Королева невдоволено скривилася.

— Знаю, коти не дають розгулятися щурам, але отой… казали, він нападав на круків у крукарні.

— Скажу щуроловам, щоб поставили на нього пастку.

Пан Кеван не пригадував, щоб колись бачив небогу такою стриманою, такою сумирною і тихою. «Мабуть, так воно на краще, — подумав він, але водночас відчув і сум. — Згас вогонь, який буяв так палко і яскраво.»

— Ти не питала про брата, — мовив він, поки за столом чекали на тістечка з вершками, котрі так полюбляв малий король.

Серсея підняла підборіддя, зблиснувши очима у світлі свічок.

— Хайме? Ви чули щось про нього?

— Ані слова. Серсеє, ти маєш готуватися до найгіршого…

— Якби він загинув, я б знала. Ми прийшли у цей світ разом, дядечку. Він не піде звідси без мене. — Королева зробила ковток вина. — А Тиріон вільний піти, коли забажає. Мабуть, про нього ви теж нічого не чули.

— Останнім часом ніхто не намагався продати нам голову карлика, якщо ти про це.

Серсея кивнула.

— Дядечку, чи можна вас дещо запитати?

— Питай, що забажаєш.

— Ваша дружина… чи не хочете ви привезти її до двору?

— Ні. — Дорна була лагідна й сумирна душа, почувалася затишно лише вдома, у колі друзів та рідних. Вона виховала дітей у належнім послуху, мріяла про онуків, молилася сім разів на день, полюбляла шити, гаптувати і порати квіти. У Король-Березі їй було б так само затишно, як одному з Томенових кошенят у зміїному кублі. — Пані дружина не любить подорожувати. Її місце — у Ланіспорті.

— Жінка, що знає своє місце, спізнала справжню мудрість.

Почуті слова панові Кевану не сподобалися.

— Ану кажи, що маєш на думці.

— Здається, я вже сказала.

Серсея простягла кухоль, веснянкувата дівчина знову його наповнила. Далі принесли тістечка, розмова пожвавилася і полегшала. Нарешті Томена з його кошенятами повів до королівської опочивальні пан Борос, і дядько з небогою мали змогу заговорити про суд над королевою.

— Ознеєві брати не стоятимуть без діла, спостерігаючи його смерть, — застерегла Серсея.

— Я й не думав, що стоятимуть, а тому наказав схопити обох.

Серсея здалася йому враженою.

— За який злочин?

— Перелюбство з королевою. Його пресвятість каже, ти зізналася у зляганні з обома — хіба забула?

Серсея зашарілася.

— Не забула. Що ви з ними зробите?

— Відішлю на Стіну, якщо визнають провину. Якщо заперечуватимуть, хай стають на герць проти пана Роберта. Не слід було підносити надто високо людців такого штибу.

Серсея схилила голову.

— Я… я в них помилилася.

— Ти помилилася ще в багатьох людях. Принаймні так мені здається.

Він хотів сказати щось іще, але з’явилася темнава послушниця і мовила:

— Даруйте, ясний пане та пані, але внизу стоїть хлопчик-посланець. Великий маестер Пицель благають про честь негайно бачити князя-намісника.

«На чорних крилах — чорнії слова, — подумав пан Кеван. — Невже Штормолам узято? Чи з півночі від Болтона прилетіла якась звістка?»

— Можливо, це новини про Хайме, — мовила королева.

Був лише один спосіб дізнатися відповідь. Пан Кеван підвівся на ноги.

— Прошу вибачити.

Перш ніж піти, він упав на коліно і поцілував небозі руку. Якщо її зрадить сила мовчазного велетня, це буде останній цілунок у її житті.

Посланець був хлопчик років восьми чи дев’яти — такий утушкований у хутро, що скидався на велике ведмежа. Трант змусив його чекати на перекидному мості замість пустити до Острогу.

— Ходи, малий, пошукай гарячу пічку, — сказав йому пан Кеван, пхнувши до руки мідний шеляг. — Я знаю дорогу до крукарні.

Сніжити нарешті припинило. В небі за подертою хмарною завісою тлустим білим сніжком висів повний місяць, холодними вогниками сяяли віддалені зірки. Поки пан Кеван долав внутрішнє дворище, замок здався йому зовсім чужим; кожна вежа та палата виростила собі крижані зуби, усі знайомі стежки зникли під білою ковдрою. Несподівано просто перед його ногами впала і побилася на друзки бурулька завдовжки зі спис. «Оце така осінь у Король-Березі, — подумав він. — Як же воно тоді там, на Стіні?»

