— Хай що скоїла Серсея, вона лишається донькою Скелі й моєю родичкою. Я не дозволю їй загинути зрадницькою смертю, але подбав вирвати левиці ікла. Всю її варту прибрано і замінено вірними мені людьми. Замість її колишніх служниць коло неї відтепер ходитимуть септа і три послушниці, обрані верховним септоном. Голосу в правлінні королівствами вона більше не матиме — так само, як в освіті та вихованні Томена. Я маю намір відіслати її після суду до Кастерлі-на-Скелі та подбати, щоб вона там лишалася. Гадаю, цього буде досить.

Решту він лишив недомовленою. Серсея перетворилася на зіпсований товар, влада її зійшла на пси. Кожен кухарчук і ковальчук у місті бачив її в усьому соромі; кожен швець і кожна шльондра від Блошиного Подолу до Сцяного Кутка витріщалися на її голе тіло, жадібними очима нишпорили по цицьках, животі й жіночих місцях. Жодна королева не змогла б правити після подібної ганьби. У золоті, шовках та смарагдах Серсея була королевою, майже богинею; оголеною вона перетворилася на людину — не надто молоду жінку з розтягами на череві, з грудьми, що почали провисати… про що не забарилися вголос розповісти своїм чоловікам та коханцям гостроязикі баби з натовпу. «Але краще жити в ганьбі, ніж померти у славі» — сказав собі пан Кеван.

— Моя небога більше не чинитиме клопоту, — пообіцяв він Мейсові Тирелу. — Маєте моє слово честі, ясний пане.

Тирел неохоче кивнув.

— Як скажете. Моя ж Маргерійка віддає перевагу суду Святої Віри. Хай уся держава буде свідком, коли нарешті визнають її невинність.

«Якщо твоя донька така невинна, як ти нас запевняєш, то навіщо ти припхав до міста ціле військо? Ти й на суді мечами брязкатимеш?» — кортіло запитати панові Кевану.

— Сподіваймося, скоро так і станеться, — мовив він натомість перед тим, як обернутися до великого маестра Пицеля. — Маємо ще справи?

Великий маестер зазирнув у папери.

— Слід залагодити питання про спадщину Росбі. Висунуто шість пошукань…

— Справу Росбі ми обговоримо іншим разом. Ще?

— Приготування для принцеси Мирцели.

— Ось що буває, коли злигаєшся з дорнійцями! — мовив Мейс Тирел. — Невже не можна знайти дівчинці кращого нареченого?

«Чи не твого сина Віласа? Її спотворив один дорнієць, його скалічив інший. Хіба не пара?»

— Певно, що можна, — відповів пан Кеван, — та ми маємо вдосталь ворогів, навіть не ображаючи Дорн. Якщо Доран Мартел приєднає свою потугу до загону Конінгтона, щоб підтримати його облудного дракона, нам поведеться вельми сутужно.

— Може, якось переконати наших дорнійських друзів дати ради князеві Конінгтону? — запитав пан Гарис Звихт з бридким і недоречним смішком. — Чимало б крові та сил зберегли.

— Авжеж, — втомлено мовив пан Кеван, бажаючи швидше покласти всьому край. — На тім дякую шановному панству. Зберімося знову за п’ять днів, після суду над Серсеєю.

— Воля ваша. Хай Воїн подарує сили правиці пана Роберта.

Слова пролунали буркотливо, а уклін голови, подарований Мейсом Тирелом князеві-наміснику, був найлегшим із можливих. Та все ж це було щось, і за нього пан Кеван Ланістер мав належну подяку.

Рандил Тарлі вийшов з палати разом зі своїм зверхником; списники у зелених киреях поспішали ззаду. «Тарлі — головна небезпека у всій їхній зграї, — подумав пан Кеван, спостерігаючи, як вони проминають двері. — Вузьколобий, та коли щось ухопить, то вже не пустить. Має залізну волю, незле метикує. Найкращий воєвода, якого може виставити Обшир. Але ж як мені зманити його на наш бік?»

— Прикро казати, але князь Тирел не надто мене любить, — пожалівся великий маестер Пицель, коли Правиця залишив престольну палату. — Ця справа з місячним узваром… я б про таке ніколи не сказав, але мені наказали пані королева-вдовиця! З ласки пана намісника, я б спав міцніше, якби ви мені позичили кілька ваших стражників.

— Князеві Тирелу це не припаде до смаку.

Пан Гарис Звихт смикнув себе за борідку.

— Мені й самому б не завадила збройна варта. Небезпечні часи настали.

