— Ну то ріпок вам не бачити, — хтиво вишкірилося дівчисько.

— Геть звідси! — заревів на неї князь Джонос.

Жінка хутко кинулася назовні, тримаючи в руках один черевик і решту свого одягу. Та проминаючи Хайме, вона сягнула донизу і стиснула йому прутня крізь штани.

— Гільда! — нагадала вона і прожогом вискочила напіводягненою крізь запону намету.

«Гільда, кажеш» — повторив подумки Хайме, а князя Джоноса спитав, коли дівчина зникла:

— До речі, як ся має ваша вельмишановна пані дружина?

— Відки мені знати? Спитайте її септона. Коли ваш батько спалив нам замок, вона вирішила, що то божа кара. І відтоді лише молиться й молиться.

Джонос нарешті втямив, де в штанів передок, і тепер зав’язував на них шворки.

— Що вас привело сюди, мосьпане? Чорноструг? Чули ми, він утік.

— Чули, отакої? — Хайме всівся на табірному ослоні. — А чи не від нього самого, часом?

— Панові Бріндену стане клепки не тікати до мене. Так, я його поважаю, брехати не буду. Але якщо він покаже свою пику тут чи неподалік — усюди, де є мої люди — його негайно заб’ють у кайдани. Він знає, що я схилив коліна перед престолом. І сам мав би зробити те саме, але ж завжди був упертий, як бугай. Якби його брат був живий, то розказав би.

— Титос Чорноліс ще не схилив колін, — зауважив Хайме. — То може, Чорноструг знайшов собі притулок у Крукоберезі?

— Шукати міг би, та щоб знайти, мав би проминути мою облогу. А я не чув, щоб він виростив собі крила. Та й Титосові скоро самому знадобиться притулок. Вони вже там щурів і шкіру з чобіт з’їли. Скоро Чорноліс здасться — ще й повний місяць не зійде.

— Чорноліс здасться, ще й сонце не сяде. Я запропоную йому умови і поверну до королівського миру.

— Зрозуміло. — Князь Джонос вліз до брунатної вовняної сорочки з червоним огирем Бракенів, вигаптуваним на грудях. — Чи не вип’ють пан Регіментар ріг пива?

— Не вип’ю. Та не вважайте, що з-за мене мусите сушити горло.

Бракен налив собі ріг, випив половину і витер рота долонею.

— Ви казали про умови. Які саме умови?

— Та звичайні. Князь Чорноліс муситиме визнати свою зраду і відмовитися від присяги Старкам і Таллі. Він урочисто присягнеться перед богами та людьми надалі бути вірним значковим слугою Гаренголу та підданим Залізного Престолу. А я від імені короля подарую йому пробачення. Звісно, як ціну непокори короні ми заберемо дзбан-другий золота і заручника, щоб утримати Крукоберіг від подальших бунтів.

— Беріть доньку! — порадив Бракен. — Чорноліс має шість синів, але лише одну доньку. Труситься над нею понад усе в світі. Вона ще мале шмаркляве дівчисько, років семи, не більше.

— Замала. Та може, згодиться.

Князь Джонос перехилив рештки пива і відкинув ріг убік.

— Як щодо замків та земель, обіцяних нам?

— Яких саме?

— Східний берег Вдовиної Води, від Самострільного Гребеня до луки, що на Гонах, і всі острови на річці. Мелен-Млин і Княж-Млин, руїни Мул-Палат, Покуса, Змагна Долина, Старокузня, села Горбик, Чорногорбик, Курганівка, Глиностав і базарне містечко Мулище. Пуща-Осина, Пуща-Лоргенова, Зеленогорб і Барбині Цицьки. Міссині Цицьки — так кличуть їх Чорноліси, та Барбиними вони звалися раніше. Бортянка з усіма пасіками. Отут я все позначив, на спогляд вашій вельможності.

Бракен понишпорив на столі й видобув мапу, мальовану на пергамені. Хайме узяв її здоровою рукою, але мусив розправити і тримати золотою, щоб не скрутилася.

— Добрячий клапоть, — зауважив він, роздивившись. — Ви збільшите ваші маєтності мало не на чверть.

Бракен уперто стиснув вуста.

— Усі ці землі колись належали Камінному Заплотові. Чорноліси забрали їх силою, не правом.

— Як щодо оцього села тут, між Цицьками? — постукав Хайме по мапі визолоченим пальцем.

— Грошодуб. Воно теж колись було нашим, але вже років сто голдує престолові. Облиште його; ми просимо тільки те, що свавільно захопили Чорноліси. Ваш ясновельможний батечко пообіцяв нам усе повернути, коли ми скоримо князя Чорноліса.