Двері відчинила служниця — кощаве дівчисько в кирейці з хутром, завеликій на неї. Пан Кеван струсив сніг з чобіт і скинув делію їй на руки.

— Великий маестер чекає на мене, — мовив він дівчині; та мовчки, поважно кивнула і показала на сходи.

Пицелеві покої розташувалися попід крукарнею; вельми просторі помешкання були добряче захаращені шафами та полицями з травами, трунками, мастями, різноманітними книжками та сувоями. Панові Кевану в них завжди було незатишно спекотно. Та цього вечора все було інакше — за дверима його вдарила у обличчя крижана холоднеча. Від вогню в комині лишився чорний попіл та майже згаслі жарини; кілька мерехтливих свічок тут і там розливали калюжі тьмяного світла. Решту сповила пітьма… за винятком хіба що прочиненого вікна, де у місячному сяйві вихором крутилася хмара снігових кришталиків. На лаві коло вікна нерухомо сидів, настовбурчивши пір’я, велетенський білий крук. Більшого Кеван Ланістер ще не бачив ніколи; жодна сова, жоден мисливський птах у Кастерлі-на-Скелі не зміг би з ним рівнятися. Снігові хмари танцювали навколо нього, місяць поливав срібною барвою.

«Ні, це не срібло. Він білий. Це білий крук.»

Білі круки Цитаделі не носили листів, на відміну від їхніх чорних родичів. Вони вилітали зі Старограду лише з однією метою: оголосити, що настала весна, літо, осінь або ж…

— Зима, — мовив пан Кеван.

Слово вилетіло хмаркою білої пари. Він відвернувся від вікна…

…і раптом щось вдарило його в груди між ребер — тяжко, наче кулак велетня — вибивши подих і відкинувши на крок назад. Білий крук злетів перелякано, плескаючи світлими крилами над головою. Пан Кеван важко сів — чи впав? — на лаву попід вікном, звідки утік птах. «Що… хто…» У грудях його майже до пір’я стирчала арбалетна стріла. «Ні! Ні, це ж так загинув мій брат.» Навколо стрижня почала розпливатися кров.

— Пицелю, — пробурмотів він, знічений і розгублений. — Допоможіть… я…

А тоді побачив сам. Великий маестер Пицель сидів за столом, поклавши голову на велику книгу в шкіряній палітурці. «Спить» — подумав Кеван… а тоді змигнув і помітив глибоку червону дірку в черепі старого, калюжу крові під головою, що плямувала сторінки книги. Навколо свічки розкидані були, наче острівці у озері розплавленого воску, шматочки мозку та кістки.

«Він просив собі стражників, — подумав пан Кеван. — Дарма я йому відмовив.» Чи не мала Серсея рацію? Чи не справа це рук його власного небожа?

— Тиріоне! — покликав він. — Де ти є?…

— Далеко звідси, — відповів трохи знайомий голос.

Він стояв у озері тіні коло книжкової шафи — повнотілий, блідий обличчям, сутулий плечима, з арбалетом у м’яких напудрованих руках. Ноги огортали м’які шовкові капці.

— Варис?!

Євнух опустив арбалета.

— Пане Кеване… пробачте мені, якщо зможете. Я не плекаю до вас злих почуттів. Мій вчинок скоєно не з гніву чи образи, а заради добра держави. Заради дітей.

«Я теж маю дітей. І дружину. О моя Дорна…» Біль накотив хвилею, потопив з головою. Він заплющив очі, потім розплющив.

— У замку… в замку кількасот ланістерівських стражників.

— Але на щастя, у цьому помешканні — жодного. Боляче дивитися, пане мій. Ви не заслужили померти на самоті холодного темного вечора. Таких, як ви, багато — хороших людей на службі поганій справі… але ж ви становили загрозу видатним успіхам пані королеви у правлінні державою. Невдовзі ви б замирили між собою Вирій і Кастерлі-на-Скелі, прив’язали Святу Віру до вашого малого короля, об’єднали частини Семицарства під Томеновою короною. Тому…

Дмухнув порив вітру. Пан Кеван відчайдушно затрусився.

— Вам холодно, пане наміснику? — запитав Варис. — Благаю пробачити. Великий маестер обгидив себе, коли помирав. Сморід був такий бридкий, що я трохи не задушився.

Пан Кеван спробував підвестися, але сили його зрадили. Ніг він не відчував.