«Авжеж, — подумав Кеван Ланістер, — і Пицель — не єдиний радник, якого наш Правиця у ці часи радий був би замінити.» Мейс Тирел мав власну людину на посаду скарбника — свого дядька, великого підстолія Вирію, якого люди кликали Гартом Гидким. «От чого мені бракує, то це ще одного Тирела у малій раді.» Кевана вже й без нього обсіли числом. Пан Гарис був його тесть, батько дружини; Пицель теж рахувався за прибічника. Але Тарлі присягав Вирію, і так само Пакстер Рожвин — верховний адмірал і коронний корабельник, який наразі вів кораблі навколо Дорну назустріч залізнякам Еурона Грейджоя. Коли ж Рожвин повернеться до Король-Берега, в раді сидітиме троє ланістерівців і троє тирелівців.

Сьомим голосом невдовзі мала стати дорнійка, яка саме везла додому принцесу Мирцелу. «Панна Нім. Коли хоч половина Кайбурнових звітів правдива, ця панна далеко пішла від лагідної та шляхетної.» Байстрючка Червоного Гаспида, майже така ж свавільна, як її батько, твердо налаштувалася посісти місце у раді, яке князь Оберин обіймав так побіжно. Пан Кеван поки що не завважив за доцільне повідомити Мейса Тирела про її прибуття. Правиця, знав він, задоволений не буде. «Кого нам справді бракує, то це Мізинця. Петир Баеліш мав хист видобувати драконів просто з повітря.»

— Винайміть людей Гори, — запропонував пан Кеван. — Рудому Ронетові вони вже ні до чого.

Він не гадав, що Мейс Тирел вдасться аж до такої дурості — вбити Пицеля чи Звихта. Але якщо вони почуватимуться безпечніше з вартою, то чом би й ні — хай мають варту.

Утрьох вони вийшли з престольної палати. У зовнішньому дворищі вихорився сніг, наче звір, що лютує у клітці й намагається звільнитися.

— Бачили колись таку холоднечу? — пожалівся пан Гарис.

— Не час говорити про холоднечу, — мовив великий маестер Пицель, — стоячи просто посеред неї.

І зачовгав потроху дворищем до своїх покоїв. Інші двоє затрималися на сходах престольної палати.

— Не йму я віри цим мирійським лихварям, — мовив пан Кеван своєму тестеві. — Вам ліпше готуватися їхати до Браавосу.

Пан Гарис похнюпився, вочевидь не порадівши.

— Хіба якщо мушу… Та кажу вам знову: цей клопіт — не моїх рук справа.

— Авжеж ні. Це Серсея вирішила, що Залізний Банк почекає. Може, мені її послати до Браавосу?

Пан Гарис заблимав очима.

— Їхня милість… це ж… вони…

Пан Кеван врятував його.

— То був жарт. Невдалий. Ходіть пошукайте теплого комина. Я зараз так і вчиню.

Він нап’яв рукавиці й рушив дворищем, нахиляючись проти вітру, що смикав і вихорив поли делії.

Сухий рівчак навколо Маегорового Острогу на три стопи засипало снігом; сталеві шпичаки у ньому блищали памороззю. Єдиний вхід та вихід з Маегорової твердині пролягав перекидним мостом через рівчак. На дальньому кінці завжди стояв на чатах лицар Королегвардії; нині цей обов’язок ліг на пана Мерина Транта. Балон Лебедин полював на злочинного лицаря Темну Зорю десь у Дорні, Лорас Тирел лежав тяжко поранений на Дракон-Камені, Хайме зник на Тризубі. Без них у Король-Березі лишилося четверо Білих Мечів. Пан Кеван ще скоротив королівську четвірку, кинувши Озмунда Кіптюга (разом з братом Озфридом) до цюпи за кілька годин по зізнанні Серсеї у перелюбстві з обома. Відтак на захисті юного короля та його ясновельможної родини стояли Трант, кволий Борос Блаунт і мовчазне Кайбурнове чудовисько на ім’я Роберт Моц.

«Треба мені пошукати нових мечів для Королегвардії.» Томен мусить мати навколо себе сімох вірних захисників. За часів минулих воїни Королегвардії несли службу до кінця власного життя, але Джофрі цей звичай не завадив вигнати Барістана Селмі, щоб звільнити місце для свого пса Сандора Клегана. Кеванові цей випадок міг стати у пригоді для обґрунтування його власних рішень. «Чому б не вдягти біле корзно на Ланселя? — міркував він. — Це більша честь, ніж він сподівається знайти у своїх Воїнових Синах.»

Кеван повісив змоклу від снігу делію на кілок у світлиці, стягнув чоботи і наказав челядникові принести дров для вогню.