У Дорні Квентин Мартел був великим князем, у Волантисі — помічником купця, а на берегах Невільницької затоки перетворився на Жабика — зброєносця дебелого і лисого дорнійського лицаря, котрого сердюки кликали «Зеленокишкою». Вояки з «Вітрогонів» брали собі й іншим ті імена, які самі бажали, і міняли їх з кожної примхи. Прізвисько «Жабик» причепилося до нього, бо він поспіхом підскакував з місця щоразу, як здоровило гарчав наказ.

Навіть полковник «Вітрогонів» зберігав своє справжнє ім’я в таємниці від усіх. Деякі «вільні кумпанства» найманців народилися під час століття крові та безладу, що вчинилися з Лихом Валірії. Інші виникали напередодні, а назавтра гинули, не лишивши сліду. «Вітрогони» відлічували у минуле всього тридцять років і знали лише одного полковника — розважливого, м’якого на мову та сумного очима пентоського вельможу на прізвисько Строкатий Князь. Його волосся та кольчуга були сіро-срібні, зате стара розкошлана кирея пошита зі скручених жмутів краму багатьох кольорів: синього, сірого та лілового; червоного, золотого та зеленого; порфіру, яскравого кармазину, небесного лазуру… але всіх до останнього — вицвілих на сонці.

Коли Строкатому Князеві було двадцять і три роки — так оповідав Дик Солома — магістрати Пентосу обрали його новим князем міста, скаравши попереднього на горло лише за кілька годин перед тим. Та замість прийняти високу честь, він оперезався мечем, сів на улюбленого коня і здимів до Спірних Земель. Відтоді його в Пентосі не бачили. Він бився разом із «Другими Синами», «Залізними Щитами», «Дівиними Воями», а тоді спільно з п’ятьма братами по зброї зібрав «Вітрогонів». За тридцять років по тому з шести засновників полку серед живих лишився тільки він сам.

Жабик не знав, що з того правда, а що ні. Відколи він вписався до лав «Вітрогонів» у Волантисі, то бачив Строкатого Князя лише здалеку. Дорнійці були новаками, свіжим м’ясом, опудалами для стріл, трійцею серед трьох тисяч. Їхній полковник приятелював з більш високим товариством.

— Я вам не зброєносець! — завзято заперечував Квентин, коли Геріс Пийвода — відомий тут як Дорнійський Геріс, на противагу Герісові Рябоспину і Чорному Герісові, а іноді як просто Пий, бо здоровило несамохіть прохопився його прізвиськом — розказав, що придумав. — Я вислужив остроги у Дорні. Я такий самий лицар, як ви!

Але Геріс мав рацію — вони з Арчем мали захищати Квентина. І задля цього тримали його при боці здоровила.

— Арч серед нас найкращий боєць, — переконував Пийвода, — але тільки ти маєш надію на шлюб з драконовою королевою.

«Або під вінець, або лютий кінець; у кожному разі я скоро її побачу.» Але що більше Квентин Мартел чув про Даянерис Таргарієн, то більше лякався скорої зустрічі. Юнкайці твердили, що вона годує драконів людською плоттю і купається у крові цнотливих дівчат, щоб берегти шкіру гладкою та пружною. Біб із того кепкував, зате полюбляв патякати про розпусність срібної королеви.

— Один із її полковників походить з родини, де чоловіки мають прутні у стопу завдовжки, — казав сердюк, — та їй навіть цього мало. Вона жила серед дотракійців, звикла підставлятися їхнім коням, і тепер нема такого чоловіка, щоб гарненько закоркував її роздовбану дірку.

Меткий волантинський мечник на прізвисько Книжкар, котрого завжди бачили з носом, устромленим у якийсь старий крихкий сувій, вважав драконову королеву навіженою і спраглою до крові.

— Її хал убив її брата, щоб вона стала королевою. Тоді вона вбила хала, щоб зробитися халісі. Вона приносить криваві жертви, бреше, як дише, з кожної дурної примхи обертає гнів проти вірних їй людей. Вона порушує мир, катує послів… утім, ще її батько був навіжений — це в них у крові.

«У крові.» Король Аерис II був навіжений, божевільний — увесь Вестерос знав про нього. Він вигнав двох своїх Правиць і спалив третього. «Якщо Даянерис така ж спрагла до крові, як її татечко — чи справді мені варто одружуватися з нею?» Великий князь Доран ніколи не згадував, що таке можливе.

