— Даруйте, що не встаю, — мовив він замість привітання. — Перехід нас добряче втомив, а ноги в мене схильні до мозолів. Прокляття якесь, їй-бо.

«Не прокляття, а знак слабкості. Скиглиш, наче квола стара.» Стрікланди пов’язали свою долю з «Золотою Дружиною» від самого її заснування. Прапрадід Гаррі втратив землі, приєднавшись до Чорного Дракона у першому Повстанні Чорножара. «Чотири покоління щирого золота» — полюбляв вихвалятися Гаррі, ніби чотирма поколіннями вигнання і поразок варто було пишатися.

— Можу зробити вам цілющої масті, — зауважив Хальдон, — а ще знаю деякі природні солі, які загартують шкіру.

— Дякую на доброму слові. — Стрікланд майнув до зброєносця. — Гей, Гачику, налий-но вина моїм друзям.

— Дякую, не варто, — відповів Гриф. — Вип’ємо краще води.

— Воля ваша. — Отаман-полковник посміхнувся до принца. — А це, виходить, має бути твій син.

«Чи знає він правду? — спитав себе Гриф. — Скільки йому розповів Милош?» Варис непохитно стояв на тому, щоб берегти усе в таємниці. Їхні з Іліріо задуми, що стосувалися Чорносерда, лише з ним і обговорювалися; решта полку ні про що не здогадувалася — бо чого не знаєш, того не вибовкаєш.

Але тепер наставали зовсім інші часи.

— Жоден чоловік не побажав би собі гіднішого сина, — мовив Гриф, — але хлопець не вродився від моєї плоті та крові, і звуть його не Грифом. Панове! Дозвольте представити вам Аегона Таргарієна, першородного сина Раегара, принца Дракон-Каменя, від принцеси Елії Дорнійської… що скоро з вашою допомогою стане Аегоном, Шостим тако нареченим, королем андалів, ройнарів та першолюдей, Семицарства законним володарем.

Приголомшливу новину зустріло байдуже мовчання. Хтось прочистив горлянку. Один із Коліїв підлив собі вина з глека. Горис Едорієн покрутив пальцем один зі своїх кучерів і щось промуркотів невідомою Грифові мовою. Лазвель Пик закашлявся, Мандригуля і Лотстон перезирнулися. «Вони знають, — усвідомив Гриф. — Знали від початку, як ми зайшли.» І знову обернувся до Гаррі Стрікланда.

— Коли ти їм сказав?

Полковник поворушив намозолені пальці у своїй купелі для ніг.

— Коли ми прийшли на річку. Люди собі місця не знаходили, і з вагомої причини. Ми ж бо не пішли у вигідну виправу до Спірних Земель, і заради чого? Сидіти зопрівати тут на цій богом проклятій спеці, дивлячись, як спливають грошики, іржавіють мечі, відвертаються та йдуть геть багаті наймачі?

Грифові шкірою побігли сироти.

— Хто?

— Юнкайці. Посол, якого вони відправили улещувати Волантис, уже відіслав назад до Невільницької затоки три охочих полки. Хоче, щоб ми були четвертим. Дає вдвічі стільки, скільки платив Мир, а на додачу по невільникові кожному воякові у полку, по десять — старшині, та сотню добірних дів — особисто мені.

«Нівроку, щоб мені очі повилазили.»

— Для цього знадобиться багато тисяч рабів. Де юнкайці сподіваються знайти аж стільки?

— У Меєрині. — Стрікланд махнув своєму зброєносцеві. — Гачику, рушника! Вода вистигає, скоро пальці мені стануть як родзинки. Ні, не того рушника. М’якого.

— Ти їм відмовив, — сказав Гриф.

— Я сказав, що подумаю.

Коли зброєносець почав витирати йому ноги, Гаррі зіщулився.

— Обережніше з пальцями, хлопче! Уяви, що то ягідки з тонкою шкіркою. Суши їх так, щоб не пошкодити. Не дери, а песть. Отак, отак! — Він обернувся назад до Грифа. — Відмовити просто в очі було б нерозумно. Хлопці б мали право спитати, чи не з’їхав я з глузду.

— Скоро ти матимеш роботу і для хлопців, і для їхніх клинків.

— Справді? — перепитав Лисоно Маар. — Гадаю, вам відомо, що дівчина Таргарієн не вирушила на захід?

— Ми чули плітки в Сельорисі.

— То не плітки. Щира правда. От лишень годі збагнути, чому. Сплюндрувати Меєрин — гаразд, чом би й ні? Я б на її місці зробив те саме. Невільницькі міста спливають золотом, наче гноєм, а на завоювання Вестеросу грошви треба — страх. Але з якого дива там стовбичити? З переляку? З лінощів? Чи може, з божевілля?

