Нагорода переможцям звалася «Гіскарським світанком». Так сказав капітан, якого доправили до Віктаріона у кайданах. Корабель належав Новому Гісові, повертався туди через Юнкай після торгівлі у Меєрині. Капітан не розмовляв жодною пристойною мовою, окрім горлової гіскарської — суцільного гарчання та сичання, найбридкішої говірки, чутої Віктаріоном Грейджоєм за життя. Мокорро перекладав капітанові слова посполитою мовою Вестеросу. Капітан твердив, що війну за Меєрин скінчено, драконова цариця загинула, а містом править гіскарець на ім’я Гіздак.

За брехню Віктаріон наказав вирвати йому язика. Даянерис Таргарієн не загинула, запевнив його Мокорро; червоний бог Ра-Гльор показав йому обличчя королеви у священних вогнях. Залізний керманич брехні не терпів, тому наказав зв’язати гіскарця по руках та ногах і викинути у море на приношення Потоплому Богові.

— Твій червоний теж матиме свою жертву, — пообіцяв він Мокорро, — але на морі править Потоплий Бог.

— Немає богів, крім Ра-Гльора та Іншого, чиє ім’я не можна називати.

Жрець-ворожбит був убраний у врочисте та непоказне чорне вбрання, з ледь помітним гаптуванням золотою ниткою по комірі, рукавах та подолі. Червоної тканини на «Залізній перемозі» не знайшлося, але і лишатися у просоленому лахмітті, яке мав на собі Мокорро, коли Ховрах виловив його з моря, було б ганебно. Тому Віктаріон наказав Томові Прибийдубові пошити жерцеві нову рясу з того, що знайшлося, і навіть пожертвував одну з власних сорочок. А були вони чорні з золотим, бо за герб дім Грейджой мав золотого кракена проти чорного тла, і той самий знак сяяв на прапорах та вітрилах його кораблів. Криваво-кармазинові шати червоних жерців були чужі й незвичні залізянам; Віктаріон сподівався, що його люди легше приймуть Мокорро вдягненим у кольори Грейджоїв.

Та сподівання виявилися марними. Вбраний у чорне з голови до п’ят, з личиною червоних і жовтогарячих полум’яних язиків на обличчі, жрець виглядав ще моторошнішим. Жеглярі сахалися, коли він ходив чардаком, і плювалися, коли на них падала його тінь, щоб не зурочитися. Навіть Ховрах, який сам виловив червоного жерця з моря, почав закликати Віктаріона віддати його Потоплому Богові.

Але Мокорро знав ці чужі береги так, як не знали їх залізяни, і до того ж був утаємничений у науку про драконів. «Вороняче Око тримає при собі чаклунів… то чому мені не можна?» Його власний чорний ворожбит був могутніший та показніший, ніж усі троє Еуронових, навіть якби їх кинути у один казан і зліпити разом у одного. Мокрочуб, мабуть, не схвалив би, але Аерон з його побожністю лишився на іншому кінці світу.

Отже, Віктаріон стиснув обпечену руку в могутній кулак і мовив:

— «Гіскарський світанок» — негідне ім’я для корабля Залізного Флоту. На подяку до тебе, чародію, я нарікаю його «Гнівом червоного бога».

Чаклун поштиво схилив голову.

— На те воля капітана.

І ось кораблів Залізного Флоту знову стало п’ятдесят і чотири.

Наступного дня на них налетіла раптова чамра. Та Мокорро передбачив і погіршення погоди. Коли шалена злива з буревієм минулася, то виявилося, що зникло три кораблі. Віктаріон не мав змоги дізнатися, чи вони потонули, чи викинулися на берег, а чи збилися зі шляху.

— Вони знають, куди ми прямуємо, — сказав він своїм жеглярам. — Якщо не потонули, то доженуть.

Залізний керманич не мав часу чекати на незграб і тихоплавів — тільки не тоді, коли його наречену обложили вороги. «Найвродливіша жінка у світі потерпає без моєї сокири.»

До того ж Мокорро запевнив, що три кораблі не втрачено назавжди. Щовечора жрець-ворожбит запалював вогнище на передньому чардаку «Залізної перемоги» і ходив круг полум’я, виспівуючи молитви. Відблиски ніч-ватри робили його чорну шкіру схожою на вилощений онікс; іноді Віктаріон ладен був заприсягтися, що і наколоті на обличчі жерця вогні теж танцюють, вихиляються та вигинаються, зливаються один з одним, змінюють кольори при кожному повороті жерцевої голови.

— Чорний жрець накличе на наші голови гемонів, — ляпнув якось один весляр.