— Коли я наближався до замку, то побачив на мурах прапори Таллі поруч лютововка Старків. Як на мене, вони означають, що князя Титоса досі не скорено.

— Ми вигнали його з військом з поля і замкнули у Крукоберезі. Дайте мені, мосьпане, досить людей для приступу мурів, і я скорю тих задрипанців до могили.

— Якби я дав вам досить людей, це мої люди б їх скорили, а не ви. В такому разі я мав би винагородити себе. — Хайме відпустив мапу і дав їй згорнутися. — З вашого дозволу, заберу це собі.

— Мапу беріть. А землю віддайте. Кажуть, Ланістери завжди платять борги. Ми билися на вашому боці.

— Проти нас ви билися удвічі довше.

— За те король нас вже пробачив. Під вашими мечами загинув мій небіж і тілесний син. Ваш клятий Гора вкрав мій врожай і спалив усе, що не зміг вивезти, віддав мій замок вогню і зґвалтував одну з доньок. За все це я вимагаю відшкодування.

— Гора мертвий, і мій батько теж, — відповів Хайме. — Що ж до відшкодування… дехто скаже, що вціліла голова на плечах — вже непогана винагорода за вашу службу. Ви ж таки стали за Старка і зберігали йому вірність, доки князь Вальдер його не вбив.

— Свавільно замордував разом з десятком добрих вояків, моїх родичів! — Князь Джонос відвернувся і сплюнув. — О так, я зберігав вірність Молодому Вовкові. І вам зберігатиму, якщо не чинитимете мені образ. Я зігнув коліна, бо не бачив хісна гинути за мертвих чи проливати Бракенову кров у програній справі.

— Вельми розумно. — «Кожному своє. Одним — розум, іншим — честь. От як Чорнолісові.» — Гаразд, ви матимете свої землі. Принаймні, якусь їх частку. За те, що частково скорили Чорнолісів.

Скидалося, що князь Джонос вдовольнився обіцяним.

— Ми приймемо ту частку, яку ваша вельможність завважить за чесну і справедливу. Та якби ви дозволили дати пораду… не годиться вам панькатися з тими Чорнолісами. У них зрада в крові тече. Ще перед тим, як андали прийшли на Вестерос, на цій річці правили Бракени. Ми були королями, а Чорноліси — присяжними слугами. Та вони нас зрадили і вкрали корону собі. Кожен Чорноліс — природжений зрадник і перевертень. Краще вам це пам’ятати, коли укладатимете з ним угоду.

— Авжеж не забуду, — пообіцяв Хайме.

Виїжджаючи з Бракенового обложного табору до брами Крукоберегу, Хайме вислав наперед Пека з прапором миру. Ще не досягши воріт, він відчув на собі погляди двох десятків вояків з-поміж зубців брамної вежі. Гонор став на краю рову — глибокого, викладеного каменем, зелені води у якому загатилися безліччю різного сміття. Хайме вже хотів наказати панові Кеносу засурмити у Ріг Герока, коли перекидний міст почали спускати.

Князь Титос Чорноліс зустрів їх у зовнішньому дворищі, сидячи на румаку такому ж кощавому, як він сам. Господар у Крукоберезі був надзвичайно високий і надзвичайно худорлявий, мав ніс гачком, довге волосся та розкошлану бороду, в якій біла сіль вже перемагала чорний перець. Срібний карб на панцирі вилощеного шкарлатного обладунку зображував біле дерево, голе та мертве, оточене зграєю оніксових круків, що саме злітали з нього у небо. За плечима плескала кирея, зроблена з чорного крукового пір’я.

— Князю Титосе, — привітався Хайме.

— Пане Регіментарю.

— Дякую, що дозволили увійти.

— Не скажу, що радий вас вітати. Але не заперечуватиму, що сподівався на вашу появу. Адже ви прийшли по мого меча?

— Я прийшов, щоб покласти усьому край. Ваші люди билися відважно, але вашу війну програно. То ви готові здатися?

— Королю — так. Джоносу Бракену — ні.

— Я вас розумію.

Чорноліс на мить завагався.

— Накажете зійти з коня і стати на коліна просто зараз?

На них вже дивилася сотня очей.

— Вітер дме холодний, у дворі болото, — відповів Хайме. — Колінкування ви зможете відбути на килимі у вашій світлиці, щойно ми погодимо умови.

— Вельми шляхетно з вашого боку, — зауважив князь Титос. — Ну то ходімо, пане. В моєму замку забули, що таке їсти досхочу, але ніколи не забували чемних звичаїв.