Жабик радий був лишити Астапор позаду. Червоне Місто з усіх, які він сподівався спізнати, найбільше нагадувало пекло на землі. Юнкайці вщент забили поламану браму, щоб утримати мертвих і напівмертвих усередині, але видовиська, що трапилися Квентинові Мартелу на очі за один короткий перехід вулицями червоної цегли, мали лякати його решту життя. Річка, забита трупами. Жриця у подертих шатах, насаджена на палю, в хмарі лискучих зелених мух. Напівмертві люди, що шкутильгають вулицями, загиджені власною кров’ю та лайном. Діти, що б’ються за недоварених цуценят. Останній вільний цар Астапору, що верещить голий у ямі, де його травлять двома десятками голодних псів. І вогні — всюди вогні пожеж. Заплющивши очі, він досі бачив їх: вихори полум’я з цегляних пірамід, більших за будь-які бачені ним замки, стовпи масного диму, що звиваються угору, наче велетенські чорні змії.

Коли вітер дмухав з півдня, повітря смерділо димом навіть тут, за п’ять верст від міста. За мурами червоної цегли, що кришилися під вагою тисячоліть, Астапор іще жеврів, хоча майже всі великі пожежі вигоріли. За вітром ліниво летіли пластівці попелу, схожі на великі сірі сніжинки. Добре буде забратися звідси геть.

Здоровило погодився з ним.

— Давно вже й час минув, — буркнув він, коли Жабик знайшов його за грою в кості — знову програшною — з Бобом, Книжкарем та Старим Біллом Кісткою. Сердюкам припав до смаку Зеленокишка, що ставив і втрачав гроші так само безстрашно, як бився на війні. — Обладунок, Жабику. Ти відшкрябав ту кров з моєї кольчуги?

— Так, пане.

Кольчуга Зеленокишки була стара, важка, багато разів латана, добряче поношена. Такі самі були і його шолом, ринграф, поножі, рукавиці та решта обладунку, зібраного по нитці. Жабикове узброєння не було набагато краще, а пан Геріс мав ще й гірше. Зброяр називав те, що їм дав, «полковим залізом». Квентин не питав, скільки вояків носило його перед ним і скільки в ньому загинуло. Власні коштовні обладунки неабиякої роботи вони лишили у Волантисі разом із золотом та справжніми іменами. Адже заможні лицарі зі старих чесних родів не перетинають вузьке море продавати свої мечі — хіба що їх виганяє туди якась ганьба.

— Краще я прикидатимуся вбогим, ніж безчесним, — оголосив Квентин, коли Геріс пояснював свій задум.

«Вітрогонам» знадобилася неповна година, щоб згорнути табір.

— А тепер рушаймо! — наказав Строкатий Князь зі спини велетенського сірого огиря старою високовалірійською мовою — найближчою до суржика, яким балакало вільне кумпанство.

Плямисті крижі його коня вкривали кошлаті смуги тканини, відірвані від вапенроків вояків, убитих вершником. Кирея князя була зшита з таких самих. Він був уже старий — добряче за шістдесят — але сидів у високому сідлі прямо й гордовито, а голос його сягав найдальших куточків поля.

— В Астапорі був передобідок, — мовив він, — а в Меєрині чекає бенкет!

Сердюки здійняли привітний галас. Зі списів майоріли за вітром пасма світло-блакитного шовку; над головами віяли розгалужені біло-блакитні прапори — корогви «Вітрогонів».

Троє дорнійців галасували разом із рештою, адже мовчанка притягла б до себе увагу. Коли «Вітрогони» рушили на північ прибережним гостинцем, одразу за Кровобородом із його «Бойовими Котами», Жабик наздогнав Дорнійського Геріса.

— Скоро, — мовив він посполитою мовою Вестеросу. В полку були інші вестеросці, але небагато і неблизько. — Не можна довго вагатися.

— Та не тут! — застеріг його Геріс, посміхаючись удаваною посмішкою. — Побалакаємо ввечері, коли станемо табором.

Від Астапору до Юнкаю старим гіскарським прибережним гостинцем пролягло більше як п’ять сотень верст, а від Юнкаю до Меєрину — ще дві з половиною. Вільні кумпанства, що сиділи на добрих конях, могли досягти Юнкаю за шість днів, якщо гнати швидко, або за вісім, якщо не квапитися. Легіони Старого Гісу подолали б ту саму відстань пішки за час, лише у півтора рази довший, але юнкайці зі своїм невільницьким військом…