Світлиця Чорноліса розташувалася на другому поверсі приземкуватої дерев’яної вежі. Коли вони ввійшли, у комині палав вогонь. Помешкання було велике та просторе, високу стелю тримали товсті сволоки темного дубу. Стіни вкривали вовняні гобелени; широкі ґратчасті стулки подвійних дверей відкривалися на божегай. Крізь товсті дзвінкові шибки жовтого скла, вставлені у них, Хайме помітив покручені гілки дерева, від котрого замок узяв собі ім’я. То був старезний велетенський оберіг, удесятеро більший за дерево у Кам’яному Саду замку Кастерлі-на-Скелі — хоча, на відміну від нього, мертвий та голий.

— Бракени отруїли наше дерево, — розповів господар замку. — Вже з тисячу років на ньому не з’являється ані листочка. А ще за тисячу воно скам’яніє. Так кажуть маестри. Оберіг-дерева ніколи не гниють.

— А круки? — запитав Хайме. — Де вони?

— Вони прилітають у сутінках і сидять усю ніч. Кілька сотень. Укривають дерево, наче чорне листя — кожну гілку, від найбільших до найменших. Дерево вабить їх щоночі вже кілька тисяч років, а чому і як — ніхто не скаже.

Чорноліс умостився у кріслі з високою спинкою і мовив далі:

— Честь вимагає від мене спитати про долю мого зверхнього пана.

— Пан Едмур їде до Кастерлі-на-Скелі моїм бранцем. Його дружина лишиться у Близнюках до народження їхньої дитини. Потім вона з немовлям приєднається до чоловіка. Якщо Едмур не замірятиметься на втечу або заколот, то проживе довге і безпечне життя.

— Довге і гірке, радше сказати. Життя без честі. І до останнього дня чутиме, як люди казатимуть, що він злякався битися.

«Наклеп, — подумав Хайме. — Він злякався за свою дитину. Бо знав, чий я син, краще за мою власну тітку.»

— Він зробив свій вибір. Його дядечко зробив би інший — і пролилася б кров.

— Тут ми збігаємося в думках. — Голос Чорноліса не виказував його почуттів. — А чи можна спитати, що ви зробили з паном Брінденом?

— Я дав йому дозвіл вдягти чорне. А він утік. — Хайме посміхнувся. — Ви, часом, не ховаєте його в себе?

— Ні.

— А якби ховали, то сказали б мені?

Настала черга Титоса Чорноліса посміхнутися.

Хайме склав докупи руки, вклавши золоті пальці в долоню з плоті.

— Напевне, час нам обговорити умови.

— Отже, час мені ставати на коліна?

— Якщо ваша ласка. Або просто сказати людям, що ви на них стали.

Князь Чорноліс залишився у кріслі. Невдовзі вони досягли згоди з найголовнішого: визнання провини, присяги на вірність, пробачення, грошового стягнення золотом та сріблом, яке мало бути виплачене престолові.

— Які землі ви хочете забрати? — спитав князь Титос. Коли Хайме передав йому мапу, він кинув лише один погляд і реготнув. — Авжеж! Перевертень хоче свою винагороду.

— Хоче. Але матиме меншу, ніж сподівався, бо й прислужився меншою службою. Які з цих земель ви погоджуєтеся віддати?

Князь Титос поміркував хвилинку і відповів:

— Дрівопліт, Самострільний Гребінь та Горбик.

— Руїну, гребінь гори та кілька халуп? Годі вам, пане князю. Маєте ж ви якось постраждати за зраду корони. Бракен захоче принаймні один з млинів.

Млини були коштовним джерелом податків — пан, що володів млином, отримував десятину з усього зерна, яке на ньому змелювалося.

— Хай буде Княж-Млин. А Мелен-Млин — наш.

— І ще одне село. Наприклад, Курганівку?

— Під каменями в Курганівці лежать мої пращури. — Чорноліс знову зиркнув на мапу. — Віддайте йому Бортянку з пасіками. Хай на меді нагулює сало і псує собі зуби.

— Отже, домовлено. Лишилася одна річ.

— Заручник.

— Саме так, пане князю. Здається, ви маєте доньку.

— Бетанію. — Князя Чорноліса наче по голові приголомшили. — Також двох братів і сестру. Двійко овдовілих тіток. Небожів, небог, нерідних братів. Я гадав, ви погодитеся…

— Заручник має бути дитям вашої плоті.

— Бетанії лише вісім років! Вона ласкава дівчинка, така сміхотлива… Ніколи не бувала далі, ніж за день верхи від замку.