Коли про це доповіли Віктаріонові, капітан наказав шмагати небораку, доки спина в нього не скривавилася від плечей до крижів. А почувши пророцтво Мокорро: «Твої загублені ягнята повернуться до пастви коло острова під назвою Ярос», відповів:

— Молися, щоб повернулися, жерцю. Бо скуштуєш батога наступним.

Море мінилося синім та зеленим, сонце палало на чистому блакитному небі, коли Залізний Флот запопав свою другу здобич у водах на північний захід від Астапору. Цього разу це був мирійський коч під назвою «Голуб», що прямував до Юнкаю через Новий Гіс, везучи килими, солодкі зелені вина та мирійське мереживо. Капітан його володів «мирійським оком», що наближувало віддалені речі — то були два скла у хитромудро з’єднаних трубках, які ковзали всередину одна одної, і «око» ставало не довшим за кинджал. Цей скарб Віктаріон забрав собі, коч перейменував на «Жулан», а полонених жеглярів наказав узяти на викуп — вони не були ані работорговцями, ані рабами, але вільними мирійцями і гартованими мореплавцями, вартими чималих грошей. Щоправда, «Голуб», припливши з Миру, не приніс свіжих новин ані про Меєрин, ані про Даянерис — лише старі звістки про дотракійських вершників уздовж Ройни, виступ «Золотої Дружини» на війну тощо; все це Віктаріон давно чув і знав.

— Що ти бачиш? — запитав капітан свого чорного жерця тієї ночі, коли Мокорро стояв біля ніч-ватри. — Що чекає на нас завтра? Знову чамра?

У повітрі, здавалося йому, стояли пахощі дощу.

— Сірі небеса, сильні вітри, — відповів Мокорро. — Але без дощу. Позаду скрадаються тигри, попереду чекає ваш дракон.

«Ваш дракон.» Віктаріонові подобалося таке чути.

— Скажи мені щось, жерцю, чого я не знаю.

— Капітанові наказувати, мені коритися, — відповів Мокорро.

Жеглярі призвичаїлися кликати його Темним Вогнем — а вигадав це Стефар Гикавий, бо не вмів проказати «Мокорро». Та під будь-яким іменем жрець володів незвичайними силами.

— Тут берег біжить з заходу на схід, — розповів він Віктаріонові. — А де повертає на північ, там ви натрапите ще на двох зайців. Прудких, з багатьма ногами.

Саме так і сталося — цього разу здобиччю виявилися дві галери, довгі, зграбні та прудкі. Ральф Перебийнога першим помітив їх, але невдовзі вони перегнали «Лихо» і «Безнадію». Тоді Віктаріон надіслав по них «Залізне крило», «Боривітер» і «Кракенів цілунок» — три найшвидші кораблі у всьому флоті. Гонитва тривала майже всю решту дня, та наприкінці його обидві галери було взято приступом у короткому запеклому бою. Віктаріон дізнався, що вони пливли порожніми, прямуючи до Нового Гісу по припас та зброю для гіскарських легіонів, розташованих поблизу Меєрину… і по свіжі затяги для війни — замінити мертвих.

— Багато людей загинуло в битвах? — запитав Віктаріон.

Жеглярі з галер заперечили: більшість померла від кривавої різачки, яку гіскарці називали «блідою кобилою». І услід за капітанами «Гіскарського світанку» керманичі повторили брехню про смерть Даянерис Таргарієн.

— Ну то поцілуйте її від мене у тому пеклі, в якому знайдете, — мовив Віктаріон, послав по свою сокиру і стяв їм голови просто на місці.

Опісля він поклав під ніж і решту жеглярів з захоплених галер, лишивши тільки прикутих до весел рабів. Їм він сам розбив кайдани і сказав, що тепер вони вільні люди та мають неабияку честь веслувати у Залізному Флоті — честь, про яку мріє кожен хлопчак на Залізних островах.

— Драконова королева звільняє рабів, і я чиню так само! — оголосив капітан.

Галери він перейменував на «Тінь» та «Примару».

— Хочу, щоб вони повернулися з іншого світу і лякали юнкайців, — сказав він тієї ночі своїй смаглявці після того, як отримав од неї свою втіху.

Останнім часом вони дуже прихилилися одне до одного, і прихильність щодня зростала.

— Вдаримо на них, наче грім з неба, — мовив Віктаріон, стискаючи жінці груди.

Він спитав себе, чи не так почувався його брат Аерон, коли до того говорив Потоплий Бог. Зараз великий керманич і сам майже чув божий голос, що здіймався з глибин моря. «Ти добре послужиш мені, мій капітане, — здавалося, проказували хвилі. — Саме для цього я тебе створив.»