— Сподіваюся, тепер я маю засівати більше ланів, ніж коли ви рушали до замку?

— Горбик, Дрівопліт, Бортянка з усіма пасіками. — Хайме весь час забував щось одне. — Ой, ще Самострільний Гребінь.

— Млин! — мовив Бракен. — Мені треба млин.

— Княж-Млин віднині ваш.

Князь Джонос пирхнув.

— Нехай. Наразі годиться. А там подивимося. — Він вказав на Гостера Чорноліса, що їхав позаду поруч із Пеком. — Оце те, що він вам віддав за заручника? Вас обвели круг пальця, мосьпане. Це слабак, водичка замість крові. Зросту в ньому чимало, та будь-яка з моїх дівчат переломить його, наче суху лозину.

— Скільки ж ви маєте доньок, пане князю? — запитав Хайме.

— П’ятьох. Двох від першої дружини і трьох від третьої, — відповів Бракен і негайно, але запізно, зрозумів, що ляпнув зайвого.

— Пришліть одну з них до двору. Вона матиме честь служити особисто королеві-намісниці.

Коли Бракен усвідомив тяжкий зміст сказаного, то потемнів обличчям.

— Отакою монетою ви платите за дружбу Камінного Заплоту?

— Служити в почті королеви — то велика честь, — нагадав Хайме його вельможності. — Майте ласку подбати, щоб ваша дівчинка це затямила. Ми чекатимемо на неї до кінця року.

Відповіді князя Бракена він не чекав, натомість злегка торкнувся боків Гонора золотими острогами і пустив його ристю геть. Кіннота вишикувалася і рушила слідом, плескаючи прапорами. Невдовзі замок і табір зникли позаду в хмарі пилу, здійнятій копитами.

Дорогою до Крукоберегу їх не турбували ані розбійники, ані вовки, тому Хайме вирішив повернутися іншим шляхом — з ласки божої, на ньому він міг здибати Чорноструга чи звабити Беріка Дондаріона на нерозсудливий напад.

Поки загін просувався уздовж Вдовиної Води, день потроху добіг кінця. Хайме викликав наперед свого заручника і спитав, де шукати найближчого броду. Хлопець відвів їх туди; поки валка вершників плюхала мілкою водою, сонце вже сідало між двох порослих травою пагорбів.

— Цицьки, — мовив Гостер Чорноліс.

Хайме пригадав мапу князя Бракена.

— Між тими горбами має лежати село.

— Авжеж, — підтвердив юнак. — Грошодуб.

— То й отаборимося там на ніч.

Якщо в селі ще лишилися мешканці, вони могли щось знати про пана Бріндена чи розбійників.

— Князь Джонос начебто казав, чиї це цицьки, — пригадав Хайме, їдучи поряд з Чорнолісовим хлопцем у напрямку пагорбів, що швидко темнішали, та останніх променів сонця. — Здається, Бракени звуть їх одним ім’ям, а Чорноліси іншим.

— Саме так, ясний пане. Вже років сто. Перед тим вони були Материними Цицьками, або просто Цицьками. Бо ж їх тут дві, а розташуванням і обрисами вони нагадують…

— Я бачу, що вони нагадують. — Хайме мимоволі згадав жінку в наметі, як вона ховала руками свої великі темні соски. — То що змінилося сто років тому?

— Аегон Негідний узяв собі за коханку Барбу Бракен, — відповів хлопець-читака. — Розповідають, то була дівчина, щедро обдарована тілесними розкошами. Одного дня, коли король гостював у Камінному Заплоті, він виїхав на полювання, побачив Цицьки і…

— …дав їм ім’я своєї коханки. — Аегон Четвертий помер задовго до народження Хайме, та він пригадав досить з літописів його правління, щоб здогадатися про подальші події. — Проте згодом він кинув дівчину Бракенів задля іншої, з Чорнолісів, чи не так?

— Заради панни Мелісси, — погодився Гостер. — Її ще звали Міссою. Її кам’яна подоба стоїть у нас в божегаї. Вона була незрівнянно вродливіша за Барбу Бракен, але худорлява статурою. Люди чули, як Барба пащекувала, мовляв, Місса пласка, наче хлопчик. Коли плітка дісталася короля Аегона, він…

— …подарував Меліссі Барбині цицьки, — реготнув Хайме. — Але як оце почалося, між Чорнолісами та Бракенами? Чи є якийсь літопис?

— І не один, мосьпане, — відповів юнак, — та деякі з них писані нашими маестрами, а деякі — їхніми, ще й через багато століть по тому, як сталися самі події. А починалося все ще за Віку Звитяжців. У ті дні Чорноліси були королями, а Бракени — дрібними князьками, що славилися хіба що розплодом коней. Та замість платити своєму володареві належну данину вони лишили собі все золото, виручене за табуни, винайняли на нього сердюків і скинули короля з престолу.

