— І келих пряного вина не завадив би, — додав він, влаштовуючись коло комина. — Подбай, май ласку.

Невдовзі вогонь розтопив, наче бурульки, його скрижанілі кінцівки, а вино гарненько зігріло зсередини. Пан Кеван трохи закуняв і вирішив не пити другий келих, бо його день ще далеко не скінчився. Попереду на нього чекали непрочитані звіти, ненаписані листи. «І вечеря з Серсеєю та королем.» Після своєї покутної ходи, дяка богам, племінниця поводилася сумирно та покірно. Послушниці, приставлені до неї служити, доповідали, що третину всіх неспальних годин королева перебувала з сином-королем, ще третину проводила у молитві, а решту — в купелі. Купалася вона чотири чи п’ять разів на день, відтиралася щіткою з кінського волосу та ядучим лужним милом, наче хотіла вщент здерти з себе шкіру.

«Цієї плями не змиєш, хай скільки шкрябай.» Пан Кеван пам’ятав ту дівчинку, якою колись була Серсея — жваву, пустотливу, повну життя. А потім вона розквітла, м-м-м… чи жила колись на світі діва, красніша за неї? «Якби Аерис погодився одружити її з Раегаром, скільки життів урятувалося б, скільки смертей відвернулося?» Серсея б подарувала принцові стільки синів, скільки той забажав би — левів з порфіровими очима та срібними гривами… маючи таку дружину, Раегар вдруге б навіть не глянув на Ліанну Старк. Кеван трохи пригадував дику, шалену вроду північної панни… та хай як гаряче палає смолоскип, йому не рівнятися з вранішнім сонцем.

Втім, який хосен перейматися програними битвами та неподоланими дорогами? Хай про них згадують кволі старці — такий вже їхній негодящий норов. Раегар одружився з Елією Дорнійською, Ліанна Старк померла, Роберт Баратеон узяв Серсею за дружину… і ось до чого все докотилося. Нині ввечері його власна дорога пролягала до покоїв небоги. Де він опиниться лицем до лиця з Серсеєю.

«Мені нема причини почуватися винним, — сказав собі пан Кеван. — Авжеж Тайвин би зрозумів. Це його донька накликала сором на наше ім’я, не я. А все, що робив я, роблено на добро дому Ланістер.»

Та й хіба брат учинив би інакше? В останні роки життя їхнього батька, по смерті матері, панотець узяв собі за коханку вродливу доньку свічкаря. Не така то вже була незвична справа — зацному та овдовілому вельможі тримати при собі дівчину-простачку, щоб зігрівала постіль… але ж князь Титос невдовзі почав садовити її поруч із собою в палаті, закидати шанами та подарунками і навіть питати її думки щодо правління князівством. За рік вона вже звільняла і винаймала слуг, наказувала надвірним лицарям і навіть говорила за свого пана, коли той нездужав. Коханка забрала собі в руки таку владу, що в Ланіспорті жартували: хто хоче бити князеві чолом і бути почутим, хай стає на коліна і говорить гучніше княжій підбічниці між ніг — бо саме там давно вже знаходяться обидва вуха Титоса Ланістера. Дійшло, що коханка почала вбиратися у коштовності їхньої матері…

…та лише до того дня, коли серце їхнього панотця вибухнуло в грудях — він саме видирався занадто крутими сходами до її опочивальні. Усі нахабні випанки, що перед тим звали себе її друзями і навперейми шукали ласки, хутко позникали, коли Тайвин наказав роздягти її голяка і прогнати Ланіспортом до самих пришибів, наче звичайнісіньку хвойду. Жодна людина не підняла на неї руку, але вплив і влада її на тім скінчилися. Проте навряд чи Тайвинові хоча б уві сні могло примаритися, що та сама доля спіткає його власну золотоволосу доньку.

— Так мало статися, — пробурмотів пан Кеван у келих з рештками вина.

Мусили ж вони якось пом’якшити верховного септона. У прийдешніх битвах Томенові не завадить поміч Святої Віри. А Серсея… золота дитина виросла у марнославну, нерозумну, жадібну жінку. Допавшись до самовладдя, вона б знищила Томена так само, як раніше знищила Джофрі.

За вікном посилювалася віхола. Вітер смикав віконниці, намагався увірватися досередини. Пан Кеван рішуче зіп’явся на ноги. Час іти до левиці, просто у її лігво. «Ми висмикнули їй пазурі. Що ж до Хайме…» Та ні, про це зараз думати недоречно.

