі — слабаки. Ви бачили, як вони від нас тікають, чули, як вони верещать, коли їх карають на горло. Кожен з вас вартий двадцяти таких, бо лише нас зроблено з заліза. Пам’ятайте про це, коли ми знову побачимо невільникарські вітрила. Нікого не жалійте і самі милості не просіть. Який нам хосен з милості? Ми — залізного роду, два боги наглядають за нами. Ми заберемо їхні кораблі, знищимо їхні сподівання і обернемо води їхньої затоки на кров!