— Коли ж це сталося?

— За п’ять століть перед з’явою андалів. Якщо вірити «Правдивій історії», то за десять. Щоправда, ніхто не знає, коли саме андали перетнули вузьке море. «Правдива історія» каже, відтоді минуло чотири тисячі років, але деякі маестри наполягають, що лише дві. Якщо надто заглибитися в минуле, роки плутаються, зникають у тумані забуття, і замість точних літописів маємо лише перекази.

«Тиріонові б цей парубок припав до душі. Вони пробалакали б від сутінок до світанку, гаряче сперечаючись про кожен рядок у старій книжці.» На мить він навіть забув про гірку відразу до молодшого брата… доки не згадав про скоєний ним злочин.

— То ви досі чубитеся за корону, яку хтось із вас забрав у іншого в ті часи, коли Кастерлі-на-Скелі ще належав Кастерлі? Отакий він, корінь ваших чвар? Вінець королівства, якого не існує вже кілька тисяч років? — Хайме видав короткий смішок. — Стільки часу, стільки воєн, стільки королів… хтось мав би вже здогадатися укласти мир.

— Хтось і укладав, мосьпане. Багато їх було, тих хтосів. Ми з Бракенами мали сотню мирних угод, чимало з них — скріплених шлюбами. У кожному Бракені є кров Чорнолісів, у кожному Чорнолісі — кров Бракенів. Мир Старого Короля тривав чи не півстоліття. Та потім починалася нова сварка, і старі рани знову починали спливати кров’ю. Так воно завжди і буває, кажуть пан батько. Поки люди пам’ятають образи, завдані пращурам, жоден мир не буде довгим. Так триває століттями: ми ненавидимо Бракенів, вони — нас. Батько кажуть: кінця цьому не буде.

— Може, й буде.

— Але як він настане, мосьпане? Батько кажуть: старі рани не гояться.

— Мій батько теж мав приказку. «Не рань ворога, коли можеш його вбити. Мертві не прагнуть помсти.»

— Але прагнуть їхні сини, — трохи винувато зауважив Гостер.

— Це якщо не вбив і синів. А сумніваєшся, то спитай Кастерлі. Спитай князя та княгиню Тарбек, або Ринів з Кастамиру. Спитай принца Дракон-Каменя.

На мить темно-червоні хмари, що увінчували західні пагорби, нагадали йому про Раегарових дітей, загорнутих у кармазинові киреї.

— Це тому ви вбили усіх Старків?

— Не всіх, — відповів Хайме. — Доньки князя Едарда живі. Одну видали заміж. Інша… — «Брієнно, де ти? Чи знайшла ти дівчину, чи справдила мої сподівання?» — …з ласки божої забуде, що походить зі Старків. Одружиться з якимось дебелим ковалем чи товстопиким корчмарем, налупить йому повну хату дітей і не муситиме боятися, що прийде якийсь лицар і розтрощить їм голови об стіну.

— Боги справді мають ласку до людей, — мовив заручник, повагавшись.

«Не втрачай віри, хлопче» — подумав Хайме, даючи Гонорові відчути остроги.

Грошодуб виявився меншим селом, ніж йому чекалося. Війна лишила сліди й тут: згорілі сади, зчорнілі шкаралупи будинків стояли мовчазними її свідками. Та на кожну хату в руїнах три стояли відбудовані. Крізь блакитний присмерк Хайме побачив на двох десятках домівок свіжі стріхи та нещодавно навішені двері з сирого дерева. Між качиним ставком та кузнею він натрапив на дерево, яке дало селу його назву — стародавній високий дуб, чиї вузлуваті корені звивалися над і під землею, наче гніздо товстих брунатних змій. До товстелезного стовбура було прибито кількасот старих мідних монет.

Пек витріщився на дерево, потім на порожні будинки.

— А де люди?

— Ховаються, — відповів Хайме.

В домівках було загашено всі вогні, але деякі ще диміли, і жоден не був холодний. Єдину живу істоту знайшов Гарячий Гаррі Мерел у одному з городів при хатах — то була молочна коза, що завзято порпалася у бадиллі. Але село мало укріплену паланку незгірш багатьох містечок у річковому краю, з товстими кам’яними мурами у дванадцять стоп заввишки. Хайме зрозумів, що саме там і знайде мешканців. «Вони ховалися за цими мурами, коли приходили грабіжники і вбивці. Тому село ще досі живе. І тепер ховається від мене.»