Кеван вдягнув старого, добряче поношеного жупана — на випадок, якщо небога забажає вихлюпнути йому в обличчя ще один келих вина. Але меча лишив разом з пасом на спинці стільця. У присутності Томена мечі могли мати при собі тільки лицарі Королегвардії.

Коли пан Кеван увійшов до королівських покоїв, короля-хлопчака та королеву-матір охороняв пан Борос Блаунт. Лицар мав на собі полив’яну луску, біле корзно і відкритий шоломець. Виглядав він не надто здоровим: віднедавна розпух і щоками, і черевом, кольором обличчя бентежив око, ще й стояв, спершись на стіну позаду себе, наче триматися на ногах — то була для нього праця не по силі.

Страви подавали три послушниці — побожні дівчата зі старих родів, від дванадцяти до шістнадцяти років віку. У м’яких білих вовняних шатах вони здавалися невиннішими та неземнішими одна за одну. І все ж верховний септон наполіг, щоб жодна не служила королеві довше за сім днів, остерігаючись згубної Серсеїної зваби. Дівчата порали королевин одяг, готували їй купіль, наливали вино, перемінювали постіль. Одна з них завжди ділила з королевою ліжко, щоб у ньому не опинилося когось іншого; дві інші спали у сусідньому покої з септою, яка наглядала одночасно за всіма.

До королівської присутності пана Кевана ввела цибата, мов чапля, дівчина з поцяткованим віспою обличчям. Серсея підвелася йому назустріч і легенько поцілувала у щоку.

— Любий дядечку! Така втіха приймати вас за вечерею.

Королева була вдягнена скромніше за будь-яку матір сімейства — у темно-брунатну сукню, що застібалася аж до горлянки, і зелену накидку з каптуром, що накривав поголену голову. «До покутної ходи вона б хизувалася лисою головою, нап’явши на неї золоту корону.»

— Будьте ласкаві, сідайте, — мовила вона. — Вип’єте вина?

— Кухлик не завадить, — відповів пан Кеван, усе ще з осторогою.

Веснянкувата послушниця наповнила кухлі гарячим вином з приправами.

— Томен каже, що князь Тирел має намір відбудувати Башту Правиці, — мовила Серсея.

Пан Кеван кивнув.

— Нова башта, каже він, має бути вдвічі вищою за ту, що ти спалила.

Серсея засміялася низьким горловим сміхом.

— Довжелезні списи, височезні башти… чи не натякає князь Тирел на якусь прикру ваду?

Пан Кеван мимоволі всміхнувся. «Добре, вона хоч пам’ятає, як сміятися.» Спитавши, чи має королева все, що їй треба, пан Кеван почув од неї наступне:

— Служать мені ретельно, дівчата дуже милі, а добрі септи дбають, щоб я не пропускала молитов. Та коли доведуть мою невинність, я б радо знову взяла до себе у службу Таену Добромир. А вона б привезла до двору свого сина. Томенові потрібні приятелі — хлопчики його віку зі шляхетних родів.

Прохання було не нахабне, і пан Кеван не бачив причини у ньому відмовляти. Він сам міг би взяти хлопчину Добромирів на виховання, а Таена супроводила б Серсею в дорозі до Кастерлі-на-Скелі.

— Пошлю по неї одразу після суду, — пообіцяв він.

Вечерю почали ячмінним крупником з яловичиною, продовжили рожном куріпок і смаженою щукою мало не в три стопи завдовжки. До всього подавалася ріпа, гриби і вдосталь гарячого хліба з маслом. Пан Борос куштував кожну страву, яку ставили перед королем — для лицаря Королегвардії обов’язок принизливий, але з огляду на спосіб смерті Томенового брата не зайвий. До того ж віднедавна Блаунт навряд чи був здатний на щось більше.

Король був такий жвавий та веселий, яким Кеван Ланістер не бачив його вже давно. Від юшки і до солодкого Томен без упину туркотів про пригоди своїх кошенят, не забуваючи годувати їх шматочками щуки з власної королівської тарелі.

— А тієї ночі за моїм вікном з’явився злий кіт! — сказав король Кеванові. — Але хоробрий лицар, пан Хапко, засичав на нього, і злий кіт утік дахами!

— Злий кіт? — перепитав Кеван, трохи звеселившись. «Такий милий хлопчик.»

— Старезний чорний котисько з відірваним вухом, — відповіла Серсея. — Бридкий на пику і ще бридкіший норовом. Колись подер Джофові руку.