— То чом би не показати їй Король-Берег? Його милість — майже її одноліток і буде щасливий мати нову приятельку.

— Таку, яку зможе повісити, якщо батько приятельки йому не догодить? — буркнув князь Титос. — Я маю чотирьох синів. Чи не розглянете одного з них? Бенові дванадцять, він прагне пригод і мандрівок. З вашої ласки міг би служити вам зброєносцем.

— Я вже маю стількох зброєносців, що й не знаю, до чого їх приставити. Коли хочу посцяти, вони б’ються один з одним за честь потримати мені прутня. А ви, мосьпане, маєте шістьох синів, не чотирьох.

— Колись мав. Роберт був наймолодший і не надто дужий. Помер дев’ять днів тому від слабкого живота. Лукаса вбили на Червоному Весіллі. Четверта дружина Вальдера Фрея була з Чорнолісів, та в Близнюках нині родинні пута важать стільки ж, скільки звичаї гостинності. Я хочу поховати Лукаса попід деревом, але Фреї досі не зізволили повернути мені його кістки.

— Я подбаю, щоб повернули. То Лукас був ваш найстарший син?

— Другий. Найстарший в мене Брінден, мій спадкоємець. Наступним іде Гостер. На жаль, кохається у книжках, не в мечах.

— У Король-Березі теж є книжки. Пригадую, мій малий братик час від часу їх читав. Може, вашому синові закортить у них зазирнути. Я прийму Гостера за нашого заручника.

Князеві Чорнолісу помітно полегшало.

— Дякую, мосьпане. — Він завагався, потім додав: — Даруйте зухвалість, та вам незле буде взяти заручника і від князя Джоноса теж. Одну з його доньок. Хай як жеребець любить дибки повигравати, а народити сина йому силоньки не стало.

— Він мав байстрюка, вбитого на війні.

— Справді? Так, Гаррі був байстрюком, це всі знають. Але чи Джоносовим? Дражливе питаннячко. Малий був білявий волоссям і вродливий обличчям. А Джонос — ні те, ні інше.

Князь Титос зіп’явся на ноги.

— Чи не зробите мені честь повечеряти за моїм столом?

— Іншим разом, пане князю. — Замок голодував; не личило Хайме забирати вбогий харч з заморених ротів. — Не можу баритися, Водоплин чекає.

— Водоплин? Чи Король-Берег?

— Обидва.

Князь Титос не зробив спроби відмовити Хайме від його наміру, лише додав:

— Гостер буде готовий вирушити за годину.

Так і сталося. Хлопець зустрів Хайме коло стайні; на плече він закинув згорток постелі, під пахву запхав оберемок сувоїв. Років йому було не більше шістнадцяти, але зростом він вже переганяв татка. Мало не сажінь довгих ніг, суглобів та ліктів — незграбний цибатий хлопчина з непокірно завихореним чубом.

— Пане Регіментарю… я ваш заручник, Гостер. Зазвичай мене кличуть Госом, — вишкірився він.

«Він гадає, ми тут зібралися дружнім товариством на веселу розвагу?»

— Перепрошую, хто саме кличе?

— Приятелі. Брати.

— Я тобі не приятель і аж ніяк не брат.

Вишкір зник з хлопцевого обличчя. Хайме обернувся до князя Титоса.

— Не бажаю, мосьпане, лишити між нами бодай найменше непорозуміння. Князь Берік Дондаріон, Торос Мирійський, Сандор Клеган, Брінден Таллі, ота жінка Серце-Камінь… усі вони — розбійники та бунтівники, вороги короля і його вірних підданих. Якщо я дізнаюся, що ви або хтось із ваших ховає їх, захищає чи хай як допомагає — анітрохи не завагаюся прислати вам голову вашого сина. Маю надію, ви це добре затямили. А заразом і те, що я не Риман Фрей.

— Авжеж. — Рештки тепла зникли з обличчя князя Чорноліса. — Я знаю, з ким маю справу. З Крулерізом.

— От і добре. — Хайме сів у сідло і розвернув Гонора до воріт. — Бажаю вам багатого врожаю і радощів королівського миру.

Їхати було недалечко. Ззовні Крукоберегу, за межами досяжності доброго арбалета, на нього чекав князь Джонос Бракен — на броньованому огирі у кольчузі та бляхах, з сірим шоломом на голові, увінчаним гребенем кінської волосіні.

— Побачив, як знімали лютововчий прапор, — пояснив він свою присутність, коли Хайме наблизився. — То справу зроблено?

— Зроблено і скінчено. Їдьте додому засівати лани.

Князь Бракен підняв забороло.