— Нас зусібіч обсідають вороги, князю Тарлі, — нагадав йому пан Кеван. — Станіс на півночі, залізняки на заході, сердюки на півдні. Якщо кинути виклик верховному септонові, то кров потече стогнами вже самого Король-Берега. Варто побожному людові вирішити, що ми виступаємо проти богів, і він юрбою рине під прапори одного чи іншого самозванця.

Але Мейс Тирел непохитно стояв на своєму.

— Щойно Пакстер Рожвин вимете залізняків з західного моря, мої сини повернуть нам Щитові острови. Станіса засипле сніг або прикінчить Болтон. Що ж до Конінгтона…

— Якщо це він, — зауважив князь Рандил.

— Що ж до Конінгтона, — повторив Тирел, — які він здобув перемоги, щоб нам його боятися? Він міг скінчити повстання Роберта у Камінному Септі. Але програв. Так само, як завжди програвала «Золота Дружина». Ну нехай хтось і перебіжить їм на допомогу. Позбавитися зайвих йолопів — державі тільки на краще.

Пан Кеван хотів би поділяти його певність, але не міг. Колись він побіжно знав Джона Конінгтона — погордливого юнака, найвідчайдушнішого з натовпу молодих паничів, що крутилися навколо принца Раегара Таргарієна, змагаючись за його ясновельможну прихильність. «Пихатий, але здібний та непосидючий.» Саме тому, а ще за вправність у вояцьких мистецтвах, Навіжений Король Аерис поставив його Правицею. Зволікання старого князя Добромира дозволили повстанню вкорінитися і розкинути розлогі крила; Аерис хотів протиставити Робертовій молодості та завзяттю чиюсь іншу молодість і завзяття.

«Нерозважливо, — зауважив князь Тайвин Ланістер, коли звістка про вибір короля досягла Кастерлі-на-Скелі. — Конінгтон замолодий, занадто зухвалий і занадто спраглий до слави.»

Битва Дзвонів показала правду його слів. Пан Кеван чекав, що після неї Аерисові нічого не лишиться, як знову прикликати до себе Тайвина… але Навіжений Король натомість обрав собі у Правиці князя Челстеда, а потім Россарта, за що заплатив життям і короною. «Утім, то все події давно минулих років. Якщо це справді Джон Конінгтон, він буде геть іншою людиною. Старшою, гартованішою, досвідченішою… небезпечнішою.»

— В Конінгтона, можливо, є дещо більше за «Золоту Дружину». Кажуть, він має пошукача престолу з роду Таргарієнів.

— Він має не пошукача, а ошуканця, — заперечив Рандил Тарлі.

— Може, й так. А може, інакше.

Кеван Ланістер був тут, у цій самій палаті, коли Тайвин поклав тіла дітей принца Раегара, загорнуті у кармазинові киреї, коло підніжжя Залізного Престолу. В дівчинці неважко було впізнати принцесу Раеніс, але хлопчик… «Жахливе місиво кісток, мозку та крові… кілька пасем світлого волосся. Ніхто з нас довго на нього не витріщався. Тайвин сказав, що то був принц Аегон, і ми повірили йому на слово.»

— Ми маємо ще й чутки зі сходу. Ще один пошукач престолу, ще один Таргарієн, і цього разу без жодних сумнівів у родоводі. Даянерис Буреродна.

— Така ж навіжена, як її батько! — заявив князь Мейс Тирел.

«Той самий батько, якого Вирій і дім Тирел підтримував аж до гіркого кінця і ще по ньому.»

— Хай навіжена, — погодився пан Кеван, — та коли захід затягує димом, на сході напевно ж має палати хоч якийсь вогонь.

Великий маестер Пицель схилив голову набік.

— Дракони. Такі самі чутки досягали і Старограду. Забагато їх, щоб не зважати. Чутки про срібнокосу королеву з трьома драконами.

— На іншому кінці світу, — додав Мейс Тирел. — Хай царює у своїй Невільницькій затоці. Ніхто її в неї не забиратиме.

— Тут можна погодитися, — мовив пан Кеван, — та все ж дівчина має в собі кров Аегона Завойовника. Гадаю, навряд чи вона вдовольнятиметься Меєрином решту своїх днів. Якщо вона досягне наших берегів і з’єднає свою потугу з військом Джона Конінгтона та його принца, справжнього чи облудного… Ми мусимо знищити Конінгтона і його самозванця зараз, доки Даянерис Буреродна не рушила на захід.

Мейс Тирел склав руки на грудях.

— Я саме це і збираюся зробити, пане мій! Одразу після суду.

— Сердюки б’ються за гроші, — втрутився великий маестер Пицель. — Маючи вдосталь золота, ми б могли переконати «Золоту Дружину» кинути справу князя Конінгтона та його принца.

— Еге ж, маючи вдосталь, — відповів пан Гарис Звихт. — Але на жаль, шановне панство, у наших сховищах вдосталь лише щурів і тарганів. Я знову написав мирійським лихварям. Якщо вони погодяться покрити наші борги Браавосові й дати нову позику, то можливо, нам не доведеться збільшувати податки. Якщо ж ні…

— Магістрати Пентосу теж дають у борг, — сказав пан Кеван. — Спробуйте звернутися до них.

У пентоські гроші йому вірилося навіть менше, ніж у позику від мирійських лихварів, але спроба була того варта. Не знайшовши нового джерела монети і не переконавши Залізний Банк відкласти виплату боргу, намісник не матиме вибору, крім сплатити борги корони ланістерівським золотом. Нових податків пан Кеван запроваджувати не наважувався — тільки не тоді, коли Семицарством гуляли бунти і безлад. Половина панства держави вважала кожен податок свавіллям престолу і ладна була миттю втекти до найближчого узурпатора за обіцянку обрізаного шеляга.

— Якщо ж не вийде, доведеться вам їхати до Браавосу і перемовлятися з Залізним Банком власною особою.

Пан Гарис аж заскиглив.

— Невже я повинен?…

— Ви ж наш коронний підскарбій, хіба ні? — холодно перепитав його князь Рандил.

— Саме так. — Китиця білого волосся на Звихтовому підборідді обурено затремтіла. — Чи мушу я нагадувати шановному панові, що цей клопіт спричинено не моїми зусиллями? Та й не всі з нас мали змогу набити гамани багатою здобиччю з Дівоставу та Дракон-Каменя.

— Я відкидаю ваші обурливі натяки, Звихте! — сердито скинувся Мейс Тирел. — Слово честі, на Дракон-Камені не було знайдено жодної здобичі! Вояки мого сина обшукали кожен вершок того вогкого і непривітного острова — та хоч би одну монету знайшли, хоч би коштовний камінець! Не кажучи вже про омріяні поклади драконячих яєць, яких там немає і сліду.

Кеван Ланістер бачив Дракон-Камінь на власні очі, а тому сумнівався, що Лорас Тирел обшукав кожен вершок стародавньої твердині. Зрештою, спорудили її валірійці, а все, що виходило з їхніх рук, смерділо чарами. До того ж пан Лорас був молодий, схильний поспішати, ще й тяжко поранений у приступі замку. Втім, не тицяти ж Тирелові у очі фатальні помилки його улюбленого сина.

— Якби на Дракон-Камені лежав якийсь скарб, Станіс би його давно знайшов, — мовив пан Кеван. — Чи не рушити нам далі, шановне панство? Пригадайте, що попереду в нас суд над двома королевами за державну зраду. Моя небога повідомила, що обрала суд двобоєм, а за свого поборника — пана Роберта Моца.

— Мовчазного велетня, — скривився князь Рандил.

— Розкажіть мені, ясний пане, звідки ця людина взялася? — завимагав Мейс Тирел. — Чому ми раніше не чули його імені? Він не говорить, не показує обличчя, його ніколи не бачили без броні. Ми хоча б знаємо, чи є він лицарем?

«Ми навіть не знаємо, чи він живий.» Мерин Трант казав, що Моц не вживає ані їжі, ані питва, а Борос Блаунт зізнався, що ніколи не бачив, щоб той ходив до вітру. «А навіщо йому? Мертві не серуть.» Кеван Ланістер мав сильну підозру, хто насправді такий цей пан Роберт під блискучим білим обладунком. Мейс Тирел і Рандил Тарлі, поза сумнівом, цю підозру поділяли. Та хай яке обличчя ховається за шоломом Моца, наразі воно мало лишатися схованим. Мовчазний велетень був єдиною надією його небоги. «Молімося, щоб він був такий грізний у бою, як на вигляд.»

Але Мейс Тирел не бачив хоч трохи далі прямої загрози власній доньці.

— Його милість ввів пана Роберта до Королегвардії, — нагадав йому пан Кеван, — і Кайбурн за нього поручився. Та найголовніше, панове, що перемога пана Роберта потрібна нам усім. Якщо моя небога виявиться винною в зраді, то буде піддана сумніву законність її дітей. Коли Томен втратить королівську корону, відтак свою втратить і Маргерія.

Кеван спинився на мить, даючи Тирелові пережувати цю просту істину.