— Чому — байдуже. — Гаррі Стрікланд розгорнув пару смугастих вовняних шкарпеток. — Вона в Меєрині, а ми тут, де волантинцям щодня менше до вподоби наша присутність. Ми прийшли з наміром піднятися за короля та королеву, які повернуть нас додому на Вестерос. Але це дівчисько Таргарієн вигадало собі не повертати батьківський престол, а саджати оливи. А тим часом на неї насуваються вороги. Юнкай, Новий Гіс, Толос. Проти неї вийдуть у поле Кровоборід і Строкатий Князь… а скоро нагодиться і флот Старого Волантису. Що вона має проти них? Постільних рабів з дрючками?

— Неблазних, — відповів Гриф. — І драконів.

— Так, драконів, — відповів отаман, — але молодих, чи не щойно налуплених.

Стрікланд обережно насунув шкарпетку на мозолі, потім угору литкою.

— Чи багато їй буде від них зиску, коли всі ті полки схоплять її місто в залізний кулак?

Трістан Водограй затарабанив пальцями по власному коліну.

— Тим паче, кажу я, треба до неї поквапитися. Якщо Даянерис не їде до нас, ми мусимо їхати до Даянерис.

— А чи вміємо ми бігти хвилями, пане мій добрий? — запитав Лисоно Маар. — Кажу вам знову, морем ми срібної королеви не дістанемося. Я сам ходив до Волантису, вдаючи з себе купця. Намагався вивідати, скільки кораблів ми зможемо найняти. Гавань юрмиться галерами, кочами, думбасами на кожен смак і розмір, та скоро мені довелося змовлятися з перемитниками і піратами. Князь Конінгтон має пам’ятати зі своєї в нас служби, що ми маємо в полку десять тисяч вояків. П’ять сотень лицарів, кожен з трьома кіньми. П’ять сотень зброєносців, кожен на одному коні. А ще слони — не забудьмо про слонів. Піратського корабля нам не досить… нам знадобиться піратський флот! Але навіть якби такий і знайшовся… з Невільницької затоки долетіла звістка, що Меєрин обложили і замкнули в кільце.

— Можна вдати, що ми згодні на угоду з юнкайцями, — запропонував Горис Едорієн. — Дозволити юнкайцям відвезти нас на схід, а попід мурами Меєрину повернути їхнє золото.

— Одна розірвана угода вже досить плямує честь нашого прапора. — Галайда Гаррі Стрікланд замовк, мацаючи руками свою намозолену ногу. — Дозвольте нагадати: до цієї таємної угоди приклав свою печатку не я, а Милош Тойн. Я б ушанував її, якби мав змогу, але як? Очі бачать і серце чує, що Таргарієнівське дівчисько на захід не збирається. Вестерос був цариною її батька. Меєрин — її власне царство. Якщо вона упорається з Юнкаєм, то легко стане царицею Невільницької затоки. А як не упорається, то загине раніше, ніж ми туди дістанемося.

Його промова не надто здивувала Грифа. Гаррі Стрікланд завжди був людиною незлобивою, схильною вкладати радше мирні угоди, ніж ворога келепом на полі битви. Він мав хист добувати золото… але чи стане йому хисту вигравати битви?

— Є дорога суходолом, — мовив Франклин Буйцвіт.

— Гемонська дорога — то смерть. Ми втратимо половину війська втікачами, щойно оголосимо про такий похід. І поховаємо половину тих, хто лишиться, обіч неї. Прикро казати, але магістрат Іліріо з друзями показали брак розуму, поклавши стільки надій на королеву-дитину.

«Ні, — подумав Гриф, — вони показали брак розуму, поклавши надію на тебе.»

І тут заговорив принц Аегон.

— Тоді покладіться на мене! — почав він. — Даянерис — сестра принца Раегара, але ж я — його син! Якого вам ще треба дракона?

Гриф стиснув плече принца Аегона рукою в чорній рукавиці.

— Хвацько сказано, — мовив він, — але краще спершу думай, потім говори.

— Я подумав! — відповів юнак. — Навіщо мені тікати до тітки, наче безпорадний жебрак? Мої права вищі за її. Хай вона сама прийде до мене… на Вестерос!

Франклин Буйцвіт зареготав.

— А мені до вподоби! Рушити на захід, не на схід. Хай мала королева саджає оливи, а ми тим часом посадимо принца Аегона на Залізний Престол! Малий має камінчики між ніг, годі казати.

Отаман скривився, наче йому ляпаса хто загилив.

— Тобі що, Буйцвіте, сонце геть мізки сквасило? Нам потрібна дівчина. Нам потрібен шлюб із нею. Якщо Даянерис визнає нашого принцика і візьме його за чоловіка, те ж саме зробить і Семицарство. Без неї панство поглузує з нашого нахабства і затаврує принца самозванцем. А до речі, треба спершу якось дістатися Вестеросу. Ти чув Лисоно. Кораблів ніде не